3. Український менталітет

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009


4) сенсорність психокультури українського суспільства обумовлюють: здатність українського народу захищати свою землю (ідеал — «вільна Україна») і традиційні вар­тості («дух народу», його самобутність і культура); самопіднесеність, свобода і рівність (звідси, наприклад, козацтво як захисник духовно-емоційних цінностей); культивування реальних життєвих відчуттів і прив’язаність до матеріального з домішками приземленого прагма­тизму; діловитий індивідуалізм без індивідуальностей; високу прив’язаність до власного дому; особливу рефлективність, котрій властиві переживання приємних відчуттів і прагнення до самовдосконалення; скромність і водночас самодостатня оригінальність народної культури; неквапливість рішень, ділову мотивацію, уміння все гарно робити своїми руками, любов до землі і рутинної праці, орієнтація на корисний кінцевий результат; установку братися тільки за реальні справи, бажання дії, а також проста, гармонійна, правдива та естетична міфологічність; «мрійливість серця», в якому уява тримається на фактах; ліричність і сенти­ментальність, котрі пригнічують природні прагматичність і заклопотаність; любов до комфорту, неприйняття конфліктів і гучних скандалів, непоквапливість й уміння лавувати, уникаючи драматичних колізій; надмірну, почасти невиправдану, етичність;

5) інтернальність українського соціуму з переважанням емоційної складової, котра породжує його внутрішній конфлікт, дистресові та невротичні стани, а відтак характеризується: чергуванням сильних і слабких сторін спільноти, її зрілістю й водночас обмеженою самостій­ністю, відповідальністю і сумнівною послідовністю, народною мудрістю і низьким соціальним компонентом, свободолюбивістю, особистою самодосконалістю, не­прийняттям насильства над собою й разом з тим невдово­леністю життям; безтурботним ставленням влади до своєї безпеки та її опертя на могутність української спільності; ініціативністю й самостійністю громадян й одночасно не підпорядкованість владі та авторитетам, терпимістю і толерантністю в міжнаціональних зносинах, схильністю визнавати авторитет ідеї за умов її всезагаль­ності і зрозумілості; тенденціями переходу неагресивності у пасивність, а свободолюбства — в ізоляцію і відхід від реальності, розмежуванням інтересів, цінностей та ідеалів не тільки по відношенню до життя, власності, а й стосовно природи й суті українства як соціальної спільноти;

6) екзекутивність (жіночість) українського соціаль­ного загалу, котра характеризується наявністю таких ознак: помірність у діях, реальна перевага споживання над творенням; пізнання дійсності засобами рефлек­сивного мислення, уявлення і вражень; успішність в описанні духовних пошуків без спроби щось реально змінити в суспільстві; зведення реформаторської діяль­ності до створення образів та ідей, котрі немає кому реалізовувати; переважання слухняності, сумлінності, навіюваності і романтичності основного загалу населення над самодостатністю, впертістю, розсудливістю; приваб­ливість соціального оточення завдяки ореолу ліричності, загадковості, непояснювальності, непередбачуваності; помітна трагедійність, страждальність і моральність життєвого процесу, в центрі якого перебуває жінка-мати; персоніфікація рідної землі (образи Неньки-України, матері-природи); певна незахищеність, апатичність, наївність, потреба в сильному і вольовому союзникові, без чого важко вирішити завдання внутрішньої інтеграції, визначення своїх інтересів й активізації соціальної волі, соціокультурної самоідентифікації народу: притаманна внутрішня конфліктність як наслідок жіночого зосередження на вузько групових та індивідуальних інтересах; слабкість соціального характеру, яка спричинює невідповідність реальних соціальних змін жодному реформаторському плану чи проекту; відсутність духовних резервів, психологічних засобів, щоб розв’язати актуальні соціальні проблеми; пошук суспільством засобів (у т.ч. військових) самозахисту, постійне самоекспериментування. Останнім часом у вітчизняній психологічній літературі триває активне обговорення питань стосовно шляхів зближення західноєвропейської та укра­їнської ментальності. Вказується на те, що українська ментальність має низку спільних рис із західним менталітетом. Український національний характер з ним уподібнюють працьовитість, демократизм, спокійний, зважений підхід до вирішення складних проблем. Найбільш суттєвою етнопсихологічною озна­кою, за якою констатується збіг, є індивідуалізм як західноєвропейців, так і українців. Однак природа індивідуалізму є різною. Західноєвропейський інди­відуалізм має явно виражену екстравертну природу: активно-перетворююча діяльність людини спрямована на перетворення світу відповідно до потреб суб’єкта і є насамперед способом утвердження особистості в соціумі. Індиві­дуалізм українського етносу набув інтровертного характеру і спря­мований на відособлення індивіда від інших людей і від суспільства. Зусилля особистості спрямовані на створення свого маленького індивідуального світу, на ізоляцію в ньому й убереження себе від впливу інших людей та від соціуму: якщо індивід не може утвердитися в суспільстві, то він прагне зробити це в малих соціальних формах: сім’ї, побуті.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*