Острах утрати української ідентичності

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2010

Острах утрати української ідентичності

Ідеї, які правлять народами, терплять дуже довгу еволюцію. Вони повільно зявляються і водночас дуже повільно зникають.

Гюстав Лебон

На думку психолога В. Васютинського серед сучасних українців розповсюджений острах утрати ідентичності. Він є цілком натуральним для кожної нормальної людини і полягає в переважно не усвідомлюваній боязні перестати бути собою. Цей страх діє завжди і всюди, має надзвичайно різноманітні форми. Саме він стає одним із головних психологічних чинників, що рятують етнос від утрати етнічної ідентичности. Отож саме цьому страхові, як зазначає дослідник, мають бути вдячні українці за збереження ідентичности попри кількасотлітні асиміляційні тиски.

Нинішні українці дещо несподівано отримали велику психологічну перевагу перед росіянами з Росії. Отож, українцям треба не відмовлятися від тих чи тих складників своєї ідентичности, а навпаки, позитивно утверджуватися саме в українській ідентичності, шукати і знаходити себе в процесі утвердження позитивних змістів самосвідомості.

Росіянам набагато гірше. Вони також змушені міняти свою ідентичність, але перед ними шлях набагато болісніший, адже їм треба резоніювати з багатьма складниками попередньої ідентичності, які вони цінували, які правили їм за показник власної повноцінности. Таке утвердження, звичайно ж, відбувалося за рахунок більш чи менш свідомого вивищення над представниками інших етносів, зокрема та особливо над українцями.

Таке вивищення, що відбувалося нібито саме собою протягом століть, дуже міцно закоренилося в російській ідентичності, і зміна об’єктивних обставин, що порушила ґрунтовні переконання росіян у їхній ліпшості, старшобратськості, месіянстві, спричинила серйозну психологічну травму російської ідентичності й ментальності. І сьогодні перед росіянами — важкий і довгий шлях пошуку нової ідентичності. Мабуть, це завдання згодом, у майбутньому, більш чи менш успішно розв’яже теперішня російська молодь, бо середнє і старше покоління навряд чи вже зуміють перемінитися. А молодь має для цього належні об’єктивні умови: національну державу, відносну демократію і дедалі менше підстав для плекання імперських настроїв.

Набагато складнішим є становище росіян, які опинилися поза межами Росії. За часів Радянського Союзу їхнє проживання в тій чи тій національній республіці не становило для них значної проблеми, адже це все була велика Росія. Навіть навпаки, проживаючи в національних окраїнах, росіяни почувалися представниками великого народу, носіями шляхетної ідеї, самовідданими місіонерами, що несуть світло істини молодшим братам.

Сьогодні умови їхнього проживання поза Росією, у тому числі й в Україні, є принципово інакшими. Непохитна ідентифікація з Росією поступово втрачає сенс, перестає бути продуктивною й виправданою, иноді навіть набирає кумедних форм. Ідентифікація з Україною для багатьох чи й для більшости їх виявляється особистісно неприйнятною. Щоправда, і їхня російська ідентичність здебільшого не є цілковито стовідсотковою. Часто-густо має місце така собі двоїста російсько-українська ідентичність: у просторі їхньої душі є певне місце, більше чи менше, для всього того, що можна назвати “українським”.

Ще більше двоїстість властива так званим російськомовним українцям українцям за етнічним походженням, чиї предки або й вони самі перейшли колись з української на російську мову. Загалом ідентичність таких українців ближча до власне української ідентичності , але має не зовсім українське ментальне оформлення.

В. Васютинський пропонує розрізняти ідентичність і ментальність у такий спосіб, що ідентичність є глибше закорінена, у ній утілюються первісні та пізніші, але досить ранні враження про світ, про себе в ньому, натомість ментальність є поверховіше і свідоміша. Ідентичність означає самість, глибинне Я, переживання своєї присутності у світі, переживання того, що визначається словами це я, я є. Ментальність більшою мірою відтворює спосіб світобачення, відображення дійсності, являє собою психічну призму, крізь яку людина пізнає та оцінює навколишній світ і себе в ньому.

Ідентичність важче піддається змінам, водночас вона й важче усвідомлюється, а радше відчувається й переживається. Проте різниця між ідентичністю і більш поверховою ментальністю для самої особи виявляється невловною. Ідентичність погано або й зовсім не підлягає намаганням змінити її, тому всілякі зовнішні обставини впливають радше на ментальність особи, але ці впливи сприймаються як загрози власне ідентичності. Натомість намагання вплинути на ментальність відображаються свідомою частиною індивідуальної психіки саме як такі, а несвідомо вони сприймаються як зазіхання на ідентичність.

Ментальність російськомовних українців, що формувалася протягом одного, двох, кількох чи багатьох поколінь, істотно ґрунтувалася на намаганнях перестати бути українцем, викоренити в собі власне українську ідентичність і приєднатися до ідентичности російської як “культурнішої”, престижнішої, перспективнішої тощо. Велика частина українських росіян та російськомовних українців досягала особистісного утвердження шляхом протиставляння “всьому українському”, насамперед мові, а також звичаям, ментальності, історії, державності і т. ін.

Отож і виходить, що перебудова їхньої ментальності має йти ніби шляхом навернення до того, що давніше стало для них чужим, нелюбим, непотрібним.

У сучасній Україні склалася ситуація досить глибокого й серйозного протистояння, конкуренції української і російської ідентичностей, коли російська ідентичність може відчувати досить істотну загрозу своїй сутності, змістові, загрозу, по суті, марну, бо вже сформовану ідентичність змінити практично неможливо, але страх її втрати нікуди не дівається, він діє, заявляючи про себе на ментальному рівні. Можна сказати, що цей страх утрати ідентичності росіянами виконує основну енергетично-мотиваційну функцію в протидії українізаційним впливам.

Проте якби цей страх залишався в глибині власне російського єства, то він би робив проблемним становище тільки відносно невеликої частини російськомовних громадян України, на різні способи невротизуючи їхню психіку й поведінку. А позаяк цей страх переходить у ментальні сфери, на рівні яких міжособова взаємодія і відчуття єдности російськомовних громадян стає сильнішим і виразнішим, то цим страхом охоплюються набагато ширші верстви російськомовного населення.

Коли погодитися з тим, що переважній більшості російськомовних українців усе-таки притаманна українська ідентичність, то можна наполягати на безглуздості їхніх захисних постав. Адже якщо їхня ідентичність справді українська, то йдеться тільки про зміну російськомовної ментальності на україномовну, що має привести до досягнення відносно більшої внутрішньої гармонії. Цілком очевидно, проте, що таке положення, сформульоване й обстоюване україномовними опонентами російськомовних або й незаангажованими експертами й спостерігачами, зовсім не обов’язково поділятиметься самими російськомовними. Радше навпаки, спроби переконати їх посилюватимуть реакції заперечення й спротиву.

Тут захищається, по-перше, власне російська ідентичність тих, хто її має, по-друге — російськомовна ментальність, яка істотно формувалася за принципом захисту від своєї власне української ідентичности, на засадах відмови від неї, невизнавання своєї українськости. У цьому разі йдеться про страх утрати не ідентичности як такої, а свого захисного уявлення про неї як про ідентичність неукраїнську. Але і там і там важить не дійсний стан справ, а суб’єктивне переживання того, що діється навколо і всередині індивіда. А те, що діється, сприймається важко і переживається болісно.

Українізація України, насамперед ментальна, а почасти й мовна повинна відбуватися. Але винятково важливими тут є певні оптимальні пропорції в обсязі й часі, а також граничні межі, поза які українізація йти не повинна (не повинна стати тотальною). Зокрема, має йтися про певні гарантії для російськомовного населення (їх, до речі, повинно б отримати й україномовне, яке їх ніколи не мало).

Брак таких гарантій і чітких перспектив жодним чином не сприяють заспокоєнню страху втрати ідентичності, а відтак заклопотані зі свого теперішнього та майбутнього соціально-психологічного статусу російськомовні громадяни вимагають забезпечення своїх прав “із запасом”: кожний, навіть найдрібніший факт реального чи позірного розширення сфери вживання української мови розцінюють як зазіхання на їхню ідентичність, ба навіть як особисту образу і приниження. З погляду україномовного громадянина, зусібіч скривдженого в мовному сенсі, така позиція є несправедливою, ідеологічно обмеженою. Але ж російськомовні громадяни дивляться на цю ситуацію своїми очима, бачать її по-своєму, відчувають скривдженими і несправедливо обмеженими насамперед себе.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*