Острах утрати української ідентичності — 2

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2010

Острах утрати української ідентичності — 2

 

Сьогодні складаються дедалі сприятливіші умови для виникнення й посилення ще одного варіанту страху втрати ідентичності, котрий В. Васютинський умовно називає страх утрати ідентичності-2. Цей страх становить приблизно однакову загрозу українцям і росіянам в Україні. Він ще не досить актуалізувався, а пов’язаний із дедалі сильнішим напливом в Україну вихідців із країн «третього світу».

Цей процес уписується в загальносвітову схему зміни міграційних потоків. Якщо колись протягом століть представники європейської раси поширювали свої впливи і присутність на країни Азії, Африки, Америки, Океанії (у деяких випадках, як у США, Канаді, Австралії, цілковито витіснивши автохтонну людність), то з другої половини XX ст. розпочалися і стають дедалі сильнішими зворотні процеси переселення чимраз більших груп азійського, африканського, лятиноамериканського населення до європейських країн. І в деяких із них частка таких іммігрантів стала вже доволі значною (турки в Німеччині, араби у Франції), що спонукає частину громадян і політиків відчувати й висловлювати чимале занепокоєння із цього приводу, особливо на тлі явного зниження природного приросту корінних старих націй.

Українці – також нація стара, «вимираюча», і це зовсім не результат незалежності, як про це люблять говорити деякі ліві політики: народжуваність в Україні різко знизилася ще в 1960-х роках, і лише ось тепер починають спостерігатися певні позитивні тенденції в Києві та західних областях. Але навіть якщо ці тенденції поширяться на всю Україну, то навряд чи можемо сподіватися на радикальне поліпшення ситуації. Отож перспективою на найближчі десятиліття є процеси, аналогічні тим, що відбуваються в Західній Европі: заселення українських теренів вихідцями з Афганістану, Індії, В’єтнаму та, особливо, Китаю, й український етнос поступово розбавлятиметься зовсім не українською людністю.

У зв’язку із цим постають два важливі питання. Перше, очевидніше, стосується допустимої межі зростання частки нових емігрантів в українському суспільстві. У цьому контексті може стати в пригоді досвід європейських країн – як позитивний (обмеження міграцій шляхом відповідної візової політики, запровадження квот), так і негативний (дедалі виразніше збільшення нелегальної міграції, боротьба з якою вимагає щораз серйозніших зусиль і коштів).

В умовах перемінних успіхів міграційної політики страх утрати ідентичності німців, французів та ін. постійно наражається на випробування. Виникає прогностична зацікавленість: що таке для сучасного француза Франція за якихось сто років, у якій переважатимуть «французи» арабського походження, для німця – Німеччина з переважно турецьким населенням, а для українця не українська і не російська, а, скажімо, китайська Україна ?

Наскільки цінним для того чи того етносу є саме збереження своєї етнічної ідентичності, самобутності, окремішності, наскільки цінним є таке збереження не в локально-етнічному, а в загальносвітовому та загальноісторичному контексті? Якщо немає етносів кращих і гірших, більш і менш вартісних для людства, для світу, для історії, то чи існує межа поступок і пожертв, за яку не слід переступати в процесі поліетнізації України та українців?

Уже чимало етносів щезло з лиця землі протягом людської історії, і ніхто сьогодні із цього приводу не впадає в розпач. Зрозуміло, ті несправедливості, що мали місце кілька століть чи тисячоліть тому, сьогодні не є актуальними. Актуальними, натомість, є несправедливості, що зазнаються безпосередньо, саме тут і тепер, що болісно вражають і спонукають етнос до самозахисту.

Якщо ставити етнічну самобутність у перший ряд найважливіших для нас цінностей, то, звичайно, варто дбати, уживати заходів, тратити зусилля, спрямовані на етнічний самозахист українців.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*