3. Український менталітет

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009


4) сенсорність психокультури українського суспільства обумовлюють: здатність українського народу захищати свою землю (ідеал — «вільна Україна») і традиційні вар­тості («дух народу», його самобутність і культура); самопіднесеність, свобода і рівність (звідси, наприклад, козацтво як захисник духовно-емоційних цінностей); культивування реальних життєвих відчуттів і прив’язаність до матеріального з домішками приземленого прагма­тизму; діловитий індивідуалізм без індивідуальностей; високу прив’язаність до власного дому; особливу рефлективність, котрій властиві переживання приємних відчуттів і прагнення до самовдосконалення; скромність і водночас самодостатня оригінальність народної культури; неквапливість рішень, ділову мотивацію, уміння все гарно робити своїми руками, любов до землі і рутинної праці, орієнтація на корисний кінцевий результат; установку братися тільки за реальні справи, бажання дії, а також проста, гармонійна, правдива та естетична міфологічність; «мрійливість серця», в якому уява тримається на фактах; ліричність і сенти­ментальність, котрі пригнічують природні прагматичність і заклопотаність; любов до комфорту, неприйняття конфліктів і гучних скандалів, непоквапливість й уміння лавувати, уникаючи драматичних колізій; надмірну, почасти невиправдану, етичність;

5) інтернальність українського соціуму з переважанням емоційної складової, котра породжує його внутрішній конфлікт, дистресові та невротичні стани, а відтак характеризується: чергуванням сильних і слабких сторін спільноти, її зрілістю й водночас обмеженою самостій­ністю, відповідальністю і сумнівною послідовністю, народною мудрістю і низьким соціальним компонентом, свободолюбивістю, особистою самодосконалістю, не­прийняттям насильства над собою й разом з тим невдово­леністю життям; безтурботним ставленням влади до своєї безпеки та її опертя на могутність української спільності; ініціативністю й самостійністю громадян й одночасно не підпорядкованість владі та авторитетам, терпимістю і толерантністю в міжнаціональних зносинах, схильністю визнавати авторитет ідеї за умов її всезагаль­ності і зрозумілості; тенденціями переходу неагресивності у пасивність, а свободолюбства — в ізоляцію і відхід від реальності, розмежуванням інтересів, цінностей та ідеалів не тільки по відношенню до життя, власності, а й стосовно природи й суті українства як соціальної спільноти;

6) екзекутивність (жіночість) українського соціаль­ного загалу, котра характеризується наявністю таких ознак: помірність у діях, реальна перевага споживання над творенням; пізнання дійсності засобами рефлек­сивного мислення, уявлення і вражень; успішність в описанні духовних пошуків без спроби щось реально змінити в суспільстві; зведення реформаторської діяль­ності до створення образів та ідей, котрі немає кому реалізовувати; переважання слухняності, сумлінності, навіюваності і романтичності основного загалу населення над самодостатністю, впертістю, розсудливістю; приваб­ливість соціального оточення завдяки ореолу ліричності, загадковості, непояснювальності, непередбачуваності; помітна трагедійність, страждальність і моральність життєвого процесу, в центрі якого перебуває жінка-мати; персоніфікація рідної землі (образи Неньки-України, матері-природи); певна незахищеність, апатичність, наївність, потреба в сильному і вольовому союзникові, без чого важко вирішити завдання внутрішньої інтеграції, визначення своїх інтересів й активізації соціальної волі, соціокультурної самоідентифікації народу: притаманна внутрішня конфліктність як наслідок жіночого зосередження на вузько групових та індивідуальних інтересах; слабкість соціального характеру, яка спричинює невідповідність реальних соціальних змін жодному реформаторському плану чи проекту; відсутність духовних резервів, психологічних засобів, щоб розв’язати актуальні соціальні проблеми; пошук суспільством засобів (у т.ч. військових) самозахисту, постійне самоекспериментування. Останнім часом у вітчизняній психологічній літературі триває активне обговорення питань стосовно шляхів зближення західноєвропейської та укра­їнської ментальності. Вказується на те, що українська ментальність має низку спільних рис із західним менталітетом. Український національний характер з ним уподібнюють працьовитість, демократизм, спокійний, зважений підхід до вирішення складних проблем. Найбільш суттєвою етнопсихологічною озна­кою, за якою констатується збіг, є індивідуалізм як західноєвропейців, так і українців. Однак природа індивідуалізму є різною. Західноєвропейський інди­відуалізм має явно виражену екстравертну природу: активно-перетворююча діяльність людини спрямована на перетворення світу відповідно до потреб суб’єкта і є насамперед способом утвердження особистості в соціумі. Індиві­дуалізм українського етносу набув інтровертного характеру і спря­мований на відособлення індивіда від інших людей і від суспільства. Зусилля особистості спрямовані на створення свого маленького індивідуального світу, на ізоляцію в ньому й убереження себе від впливу інших людей та від соціуму: якщо індивід не може утвердитися в суспільстві, то він прагне зробити це в малих соціальних формах: сім’ї, побуті.

2.Український менталітет

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

 

Україні як суспільству характерні:

1) інтровертованість, оскільки соціалізований українець має Бога в душі, живе відповідно до Божих заповідей, ним всіляко підтримується пантеїзм української примітивної релігії; він комфортно почуває себе вдома і на своїй території, ним обстоюється індивідуалістичний культурний цикл, авторитет ідеї і боротьба за неї, на нього має здебільшого відчутний вплив родовідна селянська традиція; він сповідує традиціоналізм й, відповідно, в матеріальній і духовній культурі, схильний канонізувати внутрішнє духовне життя, є прихильником «малих груп» (сім’я, братство, громада, спілка), психологічно готовий до громадянського суспільства; йому властиві терплячість, виносливість, урівноваженість, неагресивність, пасивність, миролюбність, але непокірність і навіть упертість, замішаних на внутрішній свободі; він не готовий до швидких і радикальних (реформаторських) змін, тому надає перевагу поступовості і стриманості;для нього типовою є установка на перетворення себе, а не оточення, звідси перевага особистого над суспільним, тенденція до ситуативного утвердження власного Я і самоактуалізації; йому притаманні мрійливість та ніколи незавершене прагнення до правди, власної досконалості; він індивідуаліст: хоче мати свій шмат землі, будинок, господарство тощо, а тому не любить підкорятися, принижує близькі авторитети, неспроможний створити свою владу, більше живе своїм духовним життям та уявленнями про реальний світ;

2) раціональність соцієтальної психіки, котра вказує на те, що український загал: зорієнтований на сприйняття будь-чого в деталях, піддаючи все поелементному і завершеному аналізу; не сприймає самі ідеї чи абстрактно сформульовані проблеми, вони мають бути чітко висвітлені й забезпечені засобами та планами їх впровадження чи розв’язання; буде прагнути заповнити прогалини в не­повному розгортанні (теоретичному і практичному) ідеї, процесу, задуму; сприймає навколишній світ як диференційований взаємоспричинений смисловий простір, неспроможний швидко перебудуватися і змінити поведінкові, діяльнісні чи цілепокладальні установки; вирізняється певним напруженням, обумовленим по­требою зберегти усталені форми і сутності відношень між вітальними об’єктами; характеризується планорозмірністю, наступністю, помірністю та уникає швидкої зміни рішень, стратегічних програм дій, хоч і замулює ці властивості своєю надмірною емоційністю та нерозвиненою практичністю, наслідком яких є піклування про логіку міжособистісної безпеки та оборони свого персо­нального простору;

3) емоційність національної культури, котра виявля­ється в: нетрадиційній логіці образів і почуттів, котрі виводяться з досвіду здорового глузду; відносності правди і неправди, розмитості норм, законів, етичних принципів; безпосередності під час зносин з іншими суспільствами і культурами, зокрема, схильності навіювати їм свої емоції і почуття; невимушеному декларуванні нового кон­цептуального світу; переважанні творчої та ініціативної етики над здоровим глуздом і раціональністю; нерозви­неності конструктивних складових прагматичного і науко­во побудованого життя; неспроможності навчатися на досвіді власного історичного минулого; певній імпульсив­ності, непродуманості і непередбачуваності суспільного життя; тенденції до міфологічного життєздійснення; переживанні так званого «дистресового» досвіду, тобто в породженні внутрішньосуспільних конфліктів неконструктивної природи; схильності обстоювати свої недоліки, повторювати власні помилки та чинити опір проведенню реформ; підвищеній рефлексивності, яка відво­лікає від конкретних справ; низькому рівні розвитку соціального інтелекту, а тому створює ідеальне середо­вище для розповсюдження міфологем і пліток, котрі компенсують людям здоровий глузд; міфологізації демо­кратії та відволіканні громадян від реальної участі в державному будівництві; переважанні цінностей добра і свободи над агресивністю; надмірній почуттєвості за пропорційно слабких волі та інтелігентності; соціальному фаталізмі, себто вірі в автоматизм культурного поступу; недостатності соціальної волі, котра компенсується в духовно-креативних процесах-результатах (поезія, пісня, література) та відображається в непостійності поглядів та орієнтацій; нездатності до героїчно-драматичного сприй­няття народного життя; потребі допомогти слабшим, високорозвиненім альтруїзмі; неагресивності та правовій лояльності;

1. Український менталітет

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Розділ V. УКРАЇНСЬКИЙ МЕНТАЛІТЕТ

Етнічна ментальність сприймається як етнічний тип свідомого і підсвідомого світовідчуття і світосприймання, що зу­мовлюють стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінки пев­них подій, ставлення до навколишнього середовища. Тобто етнос має свою емоційно-образну систему світобачення, відмінності в психології. Етнічна ментальність формується під впливом спад­кових етнопопуляційних, геопсихологічних, історичних, етногенетичних, політичних, культурно-міфологічних та інших чин­ників. Отже, етнічна ментальність це сформовані в про­цесі етногенезу особливості психічного складу, традиційно­го світогляду, світовідчуття і світосприймання членів ет­нічної спільноти.

Такий зміст і характер етнічної ментальності засвідчується навіть частковим аналізом менталітету українців. Так, багатство земель України сприяло формуванню в українців закоханості в природу, ліризму, споглядального і спокійного характеру. Вод­ночас багатство землі не вимагало від українців надзусиль для виживання, а тому в них недостатньо розвинена соціальна і політична активність. Але при цьому вони працелюби, якщо їм робо­та до душі. Історичні чинники та політичні реалії сформували войовничість українців козацької доби, схильність до військової служби, порядків, звитяги.

Упродовж другої половини ХVIII–ХІХ ст. політичне та наці­онально-культурне і соціальне поневолення спричинило форму­вання у значної частини українців таких негативних рис, як атрофованість національних почуттів, етнонаціональне ренегатс­тво (зрадництво), відсутність національної гордості і т.п. Зага­лом для ментальності українського етносу характерні такі системотворчі властивості, як:

а) зосередженість на проблемах особистісно-родинного світу;

б) закоханість у природу рідного краю, рідної землі;

в) анархічний індивідуалізм, що проявляється в безпідстав­них претензіях на отаманство, та недостатньо розвинені національно-державницькі устремління;

г) переважання в поведінці і діях емоційного, чуттєвого над вольовим, інтелектуальним, розумним і практичним і т.ін.

Останнім часом в аналізі національних особливостей харак­теру соціуму звертається увага на значення неусвідомлюваного при розгляді особливостей індивідуальної і групової поведінки. Це значною мірою пов’язується із визнанням того факту, на який у свій час звернув увагу швейцарський психолог і психіатр Карл Густав Юнг (1875-1961), що людина народжується не лише з біо­логічною, але й психологічною спадщиною, яка визначає нашу поведінку та досвід. Психологічна спадщина, за Юнгом, – це архетип, що несе в собі відбиток минулого в образах, уявленнях, міфах тощо. За своєю суттю архетип – це колективне неусвідомлюване, що є проміжною ланкою між матерією і психікою.

Глибинно-психічне і його значення у формуванні національ­ного характеру знайшло своє подальше осмислення у концепції соцієтальної психіки, яку запропонувала український соціопсихолог О. Донченко (1994 р.). Згідно з концепцією, соцієтальна пси­хіка – це своєрідний архетип, який увібрав у себе закодовану інформацію про різноманітні аспекти життя соціуму. У межах концепції змінюється уявлення про призначення психіки, яка розглядається як система, що має здатність генетично зберігати і передавати з покоління в покоління інформацію без залучення відображаючих властивостей опредмеченої матерії (наприклад, мозку людини). Такі властивості психіки на рівні соціуму забез­печують його інтеграцію, наділяють своєрідними культурними, соціопсихічними властивостями, що значною мірою визначає під­ґрунтя індивідуальних і соціальних процесів та їх динаміку. На формування соцієтальної психіки, окрім впливу історичних, куль­турних чинників, мають вплив географічні, кліматичні і ланд­шафтні умови життя людей, які населяли і населяють дану тери­торію. У загальному концептуальному визначенні соцієтальна психіка, таким чином, уявляється як якісно нове утворення, що має свою структурну організацію, властивості, єдине інформа­ційне і територіальне поле свого існування. Як системне утворення соцієтальна психіка має багато спільного із культурою. Ця спільність полягає у здатності цих систем зберігати і закодовувати інформацію про різні аспекти життєдіяльності соціуму. Для куль­тури така інформація пов’язується, передусім, із духовним роз­витком того чи іншого соціуму, тоді як соцієтальна психіка міс­тить інформацію про стійкі типи мислення і поведінки людей у суспільстві, про закономірності відносин, що виникають у процесі взаємодії між людьми і групами, про різні способи сприйняття, переробки та передачі інформації, на основі якої формуються ті чи інші поведінкові установки тощо.

Соцієтальна психіка або психіка суспільства є складовою культури і надає їй цілу низку психічних рис і властивостей. О. Донченко при описі соцієтальної психіки використовує відомі в психології бінарні шкали, задіяні в різних типологіях особис­тості (К. Юнг, К. Ясперс, Дж. Роттер та інші), які сьогодні зна­йшли широке застосування в аналізі культурних процесів, мен­тальних структур характерології народів. Серед розмаїтості психологічних шкал для характеристики психіки суспільства нею обрано наступні критерії: екстраверсія-інтроверсія, раціо­нальність (мислення)-ірраціональність (відчуття, емоції), інтернальність-екстернальність, емоційність-прагматичність, інтуїція-сенсорика, інтенціональність (домінування чоловічих ментальних структур)-екзекутивність (домінування жіночих ментальних структур).

Зазначені властивості соцієтальної психіки дають змогу не лише зробити інтегральну психологічну оцінку соціумам, їх куль­турним системам, але й відслідкувати в ретроспективі розвиток цілої низки соціальних явищ – особливостей становлення дер­жавності, релігійних, політичних, економічних інституцій різного рівня організації та ефективності.

4. Етноінвектива

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Інвектива: лихослів’я як етнокультурний феномен

Загальновідомо, що практично не існує національних культур, у яких не практикувалася б інвективна лексика. Одні культури надають перевагу інвективам у широкому значенні, інші – у вузькому. До останніх належать такі культури, як російська, китайська, американська та деякі західноєвропейські.

У кроскультурному дослідженні образливих і лайливих слів, здійсненому на матеріалі 103 мов, Едгар Грегерсен (1979) виявив, що в 66 мовах найобразливіші вислови використовують слово “мати”, і лише 20 посилаються в лайках на батька. Образи, спрямовані на матерів, шокують найбільше, тому що принижують саме ту роль жінки, яку найбільше поважають у багатьох країнах.

В багатьох культурах груба лайка є прерогативою чоловіків. Основна причина – священне походження більшості лайок, що стали популярними в часи так званих фалічних культів – дохристиянських обрядів поклоніння продуктивним силам природи (органам розмноження). Зі зміною моралі змінилося й ставлення до цих органів, що стали тепер сприйматися як “сороміцькі”, непристойні.

Існує думка, що мат – складова сфери чоловічого спілкування, оскільки чоловіки особливу увагу приділяють сексу й усьому, з ним пов’язаному, а лайливі вирази часто стосуються саме цієї сфери стосунків. Психоаналітики трактують лихослів’я по-іншому. Вони вважають, що “матірна лайка” пов’язана зі спрощеним сприйняттям світу як безперервного статевого акту. Такий підхід не тільки примітивний, але й вульгарний. На думку І. Кона і Е. Берна, сила мату полягає в його близькості до чоловічої субкультури, а не в його сексуальній символіці.

Існує й інша точка зору щодо визначення змісту поняття лихослів’я й особливостей його функціонування. Так, у Китаї й деяких країнах колишньої Югославії ненормативні висловлювання найчастіше вживаються жінками. Це не означає, що жінки в цих краях стоять в суспільстві вище, аніж чоловіки. У таких культурах образа демонструє “синдром Слона й Моськи”: “Якщо не можеш ударити, то хоч вилай”. У цьому випадку лихослів’я стає зброєю слабких.

Однак ця ситуація швидко змінюється. Жінки здебільш вдаються до грубої лайки зовсім не від слабкості. Очевидно, це пов’язується зі зміною ролі жінки в сучасному суспільстві, її зростаючим впливом, прагненням домінувати. Отже, інвективні образи виконують роль своєрідного емоційного модулятора міжособистісних стосунків: вони дозволяють індивідові показати свою агресивність, не вдаючись до рукоприкладства.

Російський дослідник В. Жельвіс виокремлюють кілька функцій лихослівя.

Перша – це функціональний регулятор, запобіжний клапан для негативних емоцій. За допомогою лихослів’я людина одержує психологічне розвантаження – катарсис. Друга функція – демонстрування своєї переваги, засіб приниження опонента, зниження його соціального статусу, переміщення його на нижчу ступінь соціальної ієрархії (наприклад: “покидьок”, “шльондра” тощо).

Спільна функція, що визначає всі інші, – це лайка як засіб вираження профанного, тобто зниженого “тілесного” начала, який протиставляється началу духовному, сакральному. Як уже згадувалося, багато лайок за своїм значенням пов’язані з продуктивною функцією людини, тварин, рослин; вони мали священний характер і тому заборонялося використовувати їх “всує”. Коли ці слова перетворилися на образу, то заборона залишилася, але з іншої причини. Наприклад, в англійській мові дієслово to swear означає божитися, клястися і сваритися.

Ще одна функція – експлетивна, або вигукова (оклична), коли лайка вимовляється безадресно: “Я так, блин, торопился, что ни хрена не успел сделать”. В окремих випадках лайливі висловлювання вимовляються “у простір”, співрозмовника немає. Наприклад, щось робив і не вийшло, або хотів як краще, а вийшло як завжди. В такій ситуації людина може від “душі” виматюкатися, а інвектива виконуватиме функцію, що профанує: немає мети когось образити, основне завдання – максимально оцінити повідомлення, додати йому емоційності. Часто використання інвективних висловлювань стає єдиною можливістю зробити свою мову яскравішою, виразнішою. Виразність у цьому випадку досягається порушенням заборон (табу) на вживання певних слів. Порушення табу і суспільних норм додає висловлюванню гостроти. Проте в людини, що часто лається, ця гострота різко знижується, стирається зміст і емоційність у вживанні лайливих висловлювань.

Як уже відзначалося, в ситуації порушення культури мовленнєвої поведінки відбувається зниження статусу опонента. Та іноді замість заниження статусу співрозмовника той, що говорить, може поставити і себе, і співрозмовника на нижчий ступінь: “Привіт, падло, де тебе носило так довго!” У цьому випадку мовець не збирається образити співрозмовника і, звичайно ж, не заперечуватиме, якщо він відповість у тому ж дусі. Однак у цій ситуації необхідною умовою є доброзичлива інтонація, посмішка. Так реалізується наступна функція лихослів’я – корпоративна: за допомогою лайок між співрозмовниками встановлюється контакт, ненормативна лексика стає атрибутивним знаком приналежності до певної групи.

Для привернення уваги аудиторії сільські казкарі у своїх розповідях використовували й використовують лайливі висловлювання. У цьому випадку лихослів’я виконує наративну функцію. Загалом у таких розповідях вживаються різні скоромовки, примовки, основний “гумор” яких полягає у проголошенні лайливих слів. І вже після такого вступу переходять до оповіді.

В. Жельвіс виокремлює, зокрема, апотропоїчну функцію, сутність якої зводиться до наступного: лихослів’я стає оберегом – засобом захисту від злих сил. Селяни вірили, що “коли лісовика вилаяти, то він відстане”. Відбиток цієї функції можна побачити у поведінці спортсменів або вояків: перед битвою чи змаганням вони збуджують себе лайкою на адресу супротивника.

Іноді трапляються випадки і “доброзичливого ганьблення” – за допомогою образ людина намагається відвести напасть від того, що лається. У цих ситуаціях лихослів’я виконує магічну функцію. Це, до речі, бачимо в російських весільних “корильных” піснях, де висміюють нареченого, всіляко применшуючи його чесноти. З магічною функцією використовується, наприклад, висловлювання “Будь я проклятий, якщо це не так!”.

Існує досить стійке уявлення, що груба інвективна мова характерна насамперед для малоосвічених людей. Але з цим не можна цілком погодитися. Низький рівень індивідуальної мовленнєвої культури, недостатній рівень освіти може сприяти інвективізації мовлення, але, передусім, у предметному, окличному варіанті. В цьому плані допускається зміщення інвективної і зниженої лексики.

Інвективною лексикою нерідко користуються люди “далеко не малокультурні”. Її вживають майже всі політики, абсолютна більшість керівників підприємств, чимала кількість видатних діячів культури. Кожна з названих груп звертається до інвектив з певною метою. Так політики, зокрема, демонструють своє “єднання з народом”, вважаючи, що так їх краще зрозуміють.

У літературі відзначається, що за останні десятиліття в низці культур спостерігається тенденція до вживання грубої, вульгарної лексики. Популярною є така мова в Росії та Америці. Певною мірою це стосується й української культури. У цих країнах, як і в багатьох інших, завжди широко практикувалися грубі висловлювання, але, як правило, користувалися ними чоловіки і переважно в емоційно насиченій ситуації (напруга, ризик, фрустрація). Але нині й жінки опановують цей словник. Чимало з них використовує грубу мову, практично не звертаючи уваги на мат, що звучить у їх присутності, від кого б він не виходив – від чоловіка, жінки чи й дитини.

Як зазначалося, кожна соціальна група по-своєму ставиться до вживання ненормативної лексики, а належність до тієї чи іншої соціальної групи впливає на вибір мовленнєвого репертуару. Існують окремі маргінальні групи (злочинці, повії, бомжі), у яких вживання ненормативних мовленнєвих конструктів розглядається як норма, спосіб спілкування, без якого вони практично не можуть обійтися. Ненормативна лексика є основним засобом спілкування в таких групах, і тому її вживання не викликає подиву, зніяковіння чи відрази.

На думку сучасних українських психологів, використовуючи “лайливі висловлювання”, можна відобразити будь-яку реальність: скандал у подружжі, між начальником і підлеглим, сварку між сусідами. У нашій мові важко підібрати слова, які б мали таку експресивність, як ненормативна лексика. Замінити її можна тільки дією (бійка, биття посуду, ламання меблів). Отже, лайка здатна замінити фізичне насильство.

Існує також низка ситуацій, коли лайка вимовляються проти бажання, наприклад, у екстремальних ситуаціях, під час сильного потрясіння. В такому вживанні лайлива лексика розглядається як невизнана граматична форма оцінного висловлювання. За допомогою інвективної лексики досягається емоційна розрядка. Ми не можемо заздалегідь планувати вживання інвективної лексики, часто її прояви спонтанні, ненавмисні. Лайка може виступати і як висловлення зневаги, негативного ставлення індивіда до політичного супротивника.

Як уже зазначалося, застосування лайливих висловлювань може виконувати ідентифікаційну функцію: індивід прагне ідентифікувати себе з представниками тієї чи іншої соціальної групи. Якщо представники певної групи вживають ненормативну лексику, то людина, що ідентифікує себе з нею, чинитиме так само.

Цілком очевидно, що лихослів’я, лайка, мат не можуть розв’язати жодної кризової ситуації чи конфлікту. Існує кілька причин, що пояснюють схильність, наприклад, політиків до лайливих висловлювань. Наше суспільство емоційно напружене, соціально й політично недостатньо визначене. Звідси – готовність у будь-який момент “зірвати” свій стан на інших людях.

Отож, матом лаються не тільки росіяни чи українці, але й представники інших національностей. Багато емігрантів у США лаються по-англійськи легко, охоче й артистично. Іноді, цілком розуміючи фізичний зміст лайки, ми погано уявляємо собі, наскільки “брудним” є кожне окреме слово. Іноземці часто, висловлюючи свої емоції, використовують “російську лайку”. Наприклад, в англійській мові існує лексика-табу. Американці з відносно освіченого прошарку дозволяють собі “лаятися” тільки тоді, коли “по-іншому не можна”, представники середнього класу використовують ненормативну лексику набагато частіше. У повсякденній мові американців вражає кількість “звичайних” лайок. Мовна форма в американському стилі істотно зміщена до просторіччя. Журналісти цілком резонно вважають лайку частиною об’єктивної реальності, а зміна реальності – це ніби “криве дзеркало”.

Що стосується вживання ненормативної лексики, зокрема матірної лайки, то тут думки розходяться, і, цілком очевидно, що лихослів’я – це поганий приклад для наслідування. З іншого ж боку, не варто дотримуватися й пуританської позиції. Звести частоту вживання мату до мінімуму можна, але викорінити його взагалі неможливо. За спостереженнями українського психолога А. Бондаренко, люди, що ніколи не лаються матом, – це люди особливого щиросердного складу й певного походження. Вони, як правило, належать до шляхетних родин, у яких сторіччями вироблявся свій стиль спілкування, свої традиції. Це не тільки питання природи “аристократичної” крові, це особлива структура свідомості. Але таких людей не дуже багато.

У німецькій мові вульгарно-лайливі вислови мають скатологічну (від грецьк. – «кал, гній») основу, в іспанській, італійській мовах поширені блюзнірські інвективи (мірою наближення до нашого часу їх уживання звужується), їдиш – побутова мова європейських євреїв – майже не знає брудної лайки. Щодо інвективів загалом, то в цій мові існують «складні, трохи жартівливі прокльони: Щоб у тебе були цілі кораблі золота і ти все потратив на лікарів; Щоб я тебе бачив на одній нозі, а ти мене – одним оком.

За кількістю і якістю інвективних одиниць мови значно відрізняються між собою. Загальновизнаними лідерами під цим оглядом є російська, арабська, угорська. В Арабській Республіці Єгипет навіть проводяться конкурси, на яких учасники демонструють не лише своє знання лайок, а й уміння лаятися віртуозно. Як говориться, що край, то звичай.

3. Етноінвектива

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Інвектива: лихослів’я як етнокультурний феномен

Інвективна лексика і фраземіка стали атрибутом і українського мовлення. Це явище в Україні – породження новітніх часів, тому що в українських традиціях не було вживання брудних слів і лайок для «плавності» мовлення, його «орнаментування» і т.п.

За весь час своєї подорожі, турецькому мандрівникові Елії Челебі, який XVIII століття подорожував Україною, вдалося почути і записати аж (!) чотири лайливі вислови, що побутували серед українців: «дідько», «свиня», «чорт» і «щезни, собако».

Без сумніву, якби той турецький мандрівник потрапив до України тепер, то був би вражений не лише кількістю і «якістю» нецензурної лайки, яку вживають українці (особливо молоді), а й тим, що багато хто з них використовує нецензурні слова, мов артиклі, лише для «зв’язування слів».

В Україні, як зазначає дослідник етикетного та антиетикетного спілкування Я. Радевич-Винницький, мовленнєва доброчесність завжди підтримувалася громадськістю, церквою, суспільними інституціями. Це мало різні мотиви, зокрема, українці вірили в магічну силу слова. На Бойківщині, наприклад, під час будівництва хат та господарських приміщень дуже пильно стежили, аби хтось із майстрів не сказав поганого слова.За вживання непристойних слів карали зборові й війтівські суди. Так, суд одного з сіл на Чернігівщині 1784 року присудив мешканцеві 5 ударів палицею за слово «безстидниця», яким він образив жінку боднаря. Єдиною оказією, де можна було публічно співати сороміцькі пісні та правити масні жарти, було весілля. Однак і там непристойні слова здебільшого замінювали натяками.

Водночас українці ніколи не вживали брудні слова та лайку для «орнаментування», для «сполучення» слів. Автор першої граматики нової української літературної мови А. Павловський зазначав, що українці лаються лише у стані крайньої роздратованості, але ніяк не без причини. Дослідники зауважують, що ніжна українська душа і у сфері інвектив не могла обійтися без зменшувально-пестливих суфіксів та пом’якшення найгостріших слів лагіднішими формами чи жартівливими висловами, на кшталт, «Щоб тебе качка копнула!», «Бодай би тебе сніг спалив!».

Українцям було властиво «зупинятися у гніві», тобто, не договорювати лайку до кінця або висловлювати свої негативні емоції фразами з позитивною семантикою «А щоб тобі добро було!». Таким чином люди, для яких прокльони чи лайка є гріхом, емоційно «розряджалися».

Узагалі ж, інвективна лексика і фраземіка, поширені нині – це породження новітніх часів і вплив російського мовлення. Як зазначає Радевич-Винницький, у позаминулому столітті вислови «гидко, брудно лаятися» і «лаятися по-московськи» були синонімами. А особливо інтенсивною експансія російських матюків стала після встановлення радянської влади. Ця тенденція тісно пов’язана із зросійщенням українців, в яких вульгарно висловлюватися було не прийнято, бо «образи у хаті». Цікаво, що у минулому на означення вульгарної лайки в українській мові використовувалося слово «батькування», оскільки жінка-мати в ментальності українського народу завжди була символом порядності, доброти, жертовності і говорити про неї у брутальному контексті (навіть у моменти підвищеної емоційної збудженості) було святотатством. Тепер же матюкання настільки поширилося, що сприймається як буденна річ. Однак, як стверджує американський учений Едвард Сепір, мовні моделі мають паралель у поведінкових моделях. Тобто, якщо мова людини недбала, брутальна, звульгаризована, це свідчить, що у душі її – також невпорядкованість і бруд.

Українці не єдиний народ, що послуговується запозиченими лайками. Навіть японці, рідна мова яких належить до інвективно найчистіших мов світу (найбрудніші вислови, відомі звичайному японцеві, – це кривий зад і з’їж свої екскременти; міцніші вирази знають тільки гангстери і повії), теж використовують чужоземні лайки. Традиційно це слова канго (з китайськими коренями), а в нові часи також інвективи з англійської мови. Проте засяг чужомовного інвективного проникнення в японське мовлення не витримує порівняння з українською спілкувальною практикою.

Широту побутування інвективів, яке прогресує у сучасних суспільствах, деякі вчені пояснюють насамперед деритуалізацією культури: традиційні механізми регуляції поведінки зникають («сходят на нет»), а інвективні форми, втрачаючи ритуалізований характер, переходять у побут. У Росії нечистими словами боролися з «нечистою силою»: виганяли її з хворого, відганяли «лешего» («лісовика», «щезника»), лікували хвороби тощо. Люди, мовляв, постійно відчували присутність нечистої сили, її підступні дії, тому лайка з часом стала дуже поширеною й безадресною. Безперечно, що психологія лайки, переважно сексуально спрямованої і зверненої до неживих предметів (особливо під час роботи), свідчить про пережитки магічних поглядів. За такого тлумачення залишається нез’ясованим питання, яке дивує і західних дослідників: чому лайка у росіян пов’язана переважно з родинними взаєминами? Невже нечиста сила вселялась саме у матір, а відігнати її можна було називанням статевого акту й геніталій?

Матірна лексика не тільки повсюди вживалася в побуті – вона пронизувала весь російський фольклор. Як пишуть канадські лінгвісти Ф. Дрейзген і Т. Прістлі, “мат – це тіньовий образ російської мови в цілому”. Дослідники зазначають, що із семантичної точки зору, способи повідомлення за допомогою мату загальних повсякденних змістів виходять за межі прямої образи і сенсу. Вони вбачають в маті особливу форму експресивної, нестандартної мови, нейтральної щодо семантики. „Триповерховий мат” є не просто сукупністю непристойностей, але й системою рафінованих складних структур. Мат – це потенційно безмежна кількість висловлювань.

Разом з тим, не завжди вживання лайливих висловлювань сприймається як вульгарне, грубе, безтактне й образливе. За спостереженнями російських етнографів ХІХ століття, лихослів’я у спілкуванні викликає образу тільки тоді, коли вимовляється серйозним тоном з наміром образити, а в жартівливих чоловічих розмовах воно служить дружнім вітанням або просто „для зв’язку слів”. Доречне висловлювання (“в тему”) може привернути увагу слухачів і надати певного колориту, зробити мовлення більш емоційним і привабливим для певної групи комунікаторів.

Мат характеризується гострим контрастом між вузькою обмеженістю його базових елементів і багатими семантичними можливостями застосування. Цей контраст породжує в маті естетичну функцію “оволодіння реальністю” шляхом виходу за межі базового словника. Ця функція піднімає мат до рівня жанру народного мистецтва, в якому більш чи менш спокушені мільйони росіян.

Існує ще одна точка зору, згідно з якою вживання матірної лексики – прерогатива нижчих шарів суспільства. Однак таке твердження не зовсім відповідає дійсності: мат поляризований у своєму вживанні – він уживається без обмежень і злодіями, і п’яницями, і рафінованими інтелектуалами. Прийнято розрізняти інвективи в широкому значенні, коли людина уникає вживання лайок, і інвективи у вузькому значенні – саме вони створюють образливий ефект.

2. Етноінвектива

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Інвектива: лихослів’я як етнокультурний феномен

Інвективна лексика неоднакова у різних народів, але підпорядкована деяким спільним транскультурним закономірностям. Оскільки сила інвективи визначається не її буквальним змістом, а передусім її емоційністю, тяжкість образи перебуває в прямій пропорційній залежності від сили табу, порушуваного з допомогою інвективного слововживання. У національних культурах, де особливо високий статус родинних відносин за материнською лінією, велику роль можуть відігравати сексуальні образи матері ( матюк); у культурах, де особливу увагу звернено на сексуальне життя суспільства, місце найгрубіших інвектив належить поєднанням з коїтальним змістом, не обов’язково звернених на матір чи інших родичів ображуваного; такі, наприклад, англомовні культури. Італійська, іспанська, багато інших католицьких культур для досягнення схожого ефекту вдаються до образи найшанованішої святині – Мадонни. Дуже грубо звучать лайливі слова, що включають порушення табу, пов’язаного з охайністю, якщо ця людська якість особливо поціновується в даній національній культурі, наприклад, японській або німецькомовній. У народів, які не мали особливих заборон на сексуальність і відправлення природних потреб, не табуювалися й назви відповідних частин тіла, зате загальне презирство викликала людина, що відступала перед буденними труднощами. Так, одна з найдужчих образ у чукчів та ескімосів у буквальному перекладі означає: “Ти – недотепа”. Багато залежить і від того, які саме об’єкти й стосунки вважаються священними. Так, у Північній Австралії (півострів Арнемленд), на островах Нова Ірландія й Тробріан (Папуа – Нова Гвінея) натяк на інцест із матір’ю не є серйозною образою, оскільки таке звинувачення не сприймається всерйоз. Навпаки, згадування в цьому контексті сестри завжди тягне за собою тяжкі наслідки.

Необхідно наголосити, що в українській мові практично відсутня інвективна лексика коїтального типу. І донедавна в українських селах не використовувалось, протиставляючись у цьому відношенні росіянам, «сквернословие», яке засуджувалось і викликало психологічне відторгнення. Цей факт доводить, що сексуальна мораль, яка сповідувалась українським суспільством, має свою специфіку.

Інвектива коїтального типу вже сама по собі надає дуже важливу інформацію про стан еротичної культури в цілому і про стан сексуальної моралі зокрема.

По-перше, згаданий тип інвективи свідчить про наявність сексуального табу, про заборону певного виду сексуальних стосунків. Тому що жодне правило не формувалось без усвідомлення, що воно може бути порушеним. І це – наявність подібної інвективи – означає відносну «свіжість» історичної пам’яті щодо подібної практики.

З іншого боку вона ж – інвектива – свідчить про переконання суспільства в порочності того типу сексуальних стосунків, які б виникали при порушенні табуації, тобто виносить соціально негативну оцінку.

Відсутність інвективи коїтального типу в українській мові дає підстави стверджувати, що сексуальна табуація українців набагато раніше перейшла на рівень колективного підсвідомого (архетипу) – настільки давно, що фактично втратила свою актуальність через мінімізацію самої гіпотетичної можливості. Це ж може свідчити про те, що переконання в порочності певних сексуальних стосунків теж перейшли на рівень архетипу через довготривалу відсутність забороненої практики. Бо якщо порушення давно зникають, то втрачає актуальність і сама заборона. Відсутність згаданого типу інвективи в українській лексиці може тлумачитись на користь зникнення девіантної практики, що порушувала табу, що, в свою чергу, призвело до втрати сенсу і самої табуації.

Лайка, за твердженням сучасних американських учених, допомагає людині «випустити пару», психічно розвантажитись, уникнути стресу. А понад сто років тому англійський медичний журнал писав, що «той, хто перший на світі вилаяв свого одноплемінника замість того, щоб, не кажучи поганого слова, розчерепити йому голову, тим самим заклав основи нашої цивілізації». Отже, інвективи стали замінниками, субститутами виявів фізичної агресивності. Правда, є культури, наприклад японська, в яких таку ж функцію виконують вишукані правила етикету.

Оскільки інвективи, як і формули ввічливості, є засобом суспільства дати собі раду з антигромадськими тенденціями, що прориваються назовні, то з цього робиться висновок, що мовленнєвий антиетикет не поступається за своєю суспільною користю етикетові.

Інвективи, безперечно, менше зло, ніж фізична агресія. Але вони теж мають антигромадський характер, і тому за словесну образу честі й гідності карали, а в багатьох суспільствах і тепер карають не набагато легше, ніж за фізичне насильство. «У Німеччині, – застерігає один із «дорожних кодексів» для автомандрівників, – можуть притягти до відповідальності за лайку та образливі жести». По-друге, інвективи вживаються – до того ж значно частіше – і тоді, коли для фізичної агресії немає жодних підстав. Нарешті, в культурах типу японської категорія ввічливості цілковито орієнтована на співрозмовника, але водночас вона є засобом вираження гідності адресанта, отже, вживати інвективи означало б «утратити лице», принизити власну гідність, показати себе невігласом, тобто було б для адресанта самопокаранням. Ставити знак рівності між інвективами в одних культурах і тонкощами словесного ритуалу в інших вельми ризиковано, особливо з морально-етичного й естетичного погляду. Зрештою, в японській мові, хай у незначній кількості, є й інвективи.

Інвективи вживаються не тільки й не стільки як психотерапевтичний засіб. Лайка, зазначає німецька дослідниця Карім Бюхле, стала «невід’ємною частиною людського спілкування», «повноправною складовою повсякденної культури». Особливо спонукають до неї закриті приміщення: кабіна чи салон автомобіля, кімната з телевізором, зал засідань парламенту тощо. Лайливі, вульгарні, брутальні слова вживаються без особливої на те причини, навіть не для словесного епатажу (франц. épatage – «скандальна витівка»), тобто умисного порушення узвичаєних норм і правил, а просто так – для заповнення пауз між словами, для «зв’язку слів», аби «прикрасити» мовлення. Це вже не субститут фізичної агресії, не засіб проти стресу, а звичка чи, можливо, вимога душі, що нагадує потребу алкоголіка регулярно «дозаправлятися» спиртним. Як існує нікотинова, алкогольна, наркотична залежність, так, виявляється, є вульгарномовна залежність.

Суттєва деталь: коли людина лається в стані афекту, коли лайка є виявом «словесної агресії» тощо, то це супроводжується посиленням гучності голосу, прискоренням або. навпаки, вповільненням темпу, зміною тембру та іншими відхиленнями від нормального, звичайного мовлення. Коли ж інвективи вживаються просто як словесні «прикраси», за звичкою, то фонетичне таке мовлення нічим не відрізняється від безінвективного. Мабуть, саме тому деякі короткі вульгарні слова російської мови на Заході називають російськими артиклями. (У російській мові артиклів немає, але чимало мовців уживають певні вульгарні слова з такою ж частотою, як англійці, французи, німці свої артиклі).

1. Етноінвектива

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Розділ VІ. ЕКСПРЕСИВНЕ

1. Інвектива: лихослів’я як етнокультурний феномен

Вивчення лайок народів – гарний шлях до осягнення їхніх святинь.

Григорій Ландау

Інвективаце образливе слово, лайка, словесний випад. Інвективна лексика (грубі, вульгарні слова) і фраземіка (грубі, вульгарні вислови) є в усіх мовах, очевидно, за винятком штучних. Ці одиниці потрібні мовцям у стані афекту (лат. affectus«настрій, хвилювання, пристрасть«) – короткочасного сильного переживання: гніву, люті, відчаю, раптової бурхливої радості тощо, коли в критичних умовах людина неспроможна знайти вихід із ситуації.

Ненормативна лексика має як соціальні, так і суто етнічні корені. Щодо соціального підґрунтя даного лексичного сегменту, то тут доцільно зазначити такі його функції, як спрямування на пониження рангу опонента в соціальній ієрархії, залякування, вираження гендерних відношень, самовираження у певному соціальному колі, засіб установлення контакту між рівними людьми, демонстрація власної приналежності до певних соціальних кіл тощо.

Лихослів’я побутує в усіх народів і, безперечно, не сприймається як щось особливе. У міфах, приміром, лаються самі боги, а в іудаїзмі та ісламі до лайки не ставляться як до провини. Тільки в християнстві її поступово починають вважати найтяжчим гріхом.

З етнічної точки зору інвективна лексика ґрунтується на культурній самобутності кожної етнічної групи, визначається її світосприйняттям, світобаченням й стилем життя. За класифікацією типів лайливої лексики європейських мов, запропонованою В.М.Мокієнко та Г.В. Мельниченко дана лексика поділяється на три типи:

1) анально-екскрементальний тип (Scheiss-культура);

2) сексуальний тип (Sex-культура);

3) сакральний, або міфологічний (Myth-культура).

Порівняльний аналіз мов слов’янської та германської груп свідчить, що до першої групи можна віднести німецьку мову, у той час як, скажімо, англійська, чеська й російська належать, скоріше за все, до другої. Більшість східнослов’янських мов відносяться до третьої групи. Звісно, існує певна умовність такого розподілу, яка детермінується інтенсифікацією динамічних процесів, що спостерігаються у світових процесах, а звідси – у мовах. Так, наприклад, чеська мова, під впливом німецької, зараз тяжіє до першої групи; ті ж процеси спостерігаються в українській й російській мовах під впливом американської культури.

Дослідники слов’янських мов вважають, що витоками ненормативної лексики тут, у першу чергу, стали язичницькі обряди й звичаї. Колись лайлива лексика була знаком боротьби з громовержцем, роль якого у слов’ян відігравав бог Перун. Його головні міфологічні супротивники – Змія та Пес. Звідси російські «сукин сын», «пес смердящий» та інші слова зоотематики. В українській мові – це «злий, немов пес», «гадюка» тощо. В далеку давнину носії цих мов ототожнювали лайку з молитвою. Для того, щоб захиститися від лісовика, чорта, домовика потрібно було або прочитати молитву, або використати брудну лайку. Її ж використовували й у лікарських справах, вважаючи хворобу впливом демонічної сили. Навіть зараз лайливі слова використовуються в ритуальних заходах як засіб спілкування з потойбічними силами. Дуже багатою в цьому плані є українська лайлива лексика: «дідька лисого», «бісова баба», «стара, як біс», «нечиста сила», «стара відьма» тощо.

Спираючись на фольклорні тексти, де існує ненормативна лексика, варто зауважити, що остання, головним чином, не має характеру неґречної свари, а тільки-но являє певні акти чи органи людського тіла. Так, жіноче лоно втілює всеохоплюючу стихію, що оперізує увесь світ, убирає його, а потому – виплоджує. Vagina – це основа всезагального життя, достатку й процвітання. У багатьох піснях згаданий орган має карнавальну природу. Особливого змісту, за названих умов, набуває ще й так зване найдужче слово, котре латиною мовиться як membrum virile, а грецькою phallos. Цікаво, що коли раніше ненормативну лексику (включно з цим словом) часто-густо виводили зі східних мов, зокрема татарської лайки тощо, то нинішні фахівці пізнають її відбитки у багатьох слов’янських мовах: українській, польській, словацькій, російській, білоруській, болгарській та ін. Так, в українській мові згадане слово найчастіше спрягається з клятьбою: цур, цурпалок, цурупалок та ін.

Друга група лайливої лексики, типової для мов східних слов’ян, є лексика сексуальної тематики, і розповсюдження її пов’язано, з одного боку, з багатовіковою забороною в суспільстві даної тематики як непристойної й неприпустимої, а отже – перенесення її у розряд потужного інвективного знаряддя, яким стає будь-яка табуйована лексика. З іншого боку, вплив американської культури на масову свідомість націй не може не відобразитися на якісному складі даного прошарку мови.

Що ж стосується німецької мови, то тут провідним фактором формування обсценної лексики є менталітет нації, з її любов’ю до порядку й чистоти. Німці рідко згадують статеві органи, проте часто використовують хитромудрі лайки, в основі яких – задній отвір або продукти життєдіяльності людини чи тварини. Дійсно слова «Scheiße» (гімно) та «Arsch» (срака) можна почути всюди – не лише на вулиці, а й у магазині, у будь-якому кабінеті, дома; ці слова діти починають говорити разом з першим своїми словами – «батько», «мати».

Свобода існування у сфері сексу – у побуті, вихованні, мистецтві – в сполучених Штатах Америки призвела до майже вільного й вживання лексики сексуального типу, яка відноситься як до частин тіла, так і до самого статевого акту. Стилістично піднімаючись й розповсюджуючись, ненормативна лексика переходить з украй вульгарної в розмовну зону, не втрачаючи при цьому свої принизливої експресії.

Дослідження етностереотипів

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Методи дослідження етнічних стереотипів

Призначення дзеркала не в тому, щоб на ньому малювали.

Томас Маколей

Одним із перших досліджень етнічних стереотипів був експеримент, проведений у 1933 році в Сполучених Штатах Америки Катцем і Брейлі. Попередньо дослідники склали список особистісних характеристик. Досліджуваним (студентами Прінстонського університету) пропонувалося вибрати з 84 рис, зафіксованих у списку, такі, які, на їхній погляд, найбільш характерні для кожної з 10 національних груп: американців, англійців, китайців німців, ірландців, італійців, євреїв, негрів, турків та японців. В результаті цього дослідження було встановлено високий ступінь узгодженості в приписуванні респондентами типових для тієї чи іншої етнічної групи особистісних рис незалежно від того, контактували коли-небудь опитувані з особами цієї національності чи ні. Сукупність рис, обрана досліджуваними як характеристика певного етносу, відби­вала, з погляду авторів методики, існуючий в американському суспільстві стереотипний образної національної групи.

Цікаво, що аналогічне дослідження, проведене Гілбертом у тому са­мому університеті через 20 років (у 1951 році), викликало серйозні запе­речення у частини студентів, у яких виникли сумніви щодо існування типових національних характеристик. Водночас, як показали нещодавні дослідження у Вірменії, у звичаєвій свідомості уявлення про наявність специфічних національних рис має досить глибоке коріння. Так, за да­ними Оганджаняна, 90% вірмен, що брали участь в опитуванні, вважа­ють, що існують типові національні риси характеру, однак лише 46,8% змогли назвати своєрідні риси вірмен, 35,8% – росіян, 25% – грузин, 12,3% – азербайджанців.

Варіант, запропонований Катцем і Брейлі, в своїй первинній формі тепер використовується рідко. Він пережив певну трансформацію, яка полягала в переході від вибору особистісних рис з переліку, запропоно­ваного експериментатором, до складання довільних портретів, тобто до самостійного, довільного формулювання респондентами набору типо­вих характеристик будь-якої етнічної групи. При цьому число рис, що їх має назвати чи записати досліджуваний, залежно від мети експерименту може бути або жорстоко обмеженим (наприклад, трьома чи десятьма), або довільним. Обробка результатів проводиться за допомогою контент-аналізу.

Прикладами використання цього методу в сучасній етнопсихологічній практиці можуть слугувати дослідження В.Куніциної із Санкт-Петербур­гу або М.Іскакової з Казахстану. У першому дослідженні за даними опи­тування 150 чоловік було складено узагальнюючі вільні портрети деся­ти національних груп: росіян, українців, татар, грузинів, американців, естонців, французів, німців, поляків та в’єтнамців. Так, росіянам найчастіше приписувалися такі риси: добрі, працелюбні, патріоти, нетямущі, широкої душі; українцям – веселі, працелюбні, хитрі, скупі, гостинні; грузинам – гостинні, запальні, товариські, горді, емоційні; американ­цям – діловиті, товариські, практичні, енергійні, запрограмовані і т.п.

У дослідженні М.Іскакової брали участь 120 казахів і 90 росіян, що мешкають у Казахстані. Усі – студенти казахських вузів. Їм було запропоновано скласти довільні портрети типових представників казахської та російської національностей. Використання контент-аналізу для об­робки результатів показало, що 80% казахів відмітили при описуванні росіян їхню працелюбність, гостинність, щирість, товариськість і чуйність. Водночас портрет казахів у російських студентів складався з таких рис: гостинність (95%), владолюбство та кар’єризм (72%), щедрість (68%), працелюбність, зарозумілість (64%), консерватизм (60%). Зістав­ляючи ці портрети, автор робила висновок про те, що у казахів спостері­гається більш позитивно забарвлений стереотип росіян, ніж у росіян – гетеростереотип казахів, що підтверджують також інші дані дослідниці.

Крім описаних, апробовувався також варіант (В.Павленко, 1993), за яким експериментатор в інструкції підкреслює можливість використан­ня для описування не лише особистісних рис і якостей, а й усієї сукуп­ності ознак, характерних, з погляду респондента, для певної етнічної групи (особливостей поведінки, мови, зовнішнього вигляду, одягу, кухні і т.ін.). Отримана інформація дає змогу скласти більш цілісний і різно­бічний образ етносу, що існує у звичаєвій свідомості.

Метод «довільного портрета» і за процедурою проведення, і за принципами обробки результатів наближається до асоціативного експерименту, який по суті є ще більш високим ступенем надання свободи дослід­жуваному в його реакціях на задані стимули, оскільки відповіді можуть лежати в будь-яких площинах. З іншого боку, в асоціативному експери­менті, на відміну від попередньо розглянутих методів виявлення етніч­них стереотипів, експериментатор може замаскувати свій інтерес до етнопсихологічної тематики, «сховавши» потрібні йому стимули-етноніми між іншими, нейтральними з точки зору мети експерименту, стимулами.

Умовно можна виокремити три основних різновиди асоціативного експерименту, розподіливши їх у міру надання все більшої свободи ре­акцій досліджуваному:

а) спрямований асоціативний – обмежена кількість реакцій, до того ж асоціативний потік також обмежений певним граматичним класом. Слова-стимули і слова-реакції можуть бути або одного, або різних класів, але це жорстко обумовлено в інструкції (наприклад, на стимул-іменник має даватися реакція також лише у формі іменника);

б) вільний асоціативний (найпоширеніший) – обмежена кількість ре­акцій, але у виборі безпосередньо реакцій досліджуваний вільний;

в) вільний асоціативний з численними асоціаціями – у цьому випадку досліджуваний не обмежується ні в кількості реакцій, ні в їхньому напрямку, більше того, експериментатор стимулює і заохочує їхню максимальну різнобічність і численність.

Можна виокремити два основних напрямки використання асоціатив­ного експерименту в етнопсихології. Це, з одного боку, кроскультурний порівняльний аналіз асоціативних полів, що актуалізуються на певний стимул, з іншого боку – вивчення реакцій-асоціацій на стимули-етноніми. Характерним прикладом першого типу дослідження є вивчення ет­нічної специфіки асоціацій, де роль стимулів відігравали найменування основних кольорів та їхніх відтінків (А.Залевська, 1988).

У цьому дослідженні аналіз асоціативних полів на стимули “жовтий”, “червоний”, “білий” та “синій” у представників 12 етнічних груп (росі­ян, українців, білорусів, словаків, поляків, англійців, німців, американців, французів, казахів, киргизів та узбеків) показав, що основні асоціативні зв’язки між стимулами і реакціями етноспецифічні.

По-перше, різко відмінні в різних груп частота підведення вихідної назви кольору під узагальнююче поняття (типу “білий” – “колір”): у німців, американців, поляків, словаків, росіян, українців і білорусів ця частота значно вища, ніж у тюркомовних досліджуваних, особливо ка­захів і киргизів.

По-друге, різко відрізняється пов’язування слова-стимула з об’єкта­ми оточуючого світу, які для представників етносу є типовими носіями стимульної ознаки. Так, жовтий колір в українців найчастіше асоціюється із соняшником, у росіян – з кульбабою, у французів – із золотом і яєч­ним жовтком, у американців, казахів і киргизів – з маслом, а в узбеків – з просом.

По-третє, відрізняються в різних етносів також реакції, зумовлені усталеним, типовим для даної мови словосполученням (наприклад, на вихідний стимул «червоний» росіяни дають такі етноспецифічні реакції, як “жовтень”, “партизан”, американці – “колір шкіри”, поляки – “ша­почка”; “білий” у американців “дім”, “зелений” в узбеків “чай” і т.ін.). По-четверте, етноспецифічними є реакції, в яких реалізовано симво­лічне переосмислення вихідного слова-стимула. Так, жовтий колір у ук­раїнців, росіян, білорусів, німців, поляків і французів символізує зраду, розлучення; у німців він пов’язаний з ненавистю, заздрістю; у поляків – зі злістю; у американців – з боягузливістю; до того ж для росіян, по­ляків, німців і американців цей колір символізує попередження про не­безпеку.

Отже, наведений експеримент наочно показує специфіку асоціативних полів у представників різних етнічних груп з усіх основних видів зв’язку.

Як зазначалося, інша можливість використання асоціативного експерименту в етнопсихології пов’язана з вивченням етнічної свідомості, етнічних стереотипів. Схема проведення такого дослідження дуже проста: респондентові надають слова-стимули, серед яких є низка етнонімів, заданих бажано у множині (тобто “українці”, “росіяни”, “цигани” та інші залежно від регіону та мети роботи). Завдання досліджуваного – відповісти першою (або першими) асоціацією, що виникла в його свідомості, коли він почув слово-стимул.

Асоціативний експеримент, як правило, проводиться на великій вибірці респондентів. Комплексна обробка його результатів полягає в побудові таблиці частотного розподілу слів-реакцій на кожне слово-стимул і (або) в проведенні контент-аналізу.

Походження етностереотипів

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Психологічні концепції походження етностереотипів

Пояснювальні вирази пояснюють темні думки.

Козьма Прутков

Існують різні концепції походження стереотипів та упереджень. Одна з них зводиться до процесів когнітивної оцінки, категоризації та генералізації об’єктів, понять, людей та подій зовнішнього світу.

Один із засновників когнітивної психології, амери­канський психолог Джером Брунер відзна­чав, що «до найбільш суттєвих факторів відноситься те, що в кожному акті сприймання і кожній реакції на об’єкт чи подію зовнішнього середовища бере участь акт категоризації». Людина бачить світ, а, відповідно, й інших лю­дей не такими, якими вони є, а відповідно до тих кате­горій, які їй відомі, щодо їх опису. Досліджуючи процеси пам’яті Ф. Бартлетт зазначав, що люди без будь-якого спо­нукання, мимовільно, активно будують системи когнітивних репрезентацій зовнішнього світу, називаючи їх «схе­мами», а потім модифікують їх. На основі таких схем людина класифікує та інтерпретує кожну нову інформацію, включаючи її в інтегральний образ сприйняття зовнішнь­ого світу.

Ці закономірності можна, повною мірою, віднести і до міжкультурного сприйняття. В процесі визначення меж між своєю власною та «чужою» групою можна виділити чотири складові елементи:

 

1. В процесі категоризації соціального оточення індивіди ідентифікують себе з певною групою.

2. Усвідомлення приналежності до групи підкріплюється емоційним значенням (афективною оцінкою) цієї групи для своєї життєдіяльності та розвитку, що є важливим елементом процесу соціальної ідентифікації.

3. Прагнення до позитивної самооцінки та самоідентифікації особистості призводить до того, що власна група розглядається індивідом, як більш сприятлива для розвитку, ніж «чужа».

4. Для підтримки позитивної самооцінки представники різних груп прагнуть максималізувати міжгрупову відмінність, встановлюючи, таким чином, максимальну групову дистанцію, яку можна назвати етнічною чи культурною дистанцією.

Основою формування почуття «Ми» як спільноти, ет­носу, нації є прагнення до пошуку своєї групи і подальша ідентифікація з нею. Тенденція приписування собі більш позитивних якостей, ніж представникам інших груп, описана в етноп­сихології як явище етноцентризму. Іноді одні й ті самі властивості, що є характерними для представників своїх та чужих груп, видаються позитивними для своєї і нега­тивними для чужої групи. Наприклад, пунктуальність як позитивна якість для власної групи, інтерпретується як небажаний крайній педантизм по відношенню до предс­тавників іншої групи чи, наприклад, підприємливість, для власної групи розглядається як позитивна якість, а по відношенню до представників іншої групи інтерпретуєть­ся як крайня комерціалізація.

Процеси самоідентифікації, які є характерними при розмежуванні своєї та чужої групи, дуже часто призво­дять до виникнення негативних упереджень і стійких сте­реотипів у ставленні до представників інших груп, а про­цеси категоризації та стереотипізації стають складовими елементами соціального сприйняття. Стереотипи можна визначити як недостатньо диференційовані спроби включення іншої реальності в межі власного бачення. Дослідник стереотипів, Херман Баузінгер, вказував на те, що «стереотипізація є необхідним і неминучим засобом досягнення власної ідентифікації». Стереотип­но сприймаються не тільки люди, але й об’єкти зовнішнього світу, взаємозв’язки між ними, процеси міжкультурної комунікації, риси характеру, тобто стере­отипною є цілісна система стосунків людини і оточую­чого світу.

Так як і засновник дослідження стереотипів Ліппман, Браузінгер вважає, що стереотипне сприйняття дійсності сприяє адаптації до оточуючого середовища, допомагає переробити потік інформації ззовні, описати складну і комплексну діяльність.

Стереотип іде до людини через різні канали, одним з них є мова. Мова – це код, це поняття, але це й момент стереотипності. В різних соціальних групах поняття мо­жуть нести різне значення. Конвенція між людьми пород­жує стереотипи. Мова позначає певне поняття, а люди в різних групах розуміють його по-різному. Властива певній культурі стереотипність закладається в культурно-спільнотне безсвідоме, яке вкладається в мен­тальність етносу.

Коли ми говоримо про взаємодію міжкультурного ха­рактеру, стереотипи стають найбільш помітними тоді, коли вони надмірно узагальнено чи фальшиво впливають на певну взаємодію негативно чи навіть деструктив­но. В таких випадках стереотипи можуть мати шкідливий вплив, тому що формують наші очікування, щодо по­ведінки інших людей. Якщо ці очікування є негативними, ми чекаємо несподіваної поведінки з боку членів «чужої» групи. Якщо, до того ж, вони надмірно узагальнені, мож­на передбачити, що більшість «чужих» буде поводитись так само. В той же час, ми менш схильні трактувати представника іншої групи, іншої культури як індивіду­альність, яка має власні неповторні риси. Якщо стереотипи є фальшивими вони спричиняють людям страж­дання, є помилковими, а це призводить до непоро­зумінь та конфліктів.

Стереотипне мислення включене органічно в кожен процес пізнання. Таким чином, схеми мислення, тобто стійкі стереотипи, не обов’язково є показниками деякого «обмеженого» розуму, а лише відображають схильність до редукції (спрощення) інформаційної невизначеності тобто відображають адаптивну сутність людської психіки.

Адаптація як процес, характеризується двома тен­денціями: тенденцією до збереження — досягнення рівноваги і тенденцією до зміни порушення рівно­ваги для досягнення нового. Дихотомія «збереження – зміна», що характеризує дві тенденції особистості, проявляється в ситуаціях, що потребують оцінки, вибору та прийняття рішення. У випадку переваги тенденції до збереження людина прагне використати вже існуючі та перевірені способи поведінки і оцінки. Друга тенденція – до зміни — проявляється у прагненні особис­тості розширити діапазон своїх поведінкових реакцій по-новому оцінюючи ситуацію не боячись обрати но­вий спосіб поведінки, який був би адекватним щодо си­туативних змін.

Етнічні упередження

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Диференціація понять «етностереотипи», «етнічні упередження», «етнічні забобони»

Краще зрозуміти мало, аніж зрозуміти погано.

Анатоль Франс

Гостро дискусійним як у нас, так і за кордоном залишається питання щодо співвідношення понять етнічний стереотип, упередження та забобони. Найприйнятнішою щодо диференціації цих понять є точка зору Г.Солдатової. Розглянемо її докладніше.

Дослідниця підходить до поставленої проблеми через визначення по­нять ширшого контексту, зокрема поняття етноконтактна ситуація. Згідно з її поглядами, історія міжетнічних відносин – це безперервний ланцюг опосередкованих і неопосередкованих етноконтактних ситуацій, тобто соціальних ситуацій міжетнічного спілкування. Основою міжгрупової етноконтактної ситуації є суб’єкт-суб’єктна взаємодія, де суб’єкта­ми діяльності й пізнання є етнічні групи чи їхні представники, які є носія­ми позиції групи. Етноконтактна ситуація поєднує щонайменше дві групові позиції, кожна з яких базується на власному соціокультурному досвіді, але кристалізується й розвивається не сама по собі, а в контексті міжгрупових взаємовідносин. Етноконтактні ситуації автор розглядає як когнітивно-комунікативні: метою міжетнічної взаємодії, що відбу­вається в них, є вирішення комплексу пізнавальних і комунікативних завдань, а репрезентація рішень можлива на рівні конкретних дій.

Когнітивно-комунікативний рівень етноконтактної ситуації (на противагу рівню конкретної поведінки) автор описує за допомогою понят­тя “установчі міжетнічні утворення” – соціально-перцептивні феноме­ни етнічної свідомості, когнітивна структура яких має емоційно-оціночне ставлення до різних етнічних груп і які характеризують рівень готов­ності до відповідних реакцій поведінки в ситуаціях міжетнічного спілку­вання Саме до цих утворень і належать етнічні стереотипи, етнічні упе­редження та етнічні забобони

Дослідниця розглядає етнічні стереотипи як родове поняття щодо двох останніх. Відображаючи прагнення людей до збереження позитивної етнокультурної ідентичності, етнічний стерео­тип відіграє важливу соціальну роль, як фактор консолідації та фіксації етнічної групи Виходячи з поняття «норми» міжетнічного спілкування, коли основою взаємодії в етноконтактній ситуації є соціокультурний діалог, причому діалог не просто двох груп чи двох особистостей, а діа­лог в їхньому образі двох контекстів, автор розглядає актуалізацію сис­теми етнічних стереотипів як нормальну складову міжетнічного спілку­вання.

Зрушення в структурі етнічного стереотипу, що відбувається в резуль­таті накопичення негативного емоційного заряду, і перетворення стерео­типу в негативний, є, на думку дослідниці, початком існування етнічно­го упередження і передумовою формування забобону. Причинами такої трансформації можуть стати найрізноманітніші чинники, серед яких найважливішу роль відіграють соціально-економічні й політичні.

Етнічні упередження – перехідні утворення між такими стійкими структурами, як етнічний стереотип і етнічний забобон. Психологічною основою формування упереджень є поглиблення тенденції до перебільшення розбіжностей між власною та іншими етнічними групами, з одного боку, й мінімізація відмінностей всередині власної групи — з іншо­го, що зрештою веде до зміщення позитивного балансу в сфері соціаль­ної перцепції на користь власної етнічної спільноти.

Наявність упереджень в етнічній самосвідомості особистості чи гру­пи є передумовою й підґрунтям для формування етнічних забобонів. Як правило, перший тип установчих новоутворень не пов’язаний з відкри­то ворожими проявами у поведінці, а активно репрезентується тільки на рівні вербальної поведінки і тільки в опосередкованій етноконтактній ситуації, тобто за відсутності прямого контакту з представниками різних етнічних спільнот. Упередження, залежно від ступеня концентрації нега­тивного афективного заряду і від типу етноконтактної ситуації, відпові­дають таким формам поведінки, як уникання спілкування з представни­ками певних етнічних спільнот чи ухиляння від міжетнічних контактів у деяких сферах життєдіяльності. Феноменологічними індикаторами упе­реджень можуть слугувати стійкі переваги, що надаються представни­кам певних національностей.

Перехід від надання переваг до усвідомлення верхності власної етніч­ної спільноти над чужими призводить до появи національних забо­бонів. Процеси етносоціальної категоризації і міжетнічного порівняння в цьому разі відбуваються на основі різкого протиставлення, на жорсткій опозиції “свого” та “чужого”, коли потреби й інтереси власної етнічної спільноти протиставляються інтересам і потребам інших. У забобонах спостерігається поляризація структури, що збалансовує негативний афек­тивний заряд щодо зовнішньої етнічної групи. Саме в стійкості структу­ри, на думку автора, криється причина того, що він погано піддається корекції під впливом раціональної інформації. Поляризація структури забобону робить його реальною суб’єктивною рушійною силою в ситуа­ціях міжетнічного спілкування. Останнє скорочує відстань між забобо­ном і поведінкою. Збільшення в забобонах емоційного заряду зумовлює ту ірраціональність, яка характерна для його регулятивної функції в міжетнічних відносинах. Поведінка, що відповідає рівню забобонів, має виразно дискримінаційний характер, наприклад якісь вчинки щодо об­меження можливостей, прав чи привілеїв, якими можуть користуватися члени етнічної групи, що дискримінується.

Отже, етнічний стереотип і етнічний забобон – це утворення різного порядку; їх не можна ототожнювати, а треба розглядати як різні регуля­тивні механізми. Причому оскільки трансформації етнічного стереотипу в його вироджені форми – результат, зумовлений “зовнішніми” причи­нами (економічними, соціальними, політичними, культурними), тому по­рівняно зі стереотипом забобони є більш “соціальним” міжетнічним уста­новчим феноменом. Це означає, що його формування, як і його зворотні трансформації, значною мірою визначаються передусім конкретною сус­пільно-історичною ситуацією. Етнічні забобони – це симптоми хворого в соціальному плані суспільства, але їх можна подолати, як можна долати негативні соціальні явища в різних сферах життєдіяльності людини. Що ж до існування етнічних стереотипів, то воно природне, а тому неминуче доти, доки існують нації, народності та інші етнічні групи.

Сучасний американський дослідник Фред Джандт, автор книги «Вступ до міжкультурної коммунікації», відзначає, що в більшості випадків етнічні упередження використовують не для добрих цілей. Вони часто є зброєю пропаганди расизму і ксенофобії. Наприклад, антисемітська пропаганда, заснована на стереотипах, активно велася в Німеччині в 1920-1930-х роках в результаті, німецький народ достатньо індиферентно і навіть схвально поставився до масового знищення.

У США довгий час в засобах масової інформації превалювали негативні стереотипи по відношенню до чорношкірих. У 2002 році Колумбійський університет опублікував результати свого дослідження про застосування смертної страти у світі. Як виявилося, суди були упередженими до певних груп людей. Наприклад, смертні вироки в Північній Америці і Європі частіше ухвалюються в тих регіонах, де вищий відсоток чорношкірого населення. Шанс чорношкірого американця бути засудженим до виняткової міри покарання вище, ніж у білого, що зробив аналогічний злочин. Однією з причин цього вважаються расові стереотипи присяжних.

Етнічні стереотипи та упередження мають властивість видозмінюватися залежно від змінних умов. Так, упередження по відношенню до мігрантів і іммігрантів, як правило, базується на двох різних стереотипах. В період економічного спаду населення сприймає прибульців як загарбників, що відбирають у місцевих жителів робочі місця. В період економічного підйому, місцеві жителі звертають увагу перш за все на звичаї мігрантів, які суперечать місцевим традиціям. На якому б стереотипі не ґрунтувалася ненависть, вона призводить до того, що встановити довірчі і продуктивні відносини з ненависними групами населення неможливо. Найбільш складно боротися зі стереотипами, які існують у відносинах між двома етнічними групами, що мають давню історію конфліктів один з одним.

Бенджамін Барбер, автор книги «Джихад Проти МакСвіту», вважає, що нинішня хвиля міжнародного тероризму багато в чому викликана стереотипами. Ісламський світ сприймає Захід як світ матеріалізму, споживача, нарцисизму, аморальності та ін. Природно, що подібні погляди є живильним середовищем для появи терористів.