© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009
Толерантність
Українець з обережності кривди не забуває, але він не мстивий.
Микола Костомаров
Якщо всі попередні властивості стосуються безпосередньо ментальної сфери, особливостей світосприйняття та світорозуміння українця, то толерантність має відношення до етосу – всього, що пов’язане з поведінкою, вольовим життєвиявом. Якщо спробувати скласти приблизний перелік виявів етносу в німця, іспанця, американця, казаха та українця, то в усіх п’яти психотипів він буде приблизно однаковим. Усе, що стосується нормативних зразків, піддається універсалізації, отже, не сприяє з’ясуванню відмінностей.
Відмінності, очевидно, стосуються мотиваційного елементу, того, що спонукає бути толерантним, що є рушійною силою терпимості для українця.
Генезис європейської мотивації толерантності пов’язаний зі становленням авторитету писаного права як аксіологічно-нормативної основи етносу. Формалізм правопорядку в даному випадку підтримує етичний універсалізм; догма суверенітету особи входить до арсеналу мотивацій європейської толерантності, взаємовизнання.
Европостер «Толерантність»
У європеїзмі людина – субстанція, суб’єкт, що саморозвивається за законами власної метафізики, всупереч фізиці природи та соціуму. Визнання цієї метафізичності людини й експлікує мотивацію толерантності. Толерантність є умовою збереження метафізичних засад людської суб’єктивності, її автономії.
В американця закладається релятивістичне розуміння людини; оскільки існувати тут означає бути сприйнятим, то й людина є не суб’єктом (оскільки її метафізична суб’єктивність не сприймається безпосередньо), а мінливим іміджем (образом). Щоразу перед громадськістю виставляється очікуваний імідж, а не суб’єкт у всій повноті його індивідуальних проявів. Для європейця бути толерантним означає бути собою; терпимість авансується іншому як жест визнання його самості. Для американця бути толерантним означає не відрізнятись, бути як усі.
Які ж мотиви спонукають українця до толерантності?
1. Резиґнація. Фактично тут ми бачимо постійне невдоволення собою. Врешті-решт невдоволення переростає в апатію. Навколишній світ сприймається не як онтологічна цілісність (європеїзм), не як ситуація (американізм), а як густе небуття. Толерантність тут є виявом апатичності особи, що спричинена дистресом.
2. Історично детерміноване почуття страху перед винищенням. Драматична національна доля наклала відбиток на покоління українців, які через психокультуру засвоюють страх перед усім новим (архетип домінування уречевленого над процесуальним, минулого – над майбутнім). Це паралізує інтернаціональність і породжує терпимість до всього наявного (маємо те, що маємо). Водночас, така толерантність була для українців фактором виживання в історії, інакше б їх давно винищили. Страх примушує терпіти будь-якою ціною. Толерантність самоприниження, відходу від чіткої позиції заради збереження індивідуальності є чинником слабкої національної самосвідомості. Індивід, відчуваючи беззахисність перед активним соціумом, погоджується на все, щоб тільки зберегти себе і свою сім’ю. Його підсвідоме ніби нагадує йому про власну самотність, замкненість у світі (архетип монарності) й одночасно про зрадливість співвітчизників, для яких колективні форми виживання ніколи не були прийнятними.
3. Психологічна маргінальність. Серед мотивів толерантності не останнє місце належить гетерархічності (поліцентричності) психокультури, що робить українця заручником поточного моменту часу, “людиною без центру”.
4. Потреба в безпеці й захисті. Самоізольованість індивіда, підсилена апатією до інших, потребує таких форм безпеки, які умовно можна назвати соціофобічними. Біологічна соціофобія і толерантність пов’язані через те, що толерантність стає інструментом убезпечування середовища, в якому немає ні ворогів, ні друзів, а є суцільна анонімність.
Українець ладен закрити очі на всі негаразди соціального буття, оскільки сприймає соціальну матерію персоніфіковано – через окремих носіїв, політику – через політичних лідерів (психологічний номіналізм), а решту інших – як нуль. Він не займає позиції, знаючи, що її відстоювання потребує більших зусиль, ніж відмова від будь-якої позиції. Одночасно нульова позиція є найбільш безпечною і в соціальному, і в психологічному аспектах.
Толерантність до жорстокості, зла, насильства, злиднів переростає у всетерпимість, у самоапологетику. Обстоюючи будь-який принцип, українець захищає свою вітальну безпеку, оцінюючи принцип екзистенційно: як джерело виживання, а не ідею, яку потрібно відстоювати.