Толерантність

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Толерантність

Українець з обережності кривди не забуває, але він не мстивий.

Микола Костомаров

Якщо всі попередні властивості стосуються безпосередньо ментальної сфери, особливостей світосприйняття та світорозуміння українця, то толе­рантність має відношення до етосу – всього, що пов’язане з поведінкою, вольовим життєвиявом. Якщо спробувати скласти приблизний перелік виявів етносу в німця, іспанця, американця, казаха та українця, то в усіх п’яти психотипів він буде приблизно однаковим. Усе, що стосується норма­тивних зразків, піддається універсалізації, отже, не сприяє з’ясуванню від­мінностей.

Відмінності, очевидно, стосуються мотиваційного елементу, того, що спо­нукає бути толерантним, що є рушійною силою терпимості для українця.

Генезис європейської мотивації толерантності пов’язаний зі становлен­ням авторитету писаного права як аксіологічно-нормативної основи етносу. Формалізм правопорядку в даному випадку підтримує етичний універсалізм; догма суверенітету особи входить до арсеналу мотивацій європейської толе­рантності, взаємовизнання.

Европостер «Толерантність»

У європеїзмі людина субстанція, суб’єкт, що саморозвивається за законами власної метафізики, всупереч фізиці природи та соціуму. Визнання цієї метафізичності людини й експлікує мотивацію толерантності. Толерант­ність є умовою збереження метафізичних засад людської суб’єктивності, її автономії.

В американця закладається релятивістичне розуміння людини; оскільки існувати тут означає бути сприйнятим, то й людина є не суб’єктом (оскільки її метафізична суб’єктивність не сприймається безпосередньо), а мінливим іміджем (образом). Щоразу перед громадськістю виставляється очікуваний імідж, а не суб’єкт у всій повноті його індивідуальних проявів. Для європейця бути толерантним означає бути собою; терпимість авансується іншому як жест визнання його самості. Для американця бути толерантним означає не відрізнятись, бути як усі.

Які ж мотиви спонукають українця до толерантності?

1. Резиґнація. Фактично тут ми бачимо постійне невдоволення собою. Врешті-решт невдоволення переростає в апатію. Навколишній світ сприймається не як онтологічна цілісність (європеїзм), не як ситуація (американізм), а як густе небуття. Толерантність тут є виявом апатичності особи, що спричи­нена дистресом.

2. Історично детерміноване почуття страху перед винищенням. Драма­тична національна доля наклала відбиток на покоління українців, які через психокультуру засвоюють страх перед усім новим (архетип домінування уречевленого над процесуальним, минулого над майбутнім). Це паралізує інтернаціональність і породжує терпимість до всього наявного (маємо те, що маємо). Водночас, така толерантність була для українців фактором вижи­вання в історії, інакше б їх давно винищили. Страх примушує терпіти будь-якою ціною. Толерантність самоприниження, відходу від чіткої позиції заради збереження індивідуальності є чинником слабкої національної самосвідо­мості. Індивід, відчуваючи беззахисність перед активним соціумом, погоджу­ється на все, щоб тільки зберегти себе і свою сім’ю. Його підсвідоме ніби нагадує йому про власну самотність, замкненість у світі (архетип монарності) й одночасно про зрадливість співвітчизників, для яких колективні форми виживання ніколи не були прийнятними.

3. Психологічна маргінальність. Серед мотивів толерантності не останнє місце належить гетерархічності (поліцентричності) психокультури, що робить українця заручником поточного моменту часу, людиною без центру.

4. Потреба в безпеці й захисті. Самоізольованість індивіда, підсилена апатією до інших, потребує таких форм безпеки, які умовно можна назвати соціофобічними. Біологічна соціофобія і толерантність пов’язані через те, що толерантність стає інструментом убезпечування середовища, в якому немає ні ворогів, ні друзів, а є суцільна анонімність.

Українець ладен закрити очі на всі негаразди соціального буття, оскільки сприймає соціальну матерію персоніфіковано – через окремих носіїв, полі­тику – через політичних лідерів (психологічний номіналізм), а решту інших – як нуль. Він не займає позиції, знаючи, що її відстоювання потребує більших зусиль, ніж відмова від будь-якої позиції. Одночасно нульова позиція є най­більш безпечною і в соціальному, і в психологічному аспектах.

Толерантність до жорстокості, зла, насильства, злиднів переростає у всетерпимість, у самоапологетику. Обстоюючи будь-який принцип, українець захищає свою вітальну безпеку, оцінюючи принцип екзистенційно: як дже­рело виживання, а не ідею, яку потрібно відстоювати.

Емоційно-естетична домінанта

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Емоційно-естетична домінанта

Етос і естетичне чуття українського народу закорінені в духовній традиції східного християнства.

Іван Лисяк-Рудницький

Дослідники української психіки (О. Кульчицький, М. Костомаров, В. Липинський) приділяють увагу такій невід’ємній рисі українського психотипу, як емоційність, і тісно пов’язаній з нею естетичній домінанті. В усьому світі укра­їнців, навіть на побутовому рівні, вважають емоційними людьми. Їхні жвавість, дитяча безпосередність, вразливість та чуйність захоплюють і полонять представників нормативно-логічної західної психокультури, в якій емоційне начало редуковане до обслуговувальної ланки інтелекту.

Мальовничі пейзажі України, її живописна природа пробуджують пое­тичне натхнення і ваблять уяву митця. Нескінченний краєвид степу, стрімкі річки, затишні куточки лісів не залишають байдужими нікого. Вся ця краса не могла не позначитися на українцях. Їхні біофілічний психотип, потяг до усього живого, натурального й гармонійного, естетичного виражають своє­рідну життєлюбність. Естетизм українців, їхнє почуття форми не зупиняється на феноменології краси, а намагається проникнути в ендотимне підґрунтя, розкрити таємницю природи, людської душі та всесвіту. Всесвіт для укра­їнця — найближче, естетично привабливе довкілля, яке відображає його власну емоційність.

Емоційні психокультури завжди давали людству титанів мистецтва: музики, архітектури, поезії, драматургії. Не є винятком і Україна, де в кож­ному місті, містечку й селі можна зустріти піснярів, поетів, музикантів, при­родна обдарованість яких є недосяжною для європейського rаtіо.

Україна увійшла до когорти держав-сибаритів, для яких мистецтво – канон усіх сфер життєдіяльності. Річ у тім, що емоційно-естетична домі­нанта в українській психокультурі не врівноважена прагматичністю і тяжіє до самодостатності, придушуючи майже все, у чому немає естетичної при­вабливості…

Що відрізняє емоційну українську психокультуру від інших, аналогічних психокультур (наприклад, французької чи італійської)?

Перша відмінність неусталеність емоційних реакцій на одні й ті самі стимули. Психологіка емоцій налаштована на одиничне, мінливе, а не на генералізоване, усталене. Здавалося б, чим тоді емоційний француз відрізня­ється від емоційного українця? Можливо, тим, яку роль виконує емоційна сфера в першого і в другого. Емоційність француза вкладається в певний етос, іншими словами, вона є нормативно заданою. Більше того, всі прояви емоцій стосуються блоку спонтанності (міжособистісна комунікація), а не інструментальної діяльності. Для американської та європейської психокуль­тур емоції мають публічний вимір, оскільки за всім, що відбувається з люди­ною, стежить невидиме око громадськості. В українця емоційність є механіз­мом адаптації до того середовища, в якому він живе. Тут учинок людини не зможе виправдати ніяка логіка, якщо вона не подібна до логіки емоцій. Абстрактні принципи розцінюються як вияв шаблонності й заорганізованості, оскільки емоційне мислення оперує не поняттями, а образами. Образи ж не можуть повторюватися, тим паче бути стандартизованими.

Другою відмінністю української емоційності є те, що емоції українця ство­рюють своєрідне замкнене коло, бо ніколи не спрямовані на об’єкт. Загалом усе, що стосується так званої об’єктивної дійсності, мало цікавить українця, адже вона не викликає у нього емоційних реакцій. Зате відгук дістає емоційне відображення цієї дійсності, яка вважається за саму дійсність. Таким чином, переконаність українця в будь-чому (в тому числі в істинності чужих думок) залежить від його емоційної насиченості.

Психологи неодноразово наголошували на тому, що емоційна сфера укра­їнця є неврівноваженою. Причини цієї неврівноваженості певним чином пов’язані з міфами. Для українця зміна емоційних станів — не просто мінли­вість настроїв, афектів, це перехід від одного міфу до іншого. Не дивно, що цей перехід є стрибкоподібним і нагадує одномоментне перевтілення особи, в якій ніби живуть кілька людей водночас. Адже кожен міф має свою емо­ційну тональність, ніяк не пов’язану з іншими міфами. Міф одночасно і зобра­жує, і пояснює, що дає нам підстави віднести його до однієї з форм дистресо­вої компенсації соціальної раціональності в утраченій психокультурі.

Українець вірить у міф, сподівається на те, що міф є і реальністю водно­час, і любить себе у цьому міфі. Любов до своєї міфічної оболонки видає сво­єрідний нарцисизм розбещеної материнською опікою дитини, естетизуючу власну хтивість. Міф для українця сон у реальності й реальність уві сні.

По-друге, міф це уречевлено-життєва реальність суб’єкт-об’єктного, здійсненого в певному образі взаємоспілкування. Взаємоспілкування тут є метафорою взаєморозуміння, взаємовживання суб’єкта з реальністю, а реальності — з суб’єктом. Міф таким чином передає образ людини-реальності в певній цілісності.

По-третє, міф є символічним утіленням взаємоспілкування в дорефлексивно-інстинктивний, інтуїтивно-зрозумілий, розумно-енергійний образ.

Завершуючи аналіз емоційно-естетичної домінанти української психокультури, зробимо кілька зауважень.

Одне з них стосується позитивів будь-якої психокультури, в якій основою світорозуміння виступає образ. У цьому випадку національна психіка пере­живає процес модернізації з меншими утрудненнями, ніж жорстка, раціо­нальна психокультура. Через відсутність усталеності й рівноваги між розум­ним, вольовим та емоційним началами українська психокультура є надзвичайно пластичною, гнучкою, оперативною. Єдине, що є фактором небезпеки, це можливість запозичення чужої форми й наповнення її влас­ним змістом. Адже сугестивність означає схильність жити чужим розумом. І якщо в технологічній сфері цей розум нейтральний, а його форми асимілю­ються без побічних наслідків, то у сфері самопізнання, фундаментальної, аксіологічної психокультури ніхто і ніщо не може бути каноном для України. Самоопанування національним інтелектом усіх прошарків ендотимного тла української душі є неодмінною запорукою відродження самості українця. Лише напружені пошуки втраченого Я допоможуть йому стати самим собою, а значить, вільним.

Інтровертованість

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Інтровертивність

Українці – природжені буддисти. Вони і в цьому випадку знаходять вихід не в катарсисі, а в каталепсії.

Максим Розумний

Психологічно нормальна інтровертивність дає суб’єктові великі пере­ваги над оточенням, що отримують свій вираз у рефлексивності, поміркова­ності, послідовній наполегливості, здоровому традиціоналізмі та врівноваже­ності. Інтроверти меншою мірою, ніж екстраверти, залежать від зовнішнього середовища, зберігають величезну кількість психічної енергії і в цілому є кумулятивним, енергозбережувальним психотипом, їм набагато легше змі­нити себе, ніж навколишній світ, що, наприклад, в українській психіці корелює з розвиненим етичним началом, толерантністю.

У соціальній сфері інтровертивність є перевагою для гнучкого і динаміч­ного соціального інтелекту, який добре переробляє інформацію і спроможний не повторювати історичних помилок. А якщо інтровертивність поєднується з раціональністю, то потенції цього соціуму зростають у геометричній прогресії. На такій основі складаються сильно розвинені нормативні психокультури, в яких воля до влади врівноважена соціальним інтелектом, рефлексивністю. Прикладом може бути хоча б сучасна Німеччина.

На жаль, українська інтровертивність складалася в історично нездоро­вих умовах: вона є продуктом стресогенезу та його відображенням. У чому ж полягає вплив стресогенних факторів на цю характеристичну рису україн­ського менталітету?

По-перше, українська інтровертивність виражає рівень невротизованості соціуму, його перевтому через отримання великої кількості надлишко­вої інформації.

По-друге, інтровертивність зі знаком мінус унаслідок стресогенезу пере­ходить у пасивізм. Знаменитий східний пасивізм (індійський) означає стовід­соткове недіяння, розчинення у світі, але український пасивізм скоріше витриманий у канонах епікурейської етики, основний принцип якої – «Про­живи непомітно». Прожити непомітно для українця це не торкатися зовніш­ньої проблемності.

Але найнебезпечнішим наслідком домінування звичок і узвичаювання є, беззаперечно, інтелектуальна ригідність.

У цьому моменті спостерігається дещо спільне між американською та українською психокультурами. Середньому американцю, як і середньому українцю, притаманна інтелектуальна ригідність, але вона має інші похо­дження і значущість.

Американець, як і українець, – індивідуаліст, але індивідуалізм тут, по-перше, урівноважується екстравертивністю, що посилює роль соціального контролю. По-друге, інтелектуальна ригідність американця є продуктом емпі­ричного світорозуміння, це ригідність «логіки фактів», гіперфактуалізму, який пригнічує абстрактне мислення. По-третє, ригідність американця не є наслід­ком розвиненої архетипіки, оскільки відносно молода американська психокультура такої просто не має, як не має вона і розвинутих традицій загалом.

Психопортрет української ригідності інший. По-перше, українець інтро­верт, а значить, локус соціального контролю перебуває у психіці особи. Це суттєвим чином послаблює роль соціальних механізмів впливу, проти яких формується дистресовий імунітет.

По-друге, текстуальне світорозуміння є цілковитою протилежністю емпі­ричному: логіці фактів тут протиставлена витончена спекулятивність. Від­разу ж наголосимо: це спекулятивність емоційного мислення, а не абстрак­тно-теоретичного. Хоча воно нічим не поступається поверховому емпіричному мисленню американців, але в соціальному плані є безплідним.

По-третє, інтелектуальна ригідність поглиблюється через розвинену архітектоніку підсвідомого, яке ізолює українську психокультуру від інших, інтровертує її. Формується психологія «маленького містечка», де все знайоме і звичне є добрим, а незнайоме, незвичне злим. Джерело зла ототожню­ється з неузвичаєністю, що саме по собі є похідним продуктом своєрідного містечково-хуторянського націоналізму. Це різновид націоналізму, притаман­ний неагресивним у політичному відношенні інтровертивним психокультурам. Якщо європейський націоналізм передбачає експансію, то український націо­налізм, утілюючи містечкову ксенофобію, є націоналізмом страху й невпевне­ності в собі. Те ж саме можна сказати і про російський імперіалізм як різновид екстравертивної жіночої істерії: величезні запаси ядерної зброї створювалися тут виключно для самозаспокоєння, а не для нападу на сусідні країни.

Ніхто не стане заперечувати аграрно-хліборобського походження україн­ського етносу. Це відзначали і Драгоманов, і Липинський, і Винниченко, і сучасні українські історики. Прадавня архаїчна культура з усіма її обрядами, звичаями, ритуалами, писанками, вишиванками, милозвучними піснями, роз­виненою атрибутикою матріархату має сільське походження. Завдяки кон­серватизму села, про який з великою пошаною писав В. Янів, український етнос зміг перенести всі випробування своєї драматичної історії. Так, слід віддати належне тим, для кого сила звички була імперативом виживання у скрутних умовах. Але час невблаганно бере своє, і село поступово маргіналізується під впливом індустріалізації й урбанізації.

Інтроверсія не сприяє внутрішнім, духовним змінам селянина, який заздрить «великій людині міста» й одночасно відчуває до неї приховану антипатію. Змі­нюються костюм, зачіска, але не культура напівмаргінала. Він закритий для усього, в чому бачить виклик його прихованій натурі. Саме ця прихована натура була тим, що давало його пращурам життєве натхнення, самість. Інтровертивність тут виступає уже не тільки як прояв дистресу, але і як реакція відчуження на ворожий релятивізм міста, динамізм міського способу житія. Формується “окопна психологія” з ворожим поділом на “ми — вони”. “Ми” – це ті, хто, не маючи нічого, опинився у великому місті і зміг облаштуватися тут. “Вони” – це ті, хто є корінними жителями міста і до яких “ми” відчуваємо заздрість. У нас свої інтереси, а в них – свої. Селянська інтровертивність не дає належної підказки з приводу того, що вони — такі ж люди, як і ми.

Підсумовуючи аналіз інтровертивності в українському менталітеті, можна вказати на такі її детермінанти. Перша детермінанта це беззаперечно дистресовий досвід соцієтальності, що спричиняє ізоляцію індивіда. Тут інтро­вертивність є захисним екраном, який блокує надлишок подразників.

Другою детермінантою можна вважати породжену цим досвідом ригід­ність соціального інтелекту й усього, що пов’язане з соціальною комуніка­цією, абстрактною інтерсуб’єктністю.

І нарешті, третя детермінанта відчуження селянського психотипу в умовах міської культури.

Екзекутивність

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Екзекутивність

Вічна дівочність української душі видається їй найбільшим скарбом.

Максим Розумний

Екзекутивність не є абсолютним синонімом жіночості й жіночого начала, тобто це не прояв психології тільки жіночої статі. Не рідше спостері­гаємо екзєкутивність чоловічої частини населення, зокрема, це досить типове явище в українській психокультурі. І навпаки: в інтенціональних (чоло­вічих) соціумах інтенціональність унаслідок емансипації може стати психоло­гічною прикметою жінок (американська чи німецька психокультури).

Що ж вкладається у це поняття?

Передусім, екзекутивна психокультура корелює з репродуктивно-відтворювальним, імітативним, а не творчим началом. У будь-якій творчості завжди наявні елемент ризику та новації, відхилення від еталона, нестан­дартність задуму й рішення. Екзекутивність, навпаки, є уникненням наднормативності й нестандартності, а екзекутивний психотип майже завжди добрий імітатор, наслідувач “від і до”.

Друга особливість екзекутивності як характеристичного параметра психокультури полягає в тому, що екзекутивність виявляє себе через цілевиконання, виконавську, обслуговувальну активність, центрується на поточних інтересах і потребах, на деталізації (як правило, естетичній).

Нарешті, екзекутивне начало можна визначати через дихотомію автономність гетерономність. Екзекутивна психокультура не є автен­тичною і самодостатньою, вона не здатна до самодетермінації. Адже самодетермінація передбачає визначеність аксіологічних засад діяльності, голов­них життєвих сенсів.

З давніх-давен у національному менталітеті українців сформувався сакралізований образ жінки. Жінка-матір могла б претендувати навіть на статус своєрідного протобожества: про неї складали пісні й вірші, оспівували її образ у билинах і думах, з нею йшли на смерть і поверталися до мирної праці. Архетип рідної матері-Землі, України-неньки асоціювався і з певним психологічним простором: свободою, миром, злагодою і любов’ю, тим рідним затишком, у якому можна перепочити після тривалих життєвих випробувань. Світлі й прекрасні почуття до жінки втілювалися в ліриці та прозі.

Якщо наодинці з собою український чоловічий психотип здатний до плід­ної праці, то в колективних формах життєдіяльності спрацьовує материнська модель захисту: службові, інституційні, формально-ділові стосунки мит­тєво витісняються неформальними з елементом родинності.

Але забезпечення стратегічних інтересів справа чоловіків. І справді, сильна українська жінка здатна принести себе в жертву недосконалості середовища, створеного нею ж розбещеним чоловіком, але вона просто не в змозі змінити це середовище. Та це й не її місія. І тоді-то й розпочинається драма української психокультури: жінка перебирає роль гаранта стратегіч­них інтересів, керуючи й маніпулюючи слабким і безвольним чоловіком. Робить вона це, звичайно, на жіночий лад: уникаючи порушення узвичає­ного середовища, з гнучкістю і наполегливістю, але без зайвої революцій­ності. Нібито щось відбувається, але нічого не змінюється. По-іншому й не може бути в соціумі, де жінки виконують і роль чоловіків, і свою власну, а самі чоловіки розглядають себе як органічну ланку затишку, створеного жінкою.

Женоподібний чоловік не звик обирати чітку лінію поведінки і при при­йнятті рішення починає вагатися: він довго зважує і перебирає різні варіанти, намагається їх комбінувати, але лише з єдиною метою – зволікати якомога довше. Врешті-решт ухвалюється колективне рішення або знов-таки залу­чається жінка, яка і тут виявляє себе носієм інтенціональності.

Чоловіча екзекутивність має і величезну кількість позитивів, головний серед яких позитивна мотивація до рутинної праці. Тим самим… суспіль­ство отримує добру можливість для розвитку, наприклад, сільського госпо­дарства, де здавна цінувалися жіноча витривалість, терпіння (чого немає, наприклад, у Росії). Нейтралізуються руйнівні, деструктивні прояви психо­культури: агресивність, войовничість, жорстокість, ненависть – усе, що пов’язано з американською та європейською психокультурами.

Але це ж саме обертається деструктивними наслідками для беззахисної домашньої дитини, яка не звикла відстоювати свої інтереси ні перед держа­вою, ні перед сильнішим у будь-якому відношенні, звикла пасувати перед грубим насильством і терпіти наругу над власною гідністю…

Екзекутивна вдача, схильність вагатися під впливом щонайменшого зов­нішнього стимулу відтворює психологічний хамелеонізм, непослідовність і мінливість. Така людина ніби має нескінченну множину масок і здатна пере­втілюватись у різні образи. Вона легко порушує обіцянки, зраджує, змінює плани, тікаючи під тиском обставин.

У сьогоднішній Україні ми спостерігаємо типово екзекутивну реакцію на внутрішні соціально-економічні та політичні проблеми. Багато чоловіків, ряту­ючи себе і свої сім’ї від наслідків безробіття та економічного хаосу (і тут їх можна зрозуміти), кинулися шукати щастя за кордоном: хтось подався у зна­мениті “човники”, хтось – на сільгоспроботи у Польщі, Греції, Франції. Сита Європа отримала безліч прибиральниць, чорноробів, водіїв, кухарів та повій з України. З усією щирістю співчуваючи цим сімейним патріотам, їхній люд­ській витривалості, не можеш зрозуміти, чому шукати в чужому раю легше, ніж створити свій? Чому жіноча слабкість, зоологічний конвенціоналізм пере­магає національну гідність і солідарність? Чому говориться жіноче так там, де треба сказати чоловіче ні?

Індивідуалізм

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Індивідуалізм

Одповідальність одного перед усіма здаються українцеві якнайнестерпнішою

неволею й несправедливістю.

Микола Костомаров

Український індивідуалізм – це своєрідна еклектична суміш східного, західного та американського індивідуалізму. Але йому притаманні і специ­фічні, неповторні риси. Усі три різновиди належать до соціалізованого варі­анта індивідуалізму, в той час як український індивідуалізм зберігає властиві лише йому природну безпосередність та біопсихічну орієнтацію.

Цей індивідуалізм не активний, предметний, а сенсуалістично-спогля­дальний, інтроспективний, квієтичний. Частина цих характеристик наближує український індивідуалізм до східного, а частина до американського різно­видів індивідуалізму.Типово східною характеристикою українського індивідуалізму є спогля­дальність, квієтичність. Якщо індивідуалізм американця – активний, екс­пансивний, децизіоністичний, то індивідуалізм українця позбавлений агре­сивної інтенціональності. Він за своїм змістом нагадує мрійливе забуття поета, який заглиблений у свої переживання і безсторонньо споглядає красу природи. Інтроспективність є тим, що відрізняє український індивідуалізм від американського і східного. Спостереження за власними почуттями, емоціями, внутрішнім світом загалом виказує рефлексивність як західний елемент психокультури. Але європейська рефлексивність пов’язана з абстрактно-нор­мативною комунікацією, в той час як рефлексивне начало в українському індивідуалізмі спрямоване на близьких, рідних, друзів, мале референтне коло однодумців.

Поєднання східного квієтизму і споглядальності (орієнтальний елемент) із розвиненою сенсорикою (англо-американський елемент), з інтроспективністю та рефлексивністю (окцидентальний елемент) утворює, очевидно, якісно новий, своєрідний феномен. Постає автономна, самодостатня істота, яка навряд чи відчуватиме потребу в абстрактній соцієтальності.

Така чисто природна самодостатність спонукає не до виходу в суспіль­ство, а до ізоляції від нього. Обмеження комунікації, центрація на власних емоціях, переживаннях з часом переростають у справжній егоцентризм, що межує із зоологічним індивідуалізмом. Українець мислить не в категоріях я ти (як американець) чи я ми (як європеєць), чи я природа орієнтальний психотип), а я не я. Зовнішній світ, який не стосується його безпосередніх потреб та інтересів, є нуль, чиста негація, небуття. І якщо найближче оточення (батьки, друзі) мають шанси на взаєморозуміння, то будь-який інший, чужий, незнайомий уже не сприймається як рівний: це не людина, а річ.

Український індивідуалізм не є стратегією індивідуації, боротьби та подо­лання перешкод; це індивідуалізм розмежування інтересів і поступок, індиві­дуалізм самозамкненості та ізольованості, зоологічний і партикулярний.

Серед негативних сторін українського індивідуалізму можна назвати також його сильну емотивність та сугестивність. Річ у тому, що психологічне самовідчуження має своїм наслідком утрату контролю за гетерономними чинниками впливу на особистість. На побутовому рівні це виявляється в навіюванні та наслідуванні, схильності до хитань поведінки з незначного приводу. Зворотний бік самозамкненості – сугестивність, схильність підда­ватися панічним настроям, які актуалізують вітально-біологічний елемент адаптації.

3. Український менталітет

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009


4) сенсорність психокультури українського суспільства обумовлюють: здатність українського народу захищати свою землю (ідеал — «вільна Україна») і традиційні вар­тості («дух народу», його самобутність і культура); самопіднесеність, свобода і рівність (звідси, наприклад, козацтво як захисник духовно-емоційних цінностей); культивування реальних життєвих відчуттів і прив’язаність до матеріального з домішками приземленого прагма­тизму; діловитий індивідуалізм без індивідуальностей; високу прив’язаність до власного дому; особливу рефлективність, котрій властиві переживання приємних відчуттів і прагнення до самовдосконалення; скромність і водночас самодостатня оригінальність народної культури; неквапливість рішень, ділову мотивацію, уміння все гарно робити своїми руками, любов до землі і рутинної праці, орієнтація на корисний кінцевий результат; установку братися тільки за реальні справи, бажання дії, а також проста, гармонійна, правдива та естетична міфологічність; «мрійливість серця», в якому уява тримається на фактах; ліричність і сенти­ментальність, котрі пригнічують природні прагматичність і заклопотаність; любов до комфорту, неприйняття конфліктів і гучних скандалів, непоквапливість й уміння лавувати, уникаючи драматичних колізій; надмірну, почасти невиправдану, етичність;

5) інтернальність українського соціуму з переважанням емоційної складової, котра породжує його внутрішній конфлікт, дистресові та невротичні стани, а відтак характеризується: чергуванням сильних і слабких сторін спільноти, її зрілістю й водночас обмеженою самостій­ністю, відповідальністю і сумнівною послідовністю, народною мудрістю і низьким соціальним компонентом, свободолюбивістю, особистою самодосконалістю, не­прийняттям насильства над собою й разом з тим невдово­леністю життям; безтурботним ставленням влади до своєї безпеки та її опертя на могутність української спільності; ініціативністю й самостійністю громадян й одночасно не підпорядкованість владі та авторитетам, терпимістю і толерантністю в міжнаціональних зносинах, схильністю визнавати авторитет ідеї за умов її всезагаль­ності і зрозумілості; тенденціями переходу неагресивності у пасивність, а свободолюбства — в ізоляцію і відхід від реальності, розмежуванням інтересів, цінностей та ідеалів не тільки по відношенню до життя, власності, а й стосовно природи й суті українства як соціальної спільноти;

6) екзекутивність (жіночість) українського соціаль­ного загалу, котра характеризується наявністю таких ознак: помірність у діях, реальна перевага споживання над творенням; пізнання дійсності засобами рефлек­сивного мислення, уявлення і вражень; успішність в описанні духовних пошуків без спроби щось реально змінити в суспільстві; зведення реформаторської діяль­ності до створення образів та ідей, котрі немає кому реалізовувати; переважання слухняності, сумлінності, навіюваності і романтичності основного загалу населення над самодостатністю, впертістю, розсудливістю; приваб­ливість соціального оточення завдяки ореолу ліричності, загадковості, непояснювальності, непередбачуваності; помітна трагедійність, страждальність і моральність життєвого процесу, в центрі якого перебуває жінка-мати; персоніфікація рідної землі (образи Неньки-України, матері-природи); певна незахищеність, апатичність, наївність, потреба в сильному і вольовому союзникові, без чого важко вирішити завдання внутрішньої інтеграції, визначення своїх інтересів й активізації соціальної волі, соціокультурної самоідентифікації народу: притаманна внутрішня конфліктність як наслідок жіночого зосередження на вузько групових та індивідуальних інтересах; слабкість соціального характеру, яка спричинює невідповідність реальних соціальних змін жодному реформаторському плану чи проекту; відсутність духовних резервів, психологічних засобів, щоб розв’язати актуальні соціальні проблеми; пошук суспільством засобів (у т.ч. військових) самозахисту, постійне самоекспериментування. Останнім часом у вітчизняній психологічній літературі триває активне обговорення питань стосовно шляхів зближення західноєвропейської та укра­їнської ментальності. Вказується на те, що українська ментальність має низку спільних рис із західним менталітетом. Український національний характер з ним уподібнюють працьовитість, демократизм, спокійний, зважений підхід до вирішення складних проблем. Найбільш суттєвою етнопсихологічною озна­кою, за якою констатується збіг, є індивідуалізм як західноєвропейців, так і українців. Однак природа індивідуалізму є різною. Західноєвропейський інди­відуалізм має явно виражену екстравертну природу: активно-перетворююча діяльність людини спрямована на перетворення світу відповідно до потреб суб’єкта і є насамперед способом утвердження особистості в соціумі. Індиві­дуалізм українського етносу набув інтровертного характеру і спря­мований на відособлення індивіда від інших людей і від суспільства. Зусилля особистості спрямовані на створення свого маленького індивідуального світу, на ізоляцію в ньому й убереження себе від впливу інших людей та від соціуму: якщо індивід не може утвердитися в суспільстві, то він прагне зробити це в малих соціальних формах: сім’ї, побуті.

2.Український менталітет

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

 

Україні як суспільству характерні:

1) інтровертованість, оскільки соціалізований українець має Бога в душі, живе відповідно до Божих заповідей, ним всіляко підтримується пантеїзм української примітивної релігії; він комфортно почуває себе вдома і на своїй території, ним обстоюється індивідуалістичний культурний цикл, авторитет ідеї і боротьба за неї, на нього має здебільшого відчутний вплив родовідна селянська традиція; він сповідує традиціоналізм й, відповідно, в матеріальній і духовній культурі, схильний канонізувати внутрішнє духовне життя, є прихильником «малих груп» (сім’я, братство, громада, спілка), психологічно готовий до громадянського суспільства; йому властиві терплячість, виносливість, урівноваженість, неагресивність, пасивність, миролюбність, але непокірність і навіть упертість, замішаних на внутрішній свободі; він не готовий до швидких і радикальних (реформаторських) змін, тому надає перевагу поступовості і стриманості;для нього типовою є установка на перетворення себе, а не оточення, звідси перевага особистого над суспільним, тенденція до ситуативного утвердження власного Я і самоактуалізації; йому притаманні мрійливість та ніколи незавершене прагнення до правди, власної досконалості; він індивідуаліст: хоче мати свій шмат землі, будинок, господарство тощо, а тому не любить підкорятися, принижує близькі авторитети, неспроможний створити свою владу, більше живе своїм духовним життям та уявленнями про реальний світ;

2) раціональність соцієтальної психіки, котра вказує на те, що український загал: зорієнтований на сприйняття будь-чого в деталях, піддаючи все поелементному і завершеному аналізу; не сприймає самі ідеї чи абстрактно сформульовані проблеми, вони мають бути чітко висвітлені й забезпечені засобами та планами їх впровадження чи розв’язання; буде прагнути заповнити прогалини в не­повному розгортанні (теоретичному і практичному) ідеї, процесу, задуму; сприймає навколишній світ як диференційований взаємоспричинений смисловий простір, неспроможний швидко перебудуватися і змінити поведінкові, діяльнісні чи цілепокладальні установки; вирізняється певним напруженням, обумовленим по­требою зберегти усталені форми і сутності відношень між вітальними об’єктами; характеризується планорозмірністю, наступністю, помірністю та уникає швидкої зміни рішень, стратегічних програм дій, хоч і замулює ці властивості своєю надмірною емоційністю та нерозвиненою практичністю, наслідком яких є піклування про логіку міжособистісної безпеки та оборони свого персо­нального простору;

3) емоційність національної культури, котра виявля­ється в: нетрадиційній логіці образів і почуттів, котрі виводяться з досвіду здорового глузду; відносності правди і неправди, розмитості норм, законів, етичних принципів; безпосередності під час зносин з іншими суспільствами і культурами, зокрема, схильності навіювати їм свої емоції і почуття; невимушеному декларуванні нового кон­цептуального світу; переважанні творчої та ініціативної етики над здоровим глуздом і раціональністю; нерозви­неності конструктивних складових прагматичного і науко­во побудованого життя; неспроможності навчатися на досвіді власного історичного минулого; певній імпульсив­ності, непродуманості і непередбачуваності суспільного життя; тенденції до міфологічного життєздійснення; переживанні так званого «дистресового» досвіду, тобто в породженні внутрішньосуспільних конфліктів неконструктивної природи; схильності обстоювати свої недоліки, повторювати власні помилки та чинити опір проведенню реформ; підвищеній рефлексивності, яка відво­лікає від конкретних справ; низькому рівні розвитку соціального інтелекту, а тому створює ідеальне середо­вище для розповсюдження міфологем і пліток, котрі компенсують людям здоровий глузд; міфологізації демо­кратії та відволіканні громадян від реальної участі в державному будівництві; переважанні цінностей добра і свободи над агресивністю; надмірній почуттєвості за пропорційно слабких волі та інтелігентності; соціальному фаталізмі, себто вірі в автоматизм культурного поступу; недостатності соціальної волі, котра компенсується в духовно-креативних процесах-результатах (поезія, пісня, література) та відображається в непостійності поглядів та орієнтацій; нездатності до героїчно-драматичного сприй­няття народного життя; потребі допомогти слабшим, високорозвиненім альтруїзмі; неагресивності та правовій лояльності;

1. Український менталітет

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Розділ V. УКРАЇНСЬКИЙ МЕНТАЛІТЕТ

Етнічна ментальність сприймається як етнічний тип свідомого і підсвідомого світовідчуття і світосприймання, що зу­мовлюють стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінки пев­них подій, ставлення до навколишнього середовища. Тобто етнос має свою емоційно-образну систему світобачення, відмінності в психології. Етнічна ментальність формується під впливом спад­кових етнопопуляційних, геопсихологічних, історичних, етногенетичних, політичних, культурно-міфологічних та інших чин­ників. Отже, етнічна ментальність це сформовані в про­цесі етногенезу особливості психічного складу, традиційно­го світогляду, світовідчуття і світосприймання членів ет­нічної спільноти.

Такий зміст і характер етнічної ментальності засвідчується навіть частковим аналізом менталітету українців. Так, багатство земель України сприяло формуванню в українців закоханості в природу, ліризму, споглядального і спокійного характеру. Вод­ночас багатство землі не вимагало від українців надзусиль для виживання, а тому в них недостатньо розвинена соціальна і політична активність. Але при цьому вони працелюби, якщо їм робо­та до душі. Історичні чинники та політичні реалії сформували войовничість українців козацької доби, схильність до військової служби, порядків, звитяги.

Упродовж другої половини ХVIII–ХІХ ст. політичне та наці­онально-культурне і соціальне поневолення спричинило форму­вання у значної частини українців таких негативних рис, як атрофованість національних почуттів, етнонаціональне ренегатс­тво (зрадництво), відсутність національної гордості і т.п. Зага­лом для ментальності українського етносу характерні такі системотворчі властивості, як:

а) зосередженість на проблемах особистісно-родинного світу;

б) закоханість у природу рідного краю, рідної землі;

в) анархічний індивідуалізм, що проявляється в безпідстав­них претензіях на отаманство, та недостатньо розвинені національно-державницькі устремління;

г) переважання в поведінці і діях емоційного, чуттєвого над вольовим, інтелектуальним, розумним і практичним і т.ін.

Останнім часом в аналізі національних особливостей харак­теру соціуму звертається увага на значення неусвідомлюваного при розгляді особливостей індивідуальної і групової поведінки. Це значною мірою пов’язується із визнанням того факту, на який у свій час звернув увагу швейцарський психолог і психіатр Карл Густав Юнг (1875-1961), що людина народжується не лише з біо­логічною, але й психологічною спадщиною, яка визначає нашу поведінку та досвід. Психологічна спадщина, за Юнгом, – це архетип, що несе в собі відбиток минулого в образах, уявленнях, міфах тощо. За своєю суттю архетип – це колективне неусвідомлюване, що є проміжною ланкою між матерією і психікою.

Глибинно-психічне і його значення у формуванні національ­ного характеру знайшло своє подальше осмислення у концепції соцієтальної психіки, яку запропонувала український соціопсихолог О. Донченко (1994 р.). Згідно з концепцією, соцієтальна пси­хіка – це своєрідний архетип, який увібрав у себе закодовану інформацію про різноманітні аспекти життя соціуму. У межах концепції змінюється уявлення про призначення психіки, яка розглядається як система, що має здатність генетично зберігати і передавати з покоління в покоління інформацію без залучення відображаючих властивостей опредмеченої матерії (наприклад, мозку людини). Такі властивості психіки на рівні соціуму забез­печують його інтеграцію, наділяють своєрідними культурними, соціопсихічними властивостями, що значною мірою визначає під­ґрунтя індивідуальних і соціальних процесів та їх динаміку. На формування соцієтальної психіки, окрім впливу історичних, куль­турних чинників, мають вплив географічні, кліматичні і ланд­шафтні умови життя людей, які населяли і населяють дану тери­торію. У загальному концептуальному визначенні соцієтальна психіка, таким чином, уявляється як якісно нове утворення, що має свою структурну організацію, властивості, єдине інформа­ційне і територіальне поле свого існування. Як системне утворення соцієтальна психіка має багато спільного із культурою. Ця спільність полягає у здатності цих систем зберігати і закодовувати інформацію про різні аспекти життєдіяльності соціуму. Для куль­тури така інформація пов’язується, передусім, із духовним роз­витком того чи іншого соціуму, тоді як соцієтальна психіка міс­тить інформацію про стійкі типи мислення і поведінки людей у суспільстві, про закономірності відносин, що виникають у процесі взаємодії між людьми і групами, про різні способи сприйняття, переробки та передачі інформації, на основі якої формуються ті чи інші поведінкові установки тощо.

Соцієтальна психіка або психіка суспільства є складовою культури і надає їй цілу низку психічних рис і властивостей. О. Донченко при описі соцієтальної психіки використовує відомі в психології бінарні шкали, задіяні в різних типологіях особис­тості (К. Юнг, К. Ясперс, Дж. Роттер та інші), які сьогодні зна­йшли широке застосування в аналізі культурних процесів, мен­тальних структур характерології народів. Серед розмаїтості психологічних шкал для характеристики психіки суспільства нею обрано наступні критерії: екстраверсія-інтроверсія, раціо­нальність (мислення)-ірраціональність (відчуття, емоції), інтернальність-екстернальність, емоційність-прагматичність, інтуїція-сенсорика, інтенціональність (домінування чоловічих ментальних структур)-екзекутивність (домінування жіночих ментальних структур).

Зазначені властивості соцієтальної психіки дають змогу не лише зробити інтегральну психологічну оцінку соціумам, їх куль­турним системам, але й відслідкувати в ретроспективі розвиток цілої низки соціальних явищ – особливостей становлення дер­жавності, релігійних, політичних, економічних інституцій різного рівня організації та ефективності.