2. Етноінвектива

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Інвектива: лихослів’я як етнокультурний феномен

Інвективна лексика неоднакова у різних народів, але підпорядкована деяким спільним транскультурним закономірностям. Оскільки сила інвективи визначається не її буквальним змістом, а передусім її емоційністю, тяжкість образи перебуває в прямій пропорційній залежності від сили табу, порушуваного з допомогою інвективного слововживання. У національних культурах, де особливо високий статус родинних відносин за материнською лінією, велику роль можуть відігравати сексуальні образи матері ( матюк); у культурах, де особливу увагу звернено на сексуальне життя суспільства, місце найгрубіших інвектив належить поєднанням з коїтальним змістом, не обов’язково звернених на матір чи інших родичів ображуваного; такі, наприклад, англомовні культури. Італійська, іспанська, багато інших католицьких культур для досягнення схожого ефекту вдаються до образи найшанованішої святині – Мадонни. Дуже грубо звучать лайливі слова, що включають порушення табу, пов’язаного з охайністю, якщо ця людська якість особливо поціновується в даній національній культурі, наприклад, японській або німецькомовній. У народів, які не мали особливих заборон на сексуальність і відправлення природних потреб, не табуювалися й назви відповідних частин тіла, зате загальне презирство викликала людина, що відступала перед буденними труднощами. Так, одна з найдужчих образ у чукчів та ескімосів у буквальному перекладі означає: “Ти – недотепа”. Багато залежить і від того, які саме об’єкти й стосунки вважаються священними. Так, у Північній Австралії (півострів Арнемленд), на островах Нова Ірландія й Тробріан (Папуа – Нова Гвінея) натяк на інцест із матір’ю не є серйозною образою, оскільки таке звинувачення не сприймається всерйоз. Навпаки, згадування в цьому контексті сестри завжди тягне за собою тяжкі наслідки.

Необхідно наголосити, що в українській мові практично відсутня інвективна лексика коїтального типу. І донедавна в українських селах не використовувалось, протиставляючись у цьому відношенні росіянам, «сквернословие», яке засуджувалось і викликало психологічне відторгнення. Цей факт доводить, що сексуальна мораль, яка сповідувалась українським суспільством, має свою специфіку.

Інвектива коїтального типу вже сама по собі надає дуже важливу інформацію про стан еротичної культури в цілому і про стан сексуальної моралі зокрема.

По-перше, згаданий тип інвективи свідчить про наявність сексуального табу, про заборону певного виду сексуальних стосунків. Тому що жодне правило не формувалось без усвідомлення, що воно може бути порушеним. І це – наявність подібної інвективи – означає відносну «свіжість» історичної пам’яті щодо подібної практики.

З іншого боку вона ж – інвектива – свідчить про переконання суспільства в порочності того типу сексуальних стосунків, які б виникали при порушенні табуації, тобто виносить соціально негативну оцінку.

Відсутність інвективи коїтального типу в українській мові дає підстави стверджувати, що сексуальна табуація українців набагато раніше перейшла на рівень колективного підсвідомого (архетипу) – настільки давно, що фактично втратила свою актуальність через мінімізацію самої гіпотетичної можливості. Це ж може свідчити про те, що переконання в порочності певних сексуальних стосунків теж перейшли на рівень архетипу через довготривалу відсутність забороненої практики. Бо якщо порушення давно зникають, то втрачає актуальність і сама заборона. Відсутність згаданого типу інвективи в українській лексиці може тлумачитись на користь зникнення девіантної практики, що порушувала табу, що, в свою чергу, призвело до втрати сенсу і самої табуації.

Лайка, за твердженням сучасних американських учених, допомагає людині «випустити пару», психічно розвантажитись, уникнути стресу. А понад сто років тому англійський медичний журнал писав, що «той, хто перший на світі вилаяв свого одноплемінника замість того, щоб, не кажучи поганого слова, розчерепити йому голову, тим самим заклав основи нашої цивілізації». Отже, інвективи стали замінниками, субститутами виявів фізичної агресивності. Правда, є культури, наприклад японська, в яких таку ж функцію виконують вишукані правила етикету.

Оскільки інвективи, як і формули ввічливості, є засобом суспільства дати собі раду з антигромадськими тенденціями, що прориваються назовні, то з цього робиться висновок, що мовленнєвий антиетикет не поступається за своєю суспільною користю етикетові.

Інвективи, безперечно, менше зло, ніж фізична агресія. Але вони теж мають антигромадський характер, і тому за словесну образу честі й гідності карали, а в багатьох суспільствах і тепер карають не набагато легше, ніж за фізичне насильство. «У Німеччині, – застерігає один із «дорожних кодексів» для автомандрівників, – можуть притягти до відповідальності за лайку та образливі жести». По-друге, інвективи вживаються – до того ж значно частіше – і тоді, коли для фізичної агресії немає жодних підстав. Нарешті, в культурах типу японської категорія ввічливості цілковито орієнтована на співрозмовника, але водночас вона є засобом вираження гідності адресанта, отже, вживати інвективи означало б «утратити лице», принизити власну гідність, показати себе невігласом, тобто було б для адресанта самопокаранням. Ставити знак рівності між інвективами в одних культурах і тонкощами словесного ритуалу в інших вельми ризиковано, особливо з морально-етичного й естетичного погляду. Зрештою, в японській мові, хай у незначній кількості, є й інвективи.

Інвективи вживаються не тільки й не стільки як психотерапевтичний засіб. Лайка, зазначає німецька дослідниця Карім Бюхле, стала «невід’ємною частиною людського спілкування», «повноправною складовою повсякденної культури». Особливо спонукають до неї закриті приміщення: кабіна чи салон автомобіля, кімната з телевізором, зал засідань парламенту тощо. Лайливі, вульгарні, брутальні слова вживаються без особливої на те причини, навіть не для словесного епатажу (франц. épatage – «скандальна витівка»), тобто умисного порушення узвичаєних норм і правил, а просто так – для заповнення пауз між словами, для «зв’язку слів», аби «прикрасити» мовлення. Це вже не субститут фізичної агресії, не засіб проти стресу, а звичка чи, можливо, вимога душі, що нагадує потребу алкоголіка регулярно «дозаправлятися» спиртним. Як існує нікотинова, алкогольна, наркотична залежність, так, виявляється, є вульгарномовна залежність.

Суттєва деталь: коли людина лається в стані афекту, коли лайка є виявом «словесної агресії» тощо, то це супроводжується посиленням гучності голосу, прискоренням або. навпаки, вповільненням темпу, зміною тембру та іншими відхиленнями від нормального, звичайного мовлення. Коли ж інвективи вживаються просто як словесні «прикраси», за звичкою, то фонетичне таке мовлення нічим не відрізняється від безінвективного. Мабуть, саме тому деякі короткі вульгарні слова російської мови на Заході називають російськими артиклями. (У російській мові артиклів немає, але чимало мовців уживають певні вульгарні слова з такою ж частотою, як англійці, французи, німці свої артиклі).

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*