Толерантність

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Толерантність

Українець з обережності кривди не забуває, але він не мстивий.

Микола Костомаров

Якщо всі попередні властивості стосуються безпосередньо ментальної сфери, особливостей світосприйняття та світорозуміння українця, то толе­рантність має відношення до етосу – всього, що пов’язане з поведінкою, вольовим життєвиявом. Якщо спробувати скласти приблизний перелік виявів етносу в німця, іспанця, американця, казаха та українця, то в усіх п’яти психотипів він буде приблизно однаковим. Усе, що стосується норма­тивних зразків, піддається універсалізації, отже, не сприяє з’ясуванню від­мінностей.

Відмінності, очевидно, стосуються мотиваційного елементу, того, що спо­нукає бути толерантним, що є рушійною силою терпимості для українця.

Генезис європейської мотивації толерантності пов’язаний зі становлен­ням авторитету писаного права як аксіологічно-нормативної основи етносу. Формалізм правопорядку в даному випадку підтримує етичний універсалізм; догма суверенітету особи входить до арсеналу мотивацій європейської толе­рантності, взаємовизнання.

Европостер «Толерантність»

У європеїзмі людина субстанція, суб’єкт, що саморозвивається за законами власної метафізики, всупереч фізиці природи та соціуму. Визнання цієї метафізичності людини й експлікує мотивацію толерантності. Толерант­ність є умовою збереження метафізичних засад людської суб’єктивності, її автономії.

В американця закладається релятивістичне розуміння людини; оскільки існувати тут означає бути сприйнятим, то й людина є не суб’єктом (оскільки її метафізична суб’єктивність не сприймається безпосередньо), а мінливим іміджем (образом). Щоразу перед громадськістю виставляється очікуваний імідж, а не суб’єкт у всій повноті його індивідуальних проявів. Для європейця бути толерантним означає бути собою; терпимість авансується іншому як жест визнання його самості. Для американця бути толерантним означає не відрізнятись, бути як усі.

Які ж мотиви спонукають українця до толерантності?

1. Резиґнація. Фактично тут ми бачимо постійне невдоволення собою. Врешті-решт невдоволення переростає в апатію. Навколишній світ сприймається не як онтологічна цілісність (європеїзм), не як ситуація (американізм), а як густе небуття. Толерантність тут є виявом апатичності особи, що спричи­нена дистресом.

2. Історично детерміноване почуття страху перед винищенням. Драма­тична національна доля наклала відбиток на покоління українців, які через психокультуру засвоюють страх перед усім новим (архетип домінування уречевленого над процесуальним, минулого над майбутнім). Це паралізує інтернаціональність і породжує терпимість до всього наявного (маємо те, що маємо). Водночас, така толерантність була для українців фактором вижи­вання в історії, інакше б їх давно винищили. Страх примушує терпіти будь-якою ціною. Толерантність самоприниження, відходу від чіткої позиції заради збереження індивідуальності є чинником слабкої національної самосвідо­мості. Індивід, відчуваючи беззахисність перед активним соціумом, погоджу­ється на все, щоб тільки зберегти себе і свою сім’ю. Його підсвідоме ніби нагадує йому про власну самотність, замкненість у світі (архетип монарності) й одночасно про зрадливість співвітчизників, для яких колективні форми виживання ніколи не були прийнятними.

3. Психологічна маргінальність. Серед мотивів толерантності не останнє місце належить гетерархічності (поліцентричності) психокультури, що робить українця заручником поточного моменту часу, людиною без центру.

4. Потреба в безпеці й захисті. Самоізольованість індивіда, підсилена апатією до інших, потребує таких форм безпеки, які умовно можна назвати соціофобічними. Біологічна соціофобія і толерантність пов’язані через те, що толерантність стає інструментом убезпечування середовища, в якому немає ні ворогів, ні друзів, а є суцільна анонімність.

Українець ладен закрити очі на всі негаразди соціального буття, оскільки сприймає соціальну матерію персоніфіковано – через окремих носіїв, полі­тику – через політичних лідерів (психологічний номіналізм), а решту інших – як нуль. Він не займає позиції, знаючи, що її відстоювання потребує більших зусиль, ніж відмова від будь-якої позиції. Одночасно нульова позиція є най­більш безпечною і в соціальному, і в психологічному аспектах.

Толерантність до жорстокості, зла, насильства, злиднів переростає у всетерпимість, у самоапологетику. Обстоюючи будь-який принцип, українець захищає свою вітальну безпеку, оцінюючи принцип екзистенційно: як дже­рело виживання, а не ідею, яку потрібно відстоювати.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ Науково-пізнавальні нариси

Екзекутивність

Вічна дівочність української душі видається їй найбільшим скарбом.

Максим Розумний

Екзекутивність не є абсолютним синонімом жіночості й жіночого начала, тобто це не прояв психології тільки жіночої статі. Не рідше спостері­гаємо екзєкутивність чоловічої частини населення, зокрема, це досить типове явище в українській психокультурі. І навпаки: в інтенціональних (чоло­вічих) соціумах інтенціональність унаслідок емансипації може стати психоло­гічною прикметою жінок (американська чи німецька психокультури).

Що ж вкладається у це поняття?

Передусім, екзекутивна психокультура корелює з репродуктивно-відтворювальним, імітативним, а не творчим началом. У будь-якій творчості завжди наявні елемент ризику та новації, відхилення від еталона, нестан­дартність задуму й рішення. Екзекутивність, навпаки, є уникненням наднормативності й нестандартності, а екзекутивний психотип майже завждидобрий імітатор, наслідувач “від і до”.

Друга особливість екзекутивності як характеристичного параметра психокультури полягає в тому, що екзекутивність виявляє себе через цілевиконання, виконавську, обслуговувальну активність, центрується на поточних інтересах і потребах, на деталізації (як правило, естетичній).

Нарешті, екзекутивне начало можна визначати через дихотомію автономність гетерономність. Екзекутивна психокультура не є автен­тичною і самодостатньою, вона не здатна до самодетермінації. Адже самодетермінація передбачає визначеність аксіологічних засад діяльності, голов­них життєвих сенсів.

З давніх-давен у національному менталітеті українців сформувався сакралізований образ жінки. Жінка-матір могла б претендувати навіть на статус своєрідного протобожества: про неї складали пісні й вірші, оспівували її образ у билинах і думах, з нею йшли на смерть і поверталися до мирної праці. Архетип рідної матері-Землі, України-неньки асоціювався і з певним психологічним простором: свободою, миром, злагодою і любов’ю, тим рідним затишком, у якому можна перепочити після тривалих життєвих випробувань. Світлі й прекрасні почуття до жінки втілювалися в ліриці та прозі.

Якщо наодинці з собою український чоловічий психотип здатний до плід­ної праці, то в колективних формах життєдіяльності спрацьовує материнська модель захисту: службові, інституційні, формально-ділові стосунки мит­тєво витісняються неформальними з елементом родинності.

Але забезпечення стратегічних інтересів справа чоловіків. І справді, сильна українська жінка здатна принести себе в жертву недосконалості середовища, створеного нею ж розбещеним чоловіком, але вона просто не в змозі змінити це середовище. Та це й не її місія. І тоді-то й розпочинається драма української психокультури: жінка перебирає роль гаранта стратегіч­них інтересів, керуючи й маніпулюючи слабким і безвольним чоловіком. Робить вона це, звичайно, на жіночий лад: уникаючи порушення узвичає­ного середовища, з гнучкістю і наполегливістю, але без зайвої революцій­ності. Нібито щось відбувається, але нічого не змінюється. По-іншому й не може бути в соціумі, де жінки виконують і роль чоловіків, і свою власну, а самі чоловіки розглядають себе як органічну ланку затишку, створеного жінкою.

Женоподібний чоловік не звик обирати чітку лінію поведінки і при при­йнятті рішення починає вагатися: він довго зважує і перебирає різні варіанти, намагається їх комбінувати, але лише з єдиною метою – зволікати якомога довше. Врешті-решт ухвалюється колективне рішення або знов-таки залу­чається жінка, яка і тут виявляє себе носієм інтенціональності.

Чоловіча екзекутивність має і величезну кількість позитивів, головний серед яких позитивна мотивація до рутинної праці. Тим самим… суспіль­ство отримує добру можливість для розвитку, наприклад, сільського госпо­дарства, де здавна цінувалися жіноча витривалість, терпіння (чого немає, наприклад, у Росії). Нейтралізуються руйнівні, деструктивні прояви психо­культури: агресивність, войовничість, жорстокість, ненависть – усе, що пов’язано з американською та європейською психокультурами.

Але це ж саме обертається деструктивними наслідками для беззахисної домашньої дитини, яка не звикла відстоювати свої інтереси ні перед держа­вою, ні перед сильнішим у будь-якому відношенні, звикла пасувати перед грубим насильством і терпіти наругу над власною гідністю…

Екзекутивна вдача, схильність вагатися під впливом щонайменшого зов­нішнього стимулу відтворює психологічний хамелеонізм, непослідовність і мінливість. Така людина ніби має нескінченну множину масок і здатна пере­втілюватись у різні образи. Вона легко порушує обіцянки, зраджує, змінює плани, тікаючи під тиском обставин.

У сьогоднішній Україні ми спостерігаємо типово екзекутивну реакцію на внутрішні соціально-економічні та політичні проблеми. Багато чоловіків, ряту­ючи себе і свої сім’ї від наслідків безробіття та економічного хаосу (і тут їх можна зрозуміти), кинулися шукати щастя за кордоном: хтось подався у зна­мениті “човники”, хтось – на сільгоспроботи у Польщі, Греції, Франції. Сита Європа отримала безліч прибиральниць, чорноробів, водіїв, кухарів та повій з України. З усією щирістю співчуваючи цим сімейним патріотам, їхній люд­ській витривалості, не можеш зрозуміти, чому шукати в чужому раю легше, ніж створити свій? Чому жіноча слабкість, зоологічний конвенціоналізм пере­магає національну гідність і солідарність? Чому говориться жіноче так там, де треба сказати чоловіче ні?

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *