2. Проблеми етнічної самоідентифікації в українській діаспорі

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2010

2. Проблеми етнічної самоідентифікації в українській діаспорі

Виходячи з винятково важливої ролі, яку відіграє інформація в процесі формування етнічної ідентичності та етнічного само­усвідомлення особи, етнос можна розглядати як особливу інформаційну систему. Відтворення етнокультурних та етноментальних рис членами етносу забезпечується на порядок вищою, порівняно з міжетнічними контактами, інтенсивністю інформаційних зв’язків всередині етносу. З цією метою етнос формує свою власну цивілізаційну підсистему, яка прагне набрати рис цілісності та здатності забезпечувати інформаційні потреби його членів.

Що ж до діаспорних груп, то їхня специфіка полягає в тому, що внутрішні інформаційні зв’язки у них значно слабші, ніж ті, які зв’язують їх з нацією країни поселення. Лише частина цих інформаційних зв’язків організується самою діаспорою, знаходиться в межах її специфічної культури, здійснюється її мовою. Переважна частина інформаційних зв’язків обслуговується мовою нації країни проживання через її систему національної освіти, її літературу і пресу, її спільні для всієї нації і не орієнтовані спеціально на дану діаспору радіо й телебачення.

Діаспорні групи, як правило, вкорінені в соціально-економічні, культурні й соціально-політичні параметри народів, серед яких вони проживають. Необхідною умовою такої інтеграції й подальшого існування діаспори, як життєздатної спільноти є культурна адаптація та акультурація її членів – засвоєння мови, культури, норм і стереотипів поведінки відповідного середовища. Водночас цей процес несе й певну загрозу для існування етнічної групи саме як діаспори. Нерідко частина її представників у другому-третьому поколіннях, тобто діти або онуки першопоселенців, повністю розчиняється серед основного етносу держави асимілюється.

Дуже важливим, проте не єдиним і не вирішальним цивілізаційним чинником, що об’єднує і консолідує зарубіжних українців, є мова. Нинішня українська діаспора це переважно друге, третє, четверте покоління колишніх українських емігрантів. Вона глибоко вкорінена в соціальне, культурне й економічне життя своїх країн і цілком природно, що її представники спілкуються головним чином або й тільки мовою, що виконує функції державної (офіційної, загальноприйнятої) в даній країні. Статистика свідчить, що кількість тих, хто володіє українською мовою, у середовищі діаспори неухильно зменшується.

Глибока інтегрованість, вкоріненість етнічної діаспори в усі сфери життя країни проживання, засвоєння її членами цивілізаційних цінностей і стандартів місцевої спільноти обумовлюють той факт, що навіть тривале збереження в новому середовищі етнічної самобутності не переростає, як правило, у прагнення пов’язати свою долю з державою свого етносу, переселитись до неї. Діаспорні групи є органічними, хоча й дещо особливими, частинами нації (етнополітичного організму), серед якої вони проживають, а не частинами нації країни походження. Тому, з одного боку, українці, які проживають, наприклад, у США, не перестають бути частиною українського етносу, з іншого вони належать не до української, а до американської цивілізації, є американцями українського походження. Аналогічно, частина польського етносу, що проживає в Україні, є частиною українського, а не польського етнополітичного організму або нації в політичному значенні цього терміну. Ці об’єктивні обставини життя знаходять свій відбиток у самосвідомості членів діаспорних громад, що, як правило, відзначають насамперед свою національну (в західному розумінні, тобто державну) належність, а вже потім – етнічну.

Сутність української діаспори як суспільного феномену до певної міри проявляється з вияснення того, чим вона не є. Діаспора не є еміграцією, хоч з неї починається. Завдання економічної еміграції – інтеграція. Економічні емігранти бажають якнайшвидше стати повноцінними громадянами нової країни поселення. Свої культуру, мову, звичаї вони зберігають лише тому, що їм легше жити зі “своїми” людьми, спілкуватися рідною мовою. Ці знання й цінності вони стихійно передають своїм дітям.

Від економічних суттєво відрізняються політичні емігранти. Їх не приваблює інтеграція в місцеве суспільство. Вони живуть для країни, яку мусили залишити. Перебування в чужій країні вони вважають тимчасовою необхідністю, і тому намагаються зберегти себе і своїх дітей в повному духовному зв’язку з батьківщиною. Довгі роки вони можуть сидіти на валізах, чекаючи сприятливих умов для повернення на батьківщину і поступово входячи в життя країни поселення. Проте, коли можливість повернутися так і не з’являється, врешті-решт життя емігрантів (як емігрантів) вичерпується. Вони постають перед необхідністю вибору одного з двох шляхів – шляху асиміляції чи шляху діаспори.

Шлях асиміляції є цілком нормальним, природним і легшим порівняно зі шляхом діаспори. Зарубіжним українцям легше засвоїти мову і культуру свого оточення ніж дотримуватися традицій своїх батьків і дідів. Тому на збереження своєї ідентичності вони мають жертвувати багато часу, енергії, зрештою, коштів. Труднощі цього шляху полягають і в тому, що він загалом мало толерується оточенням. Ним ідуть лише ті, хто його свідомо обирає.

Які ж мотиви рухають поведінкою цих людей, що вони отримують взамін? Задоволення діаспори, – пояснює професор з Австралії Р.Сербин, – збереження ідентичності. Засоби для кращого збереження своєї ідентичності українська діаспора шукає відповідно до обставин, що існують в країні проживання, покладаючись у цьому передусім на себе. У Канаді, наприклад, це робилося за допомогою співініційованої українцями політики багатокультурності. Ознайомлення з елементами української культури й популяризація її серед співгромадян іншого походження приносили українцям пошану і зміцнювали в молодому поколінні почуття повновартості й солідарності зі своїми батьками. Коли українські колядки, українська писанка, українські танці стали настільки відомі і шановані в Канаді, що їх часто представляли як вияв канадської мозаїки, то це консолідувало українську цивілізаційну ідентичність.

Діаспора шукає сенс свого існування в самій собі. Так як дитина не живе для матері, що дала їй життя, так і діаспора не існує для країни, з якої вона вийшла і без якої їй важко існувати.

Зв’язок етнічної батьківщини (материка) з діаспорою інший, ніж з еміграцією. Еміграція це дорога в один бік (з можливістю зворотної рееміграції для деяких), а діаспора шлях з постійним рухом в обох напрямах. Повноцінна, справжня діаспора це своєрідне окреме цивілізаційне суспільство. Але воно не замкнуте в собі, не відірване від оточення. Більшість потреб, турбот та інтересів діаспори є ті ж самі, що і в решти жителів країни поселення. Але у діаспори є ще й інші інтереси й ознаки, які виокремлюють її з загалу, консолідують і роблять власне діаспорою.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*