3. Проблеми етнічної самоідентифікації в українській діаспорі

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2010

3. Проблеми етнічної самоідентифікації в українській діаспорі

Тривалий розвиток українців, як бездержавного народу, справді сформував у них інше, ніж у давно одержавлених націй, ставлення до явища державності. Оскільки Українська держава не існувала як даність, як необхідний та звичний атрибут життєдіяльності етносу, феномен державності став однією з найвищих соціокультурних цінностей, метою, на реалізацію якої були націлені зусилля політично активної частини етносу, в тому числі й діаспорної. Але досягнення цієї мети не означає зникнення діаспори. Як зазначалося вище, діаспора існує не для країни, з якої вона вийшла, а передусім сама для себе, і сенс свого існування як своєрідного окремого суспільства вона знаходить в самій собі.

Чисельність українців у світі (дані 2001 року)

Україна — 37541693

Росія — 2 942 961

Канада — 1 071 060

Бразилія — 1 016 000

США — 890 000

Казахстан — 547 052

Молдова — 375 000

Білорусь — 248 000

Німеччина — 128 100

Португалія — 66 041

Латвія — 62 000

Румунія — 61350

Словаччина — 55 000

Аргентина — 120 000

Польща  — 40 000

Азербайджан — 30 000

Італія — 15 500

В інших країнах — 200000

Вже не ідея держави, а реальна Українська держава продовжує консолідувати і дає стимули подальшому існуванню діаспори. Необхідним кроком до обопільного взаєморозуміння мало б бути усвідомлення того, що діаспора має свої, відмінні від наших, інтереси, обумовлені її глибокою інтегрованістю в суспільства країн проживання, і що інтереси українців в Україні й українців у діаспорі збігаються внаслідок цього лише частково.

Вже те, що діаспора існує і самим своїм буттям урізноманітнює і збагачує українську присутність у світі, що надає і буде надавати, виходячи зі своєї духовної потреби, своїх почуттів і сентиментів до “старого краю”, посильну допомогу (передусім моральну і політичну) Україні, є надзвичайно цінним. Тому налагодження, розширення і всіляке зміцнення зв’язків з українською діаспорою є не тільки певним моральним обов’язком України як історичної батьківщини всіх зарубіжних українців, але й має також на меті досягнення певних раціональних політичних та економічних цілей. Зокрема, це стосується використання інтелектуального, політичного та економічного потенціалу діаспори для встановлення дружніх і тісних стосунків України з державами проживання зарубіжних українців, посилення ролі, яку відіграє Україна у світовому співтоваристві. У цьому цілком збігаються цивілізаційні інтереси української держави й української діаспори.

2. Проблеми етнічної самоідентифікації в українській діаспорі

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2010

2. Проблеми етнічної самоідентифікації в українській діаспорі

Виходячи з винятково важливої ролі, яку відіграє інформація в процесі формування етнічної ідентичності та етнічного само­усвідомлення особи, етнос можна розглядати як особливу інформаційну систему. Відтворення етнокультурних та етноментальних рис членами етносу забезпечується на порядок вищою, порівняно з міжетнічними контактами, інтенсивністю інформаційних зв’язків всередині етносу. З цією метою етнос формує свою власну цивілізаційну підсистему, яка прагне набрати рис цілісності та здатності забезпечувати інформаційні потреби його членів.

Що ж до діаспорних груп, то їхня специфіка полягає в тому, що внутрішні інформаційні зв’язки у них значно слабші, ніж ті, які зв’язують їх з нацією країни поселення. Лише частина цих інформаційних зв’язків організується самою діаспорою, знаходиться в межах її специфічної культури, здійснюється її мовою. Переважна частина інформаційних зв’язків обслуговується мовою нації країни проживання через її систему національної освіти, її літературу і пресу, її спільні для всієї нації і не орієнтовані спеціально на дану діаспору радіо й телебачення.

Діаспорні групи, як правило, вкорінені в соціально-економічні, культурні й соціально-політичні параметри народів, серед яких вони проживають. Необхідною умовою такої інтеграції й подальшого існування діаспори, як життєздатної спільноти є культурна адаптація та акультурація її членів – засвоєння мови, культури, норм і стереотипів поведінки відповідного середовища. Водночас цей процес несе й певну загрозу для існування етнічної групи саме як діаспори. Нерідко частина її представників у другому-третьому поколіннях, тобто діти або онуки першопоселенців, повністю розчиняється серед основного етносу держави асимілюється.

Дуже важливим, проте не єдиним і не вирішальним цивілізаційним чинником, що об’єднує і консолідує зарубіжних українців, є мова. Нинішня українська діаспора це переважно друге, третє, четверте покоління колишніх українських емігрантів. Вона глибоко вкорінена в соціальне, культурне й економічне життя своїх країн і цілком природно, що її представники спілкуються головним чином або й тільки мовою, що виконує функції державної (офіційної, загальноприйнятої) в даній країні. Статистика свідчить, що кількість тих, хто володіє українською мовою, у середовищі діаспори неухильно зменшується.

Глибока інтегрованість, вкоріненість етнічної діаспори в усі сфери життя країни проживання, засвоєння її членами цивілізаційних цінностей і стандартів місцевої спільноти обумовлюють той факт, що навіть тривале збереження в новому середовищі етнічної самобутності не переростає, як правило, у прагнення пов’язати свою долю з державою свого етносу, переселитись до неї. Діаспорні групи є органічними, хоча й дещо особливими, частинами нації (етнополітичного організму), серед якої вони проживають, а не частинами нації країни походження. Тому, з одного боку, українці, які проживають, наприклад, у США, не перестають бути частиною українського етносу, з іншого вони належать не до української, а до американської цивілізації, є американцями українського походження. Аналогічно, частина польського етносу, що проживає в Україні, є частиною українського, а не польського етнополітичного організму або нації в політичному значенні цього терміну. Ці об’єктивні обставини життя знаходять свій відбиток у самосвідомості членів діаспорних громад, що, як правило, відзначають насамперед свою національну (в західному розумінні, тобто державну) належність, а вже потім – етнічну.

Сутність української діаспори як суспільного феномену до певної міри проявляється з вияснення того, чим вона не є. Діаспора не є еміграцією, хоч з неї починається. Завдання економічної еміграції – інтеграція. Економічні емігранти бажають якнайшвидше стати повноцінними громадянами нової країни поселення. Свої культуру, мову, звичаї вони зберігають лише тому, що їм легше жити зі “своїми” людьми, спілкуватися рідною мовою. Ці знання й цінності вони стихійно передають своїм дітям.

Від економічних суттєво відрізняються політичні емігранти. Їх не приваблює інтеграція в місцеве суспільство. Вони живуть для країни, яку мусили залишити. Перебування в чужій країні вони вважають тимчасовою необхідністю, і тому намагаються зберегти себе і своїх дітей в повному духовному зв’язку з батьківщиною. Довгі роки вони можуть сидіти на валізах, чекаючи сприятливих умов для повернення на батьківщину і поступово входячи в життя країни поселення. Проте, коли можливість повернутися так і не з’являється, врешті-решт життя емігрантів (як емігрантів) вичерпується. Вони постають перед необхідністю вибору одного з двох шляхів – шляху асиміляції чи шляху діаспори.

Шлях асиміляції є цілком нормальним, природним і легшим порівняно зі шляхом діаспори. Зарубіжним українцям легше засвоїти мову і культуру свого оточення ніж дотримуватися традицій своїх батьків і дідів. Тому на збереження своєї ідентичності вони мають жертвувати багато часу, енергії, зрештою, коштів. Труднощі цього шляху полягають і в тому, що він загалом мало толерується оточенням. Ним ідуть лише ті, хто його свідомо обирає.

Які ж мотиви рухають поведінкою цих людей, що вони отримують взамін? Задоволення діаспори, – пояснює професор з Австралії Р.Сербин, – збереження ідентичності. Засоби для кращого збереження своєї ідентичності українська діаспора шукає відповідно до обставин, що існують в країні проживання, покладаючись у цьому передусім на себе. У Канаді, наприклад, це робилося за допомогою співініційованої українцями політики багатокультурності. Ознайомлення з елементами української культури й популяризація її серед співгромадян іншого походження приносили українцям пошану і зміцнювали в молодому поколінні почуття повновартості й солідарності зі своїми батьками. Коли українські колядки, українська писанка, українські танці стали настільки відомі і шановані в Канаді, що їх часто представляли як вияв канадської мозаїки, то це консолідувало українську цивілізаційну ідентичність.

Діаспора шукає сенс свого існування в самій собі. Так як дитина не живе для матері, що дала їй життя, так і діаспора не існує для країни, з якої вона вийшла і без якої їй важко існувати.

Зв’язок етнічної батьківщини (материка) з діаспорою інший, ніж з еміграцією. Еміграція це дорога в один бік (з можливістю зворотної рееміграції для деяких), а діаспора шлях з постійним рухом в обох напрямах. Повноцінна, справжня діаспора це своєрідне окреме цивілізаційне суспільство. Але воно не замкнуте в собі, не відірване від оточення. Більшість потреб, турбот та інтересів діаспори є ті ж самі, що і в решти жителів країни поселення. Але у діаспори є ще й інші інтереси й ознаки, які виокремлюють її з загалу, консолідують і роблять власне діаспорою.

1. Проблеми етнічної самоідентифікації в українській діаспорі

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2010

1. Проблеми етнічної самоідентифікації в українській діаспорі

Ми у деякому значенні не зовсім гавайці. Скоріше навіть, зовсім не гавайці.

Капітан Врунгель

Кожний етнос має свою оригінальну цивілізаційну структуру, що дозволяє говорити про етнічну цілісність певної сукупності людей. Особливості українського етносу великою мірою визначаються двома основними і взаємопов’язаними структурними чинниками: 1) характером його розміщення в сучасному світі; 2) рівнем етнічної самосвідомості та самоідентифікації окремих його частин або ж окремих його представників. За показником просторового, територіального розміщення в світі український етнос складається із двох структурних елементів: територіального або поселенського ядра – українців, які проживають в Україні, і діаспори – тих українців, які проживають за її межами, на території інших етнополітичних організмів (держав).

Значно складнішою є структура українського етносу, коли в її основу кладеться чинник самосвідомості, а зрештою й само­ідентифікації представників його ядра і діаспорних частин.

Усвідомлення своєї єдності й відмінності від інших або етнічна самосвідомість є, з погляду фахівців, головною ознакою, що забезпечує внутрішню інтеграцію членів етносу та їхнє відмежування від інших етнічних колективів. Всі інші ознаки – спільність мови, культури, економічного життя та територіальна єдність тощо, – хоч і є важливими, але після того, як етнос-народ сформувався, перестають бути обов’язковими для його існування.

Будучи відображенням всіх об’єктивних чинників, що формують етнічну спільноту, етнічна самосвідомість з часом набуває певної самостійності. Внаслідок цього вона може зберігатися навіть за умови втрати етносом чи його частиною ряду чинників, що обумовили його виникнення, навіть таких важливих, як територія або мова. Тому, завдяки збереженню етнічної самосвідомості, діаспорні групи можуть існувати протягом тривалого часу, не асимілюючись оточуючим середовищем. Переконливим підтвердженням цього є існування упродовж двох тисячоліть єврейської діаспори, окремі частини якої, розпорошені по світу, не мали ні спільної території, ні спільної мови.

Проте, характер розселення народу, безумовно впливає на збереження і розвиток ним своєї етнічності. Це добре помітно, якщо розглянути рівень самосвідомості, зокрема самоідентифікації, територіального ядра і діаспорних частин українського етносу. Скористаємося у цьому випадку схемою англійського вченого Ентоні Сміта, згідно з якою структуру кожного етносу можна уявити у вигляді трьох концентричних кіл: 1) ядро; 2) маргінальний прошарок; 3) етнічні категорії. Для представників ядра властивий найвищий ступінь самосвідомості й самоідентифікації з українським етносом. Це рівень, коли особа не просто час від часу згадує чи заявляє про свою належність до української цивілізації, а й сприяє генеруванню, репродукції української етнічності. Ядро етносу, безумовно, знаходиться в Україні. Проте до цього ядра, визначеного за найвищим рівнем самосвідомості, входять не всі представники територіального ядра етносу, тобто, не всі українці, що проживають в Україні. Значна частина територіального ядра перебуває в маргінальному прошарку, або й поміж етнічних категорій.

До маргінального прошарку відносяться ті, кому властива подвійна, а нерідко й потрійна, етнічна самосвідомість, що формується в процесі постійних або тривалих контактів з представниками інших етносів. Маргіналізація особи виражається в такому засвоєнні нею культури та менталітету іншого етносу чи етносів, при якому людина перебуває ніби на межі між ними і, відповідно, ідентифікує себе з кількома етносами одночасно. Маргінальний стан — це щабель до асиміляції, яка первинно є об’єктивним процесом при взаємодії двох або кількох етносів, але в подальшому може стимулюватися на рівні державної політики.

З урахуванням зазначеного, маргінальний прошарок українського етносу включає певну частину територіального (поселенського) ядра й практично всю, за окремими винятками, українську діаспору. Такі винятки можна спостерігати тоді, коли особи українського походження – громадяни інших країн – не тільки зберігають в іноетнічному середовищі українську етнічність, але й своєю діяльністю стимулюють її розвиток. До етнічних категорій відносять осіб, які практично вже втратили українську етнічність, набувши іншої, і лише їхнє походження чи певний зв’язок з українським етносом вказують на їхню належність до нього. Історична доля розпорядилася таким чином, що переважну більшість представників української діаспори за ознакою етнічної самосвідомості та самоідентифікації слід відносити саме до таких категорій. Це зумовлено тим, що в умовах іноетнічного оточення і необхідності інтеграції в місцеве соціокультурне середовище вони або не мали можливості підтримувати й розвивати українську етнічність (в колишньому СРСР за межами України), або ж українська етнічність, особливо для другого, третього і наступних поколінь, якщо не заважала, то у всякому випадку не сприяла їхній соціальній мобільності (у країнах західного світу).

Отже, етнічна самосвідомість діаспори великою мірою обумовлюється тим, що вона знаходиться за межами розселення основної маси членів етносу й існує у вигляді більших чи менших етноареальних чи етнодисперсних вкраплень в іноетнічному середовищі. Оскільки така діаспорна етнічна група, як правило, менша за кількістю порівняно з етносом, на території якого вона проживає, її місце в етнічній структурі населення тієї чи іншої країни точніше визначається поняттям “етнічна (національна) меншина”. В ряді держав Східної і частково Центральної Європи політико-правовий статус українців як національної меншини закріплено законодавчо. Це забезпечує певну державну підтримку зусиллям місцевих українських громад щодо збереження своєї цивілізаційної самобутності, отримання освіти та інформації рідною мовою тощо. У більшості ж країн забезпечення національно-культурних потреб є справою самих етнічних груп, їхнього бажання, волі й організаційних зусиль.

Острах утрати української ідентичності — 2

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2010

Острах утрати української ідентичності — 2

 

Сьогодні складаються дедалі сприятливіші умови для виникнення й посилення ще одного варіанту страху втрати ідентичності, котрий В. Васютинський умовно називає страх утрати ідентичності-2. Цей страх становить приблизно однакову загрозу українцям і росіянам в Україні. Він ще не досить актуалізувався, а пов’язаний із дедалі сильнішим напливом в Україну вихідців із країн «третього світу».

Цей процес уписується в загальносвітову схему зміни міграційних потоків. Якщо колись протягом століть представники європейської раси поширювали свої впливи і присутність на країни Азії, Африки, Америки, Океанії (у деяких випадках, як у США, Канаді, Австралії, цілковито витіснивши автохтонну людність), то з другої половини XX ст. розпочалися і стають дедалі сильнішими зворотні процеси переселення чимраз більших груп азійського, африканського, лятиноамериканського населення до європейських країн. І в деяких із них частка таких іммігрантів стала вже доволі значною (турки в Німеччині, араби у Франції), що спонукає частину громадян і політиків відчувати й висловлювати чимале занепокоєння із цього приводу, особливо на тлі явного зниження природного приросту корінних старих націй.

Українці – також нація стара, «вимираюча», і це зовсім не результат незалежності, як про це люблять говорити деякі ліві політики: народжуваність в Україні різко знизилася ще в 1960-х роках, і лише ось тепер починають спостерігатися певні позитивні тенденції в Києві та західних областях. Але навіть якщо ці тенденції поширяться на всю Україну, то навряд чи можемо сподіватися на радикальне поліпшення ситуації. Отож перспективою на найближчі десятиліття є процеси, аналогічні тим, що відбуваються в Західній Европі: заселення українських теренів вихідцями з Афганістану, Індії, В’єтнаму та, особливо, Китаю, й український етнос поступово розбавлятиметься зовсім не українською людністю.

У зв’язку із цим постають два важливі питання. Перше, очевидніше, стосується допустимої межі зростання частки нових емігрантів в українському суспільстві. У цьому контексті може стати в пригоді досвід європейських країн – як позитивний (обмеження міграцій шляхом відповідної візової політики, запровадження квот), так і негативний (дедалі виразніше збільшення нелегальної міграції, боротьба з якою вимагає щораз серйозніших зусиль і коштів).

В умовах перемінних успіхів міграційної політики страх утрати ідентичності німців, французів та ін. постійно наражається на випробування. Виникає прогностична зацікавленість: що таке для сучасного француза Франція за якихось сто років, у якій переважатимуть «французи» арабського походження, для німця – Німеччина з переважно турецьким населенням, а для українця не українська і не російська, а, скажімо, китайська Україна ?

Наскільки цінним для того чи того етносу є саме збереження своєї етнічної ідентичності, самобутності, окремішності, наскільки цінним є таке збереження не в локально-етнічному, а в загальносвітовому та загальноісторичному контексті? Якщо немає етносів кращих і гірших, більш і менш вартісних для людства, для світу, для історії, то чи існує межа поступок і пожертв, за яку не слід переступати в процесі поліетнізації України та українців?

Уже чимало етносів щезло з лиця землі протягом людської історії, і ніхто сьогодні із цього приводу не впадає в розпач. Зрозуміло, ті несправедливості, що мали місце кілька століть чи тисячоліть тому, сьогодні не є актуальними. Актуальними, натомість, є несправедливості, що зазнаються безпосередньо, саме тут і тепер, що болісно вражають і спонукають етнос до самозахисту.

Якщо ставити етнічну самобутність у перший ряд найважливіших для нас цінностей, то, звичайно, варто дбати, уживати заходів, тратити зусилля, спрямовані на етнічний самозахист українців.

Острах утрати української ідентичності

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2010

Острах утрати української ідентичності

Ідеї, які правлять народами, терплять дуже довгу еволюцію. Вони повільно зявляються і водночас дуже повільно зникають.

Гюстав Лебон

На думку психолога В. Васютинського серед сучасних українців розповсюджений острах утрати ідентичності. Він є цілком натуральним для кожної нормальної людини і полягає в переважно не усвідомлюваній боязні перестати бути собою. Цей страх діє завжди і всюди, має надзвичайно різноманітні форми. Саме він стає одним із головних психологічних чинників, що рятують етнос від утрати етнічної ідентичности. Отож саме цьому страхові, як зазначає дослідник, мають бути вдячні українці за збереження ідентичности попри кількасотлітні асиміляційні тиски.

Нинішні українці дещо несподівано отримали велику психологічну перевагу перед росіянами з Росії. Отож, українцям треба не відмовлятися від тих чи тих складників своєї ідентичности, а навпаки, позитивно утверджуватися саме в українській ідентичності, шукати і знаходити себе в процесі утвердження позитивних змістів самосвідомості.

Росіянам набагато гірше. Вони також змушені міняти свою ідентичність, але перед ними шлях набагато болісніший, адже їм треба резоніювати з багатьма складниками попередньої ідентичності, які вони цінували, які правили їм за показник власної повноцінности. Таке утвердження, звичайно ж, відбувалося за рахунок більш чи менш свідомого вивищення над представниками інших етносів, зокрема та особливо над українцями.

Таке вивищення, що відбувалося нібито саме собою протягом століть, дуже міцно закоренилося в російській ідентичності, і зміна об’єктивних обставин, що порушила ґрунтовні переконання росіян у їхній ліпшості, старшобратськості, месіянстві, спричинила серйозну психологічну травму російської ідентичності й ментальності. І сьогодні перед росіянами — важкий і довгий шлях пошуку нової ідентичності. Мабуть, це завдання згодом, у майбутньому, більш чи менш успішно розв’яже теперішня російська молодь, бо середнє і старше покоління навряд чи вже зуміють перемінитися. А молодь має для цього належні об’єктивні умови: національну державу, відносну демократію і дедалі менше підстав для плекання імперських настроїв.

Набагато складнішим є становище росіян, які опинилися поза межами Росії. За часів Радянського Союзу їхнє проживання в тій чи тій національній республіці не становило для них значної проблеми, адже це все була велика Росія. Навіть навпаки, проживаючи в національних окраїнах, росіяни почувалися представниками великого народу, носіями шляхетної ідеї, самовідданими місіонерами, що несуть світло істини молодшим братам.

Сьогодні умови їхнього проживання поза Росією, у тому числі й в Україні, є принципово інакшими. Непохитна ідентифікація з Росією поступово втрачає сенс, перестає бути продуктивною й виправданою, иноді навіть набирає кумедних форм. Ідентифікація з Україною для багатьох чи й для більшости їх виявляється особистісно неприйнятною. Щоправда, і їхня російська ідентичність здебільшого не є цілковито стовідсотковою. Часто-густо має місце така собі двоїста російсько-українська ідентичність: у просторі їхньої душі є певне місце, більше чи менше, для всього того, що можна назвати “українським”.

Ще більше двоїстість властива так званим російськомовним українцям українцям за етнічним походженням, чиї предки або й вони самі перейшли колись з української на російську мову. Загалом ідентичність таких українців ближча до власне української ідентичності , але має не зовсім українське ментальне оформлення.

В. Васютинський пропонує розрізняти ідентичність і ментальність у такий спосіб, що ідентичність є глибше закорінена, у ній утілюються первісні та пізніші, але досить ранні враження про світ, про себе в ньому, натомість ментальність є поверховіше і свідоміша. Ідентичність означає самість, глибинне Я, переживання своєї присутності у світі, переживання того, що визначається словами це я, я є. Ментальність більшою мірою відтворює спосіб світобачення, відображення дійсності, являє собою психічну призму, крізь яку людина пізнає та оцінює навколишній світ і себе в ньому.

Ідентичність важче піддається змінам, водночас вона й важче усвідомлюється, а радше відчувається й переживається. Проте різниця між ідентичністю і більш поверховою ментальністю для самої особи виявляється невловною. Ідентичність погано або й зовсім не підлягає намаганням змінити її, тому всілякі зовнішні обставини впливають радше на ментальність особи, але ці впливи сприймаються як загрози власне ідентичності. Натомість намагання вплинути на ментальність відображаються свідомою частиною індивідуальної психіки саме як такі, а несвідомо вони сприймаються як зазіхання на ідентичність.

Ментальність російськомовних українців, що формувалася протягом одного, двох, кількох чи багатьох поколінь, істотно ґрунтувалася на намаганнях перестати бути українцем, викоренити в собі власне українську ідентичність і приєднатися до ідентичности російської як “культурнішої”, престижнішої, перспективнішої тощо. Велика частина українських росіян та російськомовних українців досягала особистісного утвердження шляхом протиставляння “всьому українському”, насамперед мові, а також звичаям, ментальності, історії, державності і т. ін.

Отож і виходить, що перебудова їхньої ментальності має йти ніби шляхом навернення до того, що давніше стало для них чужим, нелюбим, непотрібним.

У сучасній Україні склалася ситуація досить глибокого й серйозного протистояння, конкуренції української і російської ідентичностей, коли російська ідентичність може відчувати досить істотну загрозу своїй сутності, змістові, загрозу, по суті, марну, бо вже сформовану ідентичність змінити практично неможливо, але страх її втрати нікуди не дівається, він діє, заявляючи про себе на ментальному рівні. Можна сказати, що цей страх утрати ідентичності росіянами виконує основну енергетично-мотиваційну функцію в протидії українізаційним впливам.

Проте якби цей страх залишався в глибині власне російського єства, то він би робив проблемним становище тільки відносно невеликої частини російськомовних громадян України, на різні способи невротизуючи їхню психіку й поведінку. А позаяк цей страх переходить у ментальні сфери, на рівні яких міжособова взаємодія і відчуття єдности російськомовних громадян стає сильнішим і виразнішим, то цим страхом охоплюються набагато ширші верстви російськомовного населення.

Коли погодитися з тим, що переважній більшості російськомовних українців усе-таки притаманна українська ідентичність, то можна наполягати на безглуздості їхніх захисних постав. Адже якщо їхня ідентичність справді українська, то йдеться тільки про зміну російськомовної ментальності на україномовну, що має привести до досягнення відносно більшої внутрішньої гармонії. Цілком очевидно, проте, що таке положення, сформульоване й обстоюване україномовними опонентами російськомовних або й незаангажованими експертами й спостерігачами, зовсім не обов’язково поділятиметься самими російськомовними. Радше навпаки, спроби переконати їх посилюватимуть реакції заперечення й спротиву.

Тут захищається, по-перше, власне російська ідентичність тих, хто її має, по-друге — російськомовна ментальність, яка істотно формувалася за принципом захисту від своєї власне української ідентичности, на засадах відмови від неї, невизнавання своєї українськости. У цьому разі йдеться про страх утрати не ідентичности як такої, а свого захисного уявлення про неї як про ідентичність неукраїнську. Але і там і там важить не дійсний стан справ, а суб’єктивне переживання того, що діється навколо і всередині індивіда. А те, що діється, сприймається важко і переживається болісно.

Українізація України, насамперед ментальна, а почасти й мовна повинна відбуватися. Але винятково важливими тут є певні оптимальні пропорції в обсязі й часі, а також граничні межі, поза які українізація йти не повинна (не повинна стати тотальною). Зокрема, має йтися про певні гарантії для російськомовного населення (їх, до речі, повинно б отримати й україномовне, яке їх ніколи не мало).

Брак таких гарантій і чітких перспектив жодним чином не сприяють заспокоєнню страху втрати ідентичності, а відтак заклопотані зі свого теперішнього та майбутнього соціально-психологічного статусу російськомовні громадяни вимагають забезпечення своїх прав “із запасом”: кожний, навіть найдрібніший факт реального чи позірного розширення сфери вживання української мови розцінюють як зазіхання на їхню ідентичність, ба навіть як особисту образу і приниження. З погляду україномовного громадянина, зусібіч скривдженого в мовному сенсі, така позиція є несправедливою, ідеологічно обмеженою. Але ж російськомовні громадяни дивляться на цю ситуацію своїми очима, бачать її по-своєму, відчувають скривдженими і несправедливо обмеженими насамперед себе.

3. Зміна етнічної ідентичності

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2010

3. Зміна етнічної ідентичності

Звичайно, наведена схема не є універсальною. Під впливом життєвих умов момент усвідомлення необхідності зміни етнічної ідентичності може статись і тоді, коли особистість, частково на підсвідомому рівні, вже опанувала багато навичок поведінки, ха­рактерної для іншої етнічної культури, практично інтегрувалась в уклад її життя, частково оволоділа мовою, засвоїла, вивчила твори професійної культури іншого народу. В такому випадку трансформаційний період відбувається швидко, причому без періоду іміта­ційного (оскільки особистість опанувала вже форми і засоби, ха­рактерні для нової етнічної культури). Для зміни етнічної ідентичності особистості треба лише усвідомити свою нову позицію в си­стемі етнічних відносин, нову точку бачення та сприйняття, пере­жити психічну переорієнтацію та засвоїти нову систему цінностей, критеріїв, суджень, виходячи з цієї ієрархії цінностей. За такою схемою відбувається розвиток процесу зміни етнічної ідентичності особистості, яка мігрувала в інше етнічне середовище і прожила там достатньо тривалий час. Під впливом повсякденної практики така особистість мимоволі засвоює багато елементів традиційної етнічної поведінки того народу, в середовищі якого опинилась. Етнічну ідентичність особистість зберігає тільки спираючись на свої соціально-психологічні орієнтації, на власний етнос, зберігаю­чи настановлення на те старе «ми», в якому особистість зростала і виховувалась. Але коли у неї відбулася внутрішня переорієнтація, то, по суті, «технічно» вона вже готова, щоб задекларувати свою нову етнічну ідентичність. Тим більше, коли оточення всіляко схвалює та стимулює орієнтацію на його «ми».

У різних регіонах світу і в різні епохи складаються певні типові способи, або шляхи переходу від усвідомлення належності особис­тості до однієї етнічної групи до такого ж усвідомлення щодо ін­шої. Ось, наприклад, описані А. М. Решетовим умови переходу з етнічної групи хань до етнічної групи хуей у Китаї: «Відомо, що хуей та хань різняться передусім релігією; мова у них спільна. Хань, беручи шлюб з жінкою хуей (мусульманкою), повинен відмо­витись від поклоніння своїм предкам і божествам, не їсти свинину та не відзначати свята ханьського святкового календарного циклу, передусім Свято весни. Така людина переставала вважати себе хань, і справа тут не тільки в зміні її самосвідомості, а й психології: вона вся була орієнтована на сприйняття хуейських культурних цінностей, загалом надаючи перевагу ханьським».

М. Баряктарович, який спеціально вивчав проблему зміни ет­нічної самосвідомості, також робить висновок, що неможливо розглядати цей процес за єдиною схемою, хоч і можна встановити найтиповіші його фази. Щоправда, дослідник концентрує увагу лише на етнографічному боці явища. Які внутрішньоособистісні процеси його супроводжують, учений не розкриває.

М. Баряктарович виокремлює такі п’ять фаз. Перша – запози­чення зовнішніх рис та ознак поведінки, способу життя (наприклад елементів одягу). У другій фазі відбувається запозичення особистих імен і впровадження мішаних шлюбів (зауважимо, що друга фаза характерна для групи і практично не має сенсу для окремої осо­бистості, оскільки у цьому випадку зміна імені може входити до заключної фази зміни ідентичності, а взяття шлюбу з особою іншої національності навпаки – до першої).

Третя фаза пов’язана з прийняттям чужих релігійних обрядів, принаймні формального їх виконання. Можливе потайне виконан­ня обрядів попередньої релігії. В албанців для таких людей навіть є спеціальне визначення – «ляраман» (удаваний).

У четвертій фазі відбувається зміна мови (звичайно, це теж умовно, бо на рівні окремої особистості перехід на іншу мову може передувати зміні релігії).

Кінцева фаза етнічного або точніше на­ціонального інтегрування й ототожнювання і пристосування до но­вих умов життя – зміна свідомості своєї колишньої національної належності.

У сучасних умовах з’явилися нові відміни зміни ідентич­ності. Почастішали випадки, коли особистість, по суті не іден­тифікується з жодними спільностями. Перебуваючи у стані постій­ного соціального дрейфу, переходячи з однієї соціальної ніши в іншу і ніде не закріплюючись, особистість практично втрачає будь-яку як соціальну, так і етнічну ідентичність, втрачає свою мову, культуру в широкому розумінні цього слова, але нову ідентичність не засвоює (за винятком окремих елементів, які забезпечують її іс­нування в суспільстві). Вона перетворюється на «людину незвідки», відбувається процес її деперсоналізації.

Складність та заплутаність со­ціальних процесів, драматичні колізії життєвого шляху особистості, не однозначна простолінійність її. долі породжують не тільки про­цеси зміни ідентичності, а ще складніші процеси повернення до попередніх ідентичностей. Іншими словами, нині можна зафіксува­ти поряд з процесами переходу від одної ідентичності до іншої (трансформація ідентичності) ще й процеси реідентифікації (повернення до попередніх ідентичностей). Останні набирають си­лу тепер у зв’язку із загостренням національних відносин у певних регіонах та масовим від’їздом (часто панічною втечею) тих, хто не належить до так званих корін­них національностей. Повернувшись у рідні місця (чи рідні місця батьків), вони включаються в процес етнокультурної реідентифікації. Більш детальна характеристика та аналіз цього соціаль­ного процесу потребують спеціального дослідження.

2. Зміна етнічної ідентичності

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2010

2. Зміна етнічної ідентичності

Процес зміни етнічної ідентичності особистості умовно можна розділити на два етапи – етап розпаду, розладу колишньої іден­тичності та етап зародження, становлення нової. Звичайно, як і будь-який психологічний чи соціально-психологічний процес, зміна ідентичності не відбувається за чітко окресленими та суворо послідовними етапами. На практиці вони зливаються, поєднують­ся, в чомусь ідуть паралельно. Але як теоретична схема, як відо­браження логіки загального процесу двохетапна концепція є прий­нятною.

Початком розладу колишньої ідентичності є поява в особистості певних сумнівів щодо деяких моментів, рис, ознак свого ідентитету. Якщо окремі вияви цих почуттів породжують переживання з цього приводу, то починається наступний період розпаду ідентич­ності.

Цей період можна визначити як період наростання глибокого внутрішнього конфлікту, як етап усвідомлення особистістю потре­би в тому, щоб розібратись у своїх ідентифікаційних проблемах.

Гостре переживання глибокого внутрішнього конфлікту пересу­ває його у центр духовного життя особистості, витискаючи на пе­риферію свідомості ставлення до всіх інших сфер життя. Втрата координат у системі етнічних відносин переживається особистістю як «знеособлення», втрата свого «Я», деперсоніфікація. Стан внут­рішньої дисгармонії може тривати довго, але кінець-кінцем пере­ходить у стан пошуку виходу з даної ситуації.

Початком виходу з цієї ситуації, а разом з тим і початком ново­го етапу, є зародження нової ідентичності. Воно починається з мо­менту усвідомлення особистістю необхідності відмови від свого ет­носу (котрий перестав вже бути для неї «своїм») та виникнення по­зитивної установки щодо нової позиції у системі етнічних відно­син. У початковому періоді цього етапу особистість створює у свідомості ідеальну модель даного етнічного ідентитету на базі тих знань, які вона має про вибраний нею етнос. Ідеальна модель може бути збірною, уявною, може, навіть, ґрунтуватися на образі якоїсь конкретної людини – представника даного етносу.

Потім настає наступний період. Його можна назвати „насліду­вальним”. У цей період особистість організує свій спосіб життя відповідно до традицій даного етносу, опановує способами по­всякденної поведінки, навичками, манерами. Відповідно до нових установок вона будує стратегію і тактику спілкування вибір кола спілкування, груп перебування за етнічною ознакою. На емоційно­му рівні відбувається зміцнення почуття нового «Ми». Вживання у новий ідентитет відбувається одразу в багатьох напрямках. Осо­бистість не тільки починає переживати єдність з новим «Ми», а й відчувати протистояння з колишнім «Ми». Закріплення відповідних емоційних станів, «відпрацювання» їх різних відтінків відбувається за допомогою нових ролевих відносин, заснованих на новому ідентитеті. Відбувається свідоме вживання в новий особистий образ, в своє нове «Я».

За реалізації такої схеми зміни етнічної ідентичності закріплення нового ідентитету здійснюється і свідомою відмовою від мину­лого. Іноді така відмова може мати підкреслений або навіть демон­стративний характер. В Югославії, наприклад, під час панування турків траплялося, що «потуречені», намагаючись довести, що вони гідні нової релігії і становища, ставали найзапеклішими ворогами тих, хто і далі зберігав свою стару віру. Не без підстави говорили, що «потурченець гірший за турка».

Останній період процесу зміни ідентичності, який можна назвати «трансформаційним», починається відтоді, коли особистість уже «вжилась» у нове «Я», засвоїла узагальнену модель етнічної поведін­ки і почала трансформувати її в індивідуалізовану форму, надаючи їй свого особистого «почерку».

Для цього періоду важливими є не тільки внутрішні, особистісні аспекти його розгортання, а й зовнішні сприйняття концепції і нової поведінки особистості її оточенням.

Як уже відзначалось, спільність, особливо етнічна, виробляє багато засобів, прийомів, способів контролю ідентичності особистості і цієї спільності. Тому людині, яка вирішила змінити іден­тичність, доводиться переборювати всі ці хитромудрі перепони, які спеціально нагромаджені в кожній культурі, щоб чужинець не міг з них вибратись. Спільнота «отак собі» нікого до себе не впускає.

Свого роду «допомогою зовні», «гуманітарною допомогою» для особистості стає громадська думка тієї спільноти, з якою вона по­чала себе ідентифікувати. Великий позитивний вплив на зміцнення нової ідентичності справляє оточення, коли воно доброзичливо сприймає вибір і дії особистості. Це стосується як нової, так і ко­лишньої спільноти. Відтак вірогідність зміни ідентичності значно більша в тих культурах, де вище загальний рівень толерантності в міжособистісних відношеннях.

Однак визначити зовнішнє сприйняття нового ідентитету осо­бистості лише термінами «оточення» чи «інші» недостатньо. Вони надміру абстрактні для розуміння особливостей процесу зміни ідентичності. Необхідно їх конкретизувати через поняття малих груп, що в них особистість входить безпосередньо. Це сім’я, ви­робничий колектив, друзі, сусіди. Саме від того, як ці групи ставитимуться до факту зміни ідентичності, розгортатиметься і сам процес ідентифікації, його якість на особистісному рівні. Якщо в гру­пах перебування формується позитивне ставлення, то складати­меться якась злагода (нехай і не гармонія) між зовнішнім та внутрішнім аспектами зміни ідентичності. Як правило, толерант­ніше ставляться до зміни ідентичності особистістю у регіонах зі змішаним в етнічному відношенні населенням, там, де призви­чаїлися до міжнаціональних шлюбів. Щодо цього міське середови­ще сприятливіше, ніж сільське. Однак у багатонаціональних селах індивідуальний вибір особистістю своєї етнічної ідентичності також приймають зі зрозумінням. Так, дослідник М. Баряктарович наводить дані, що в одному із словацьких селищ, де словаки були майже мадяризовані, вони стали в наш час асимілюватися хорвата­ми, і зараз трапляється, що рідні брати проголошують себе належ­ними до різних національностей: так, з п’яти братів досліджуваної сім’ї двоє вважали себе хорватами, один словаком, один – угорцем, один – німцем. Цю ситуацію можна якось зрозуміти, якщо враху­вати, що їхній дід був мадяризованим словаком.

Якщо з боку оточення формується негативне ставлення, неро­зуміння, атмосфера відчуження, то виникає конфліктна ситуація, вихід з якої особистість нерідко знаходить у цілковитому розриві з цими малими групами. Найскладніші і найдраматичніші відносини складаються при цьому в сім’ї. Іноді це призводить до розриву з сім’єю, близькими, уходу з дому, виїзду з рідних місць, іноді виявляється як прокляття батьками дітей, відмова від них та ін. Подібні ситуації ставали нерідко сюжетом літературних творів. Особливо часто вони трапляються у наші дні.

Наприкінці розглянутого періоду завершується й етап зміни ет­нічної ідентичності. Новий етнічний ідентитет стає невід’ємною часткою особистості, часткою її «Я». Тоді цей аспект поведінки втрачає статус особливого суб’єкта особистісної уваги, переходить у сферу несвідомого, автоматичного, спонтанного.

1. Зміна етнічної ідентичності

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2010

1. Зміна етнічної ідентичності

Майбутнє – у теперішньому, але майбутнє – і в минулому.

Анатоль Франс

Повсякденна практика багата на приклади зміни національної належності окремими особами чи групами людей протягом життя одного покоління. Звичайно, характер і причини зміни етнічної належності можуть бути різними. Це і суто зовнішня, формальна зміна позначення своєї національності, хоч у житті самої особис­тості, її психологічному стані нічого не змінилося. Зміна запису може відбуватися з особистої ініціативи (оскільки змінити націо­нальну належність особистості з якихось причин є вигідним), а може і під тиском, бути силоміць нав’язаною.

Але може статися і справжня природна асиміляція, коли осо­бистість під впливом умов життя змінює самосвідомість, тобто свою етнічну ідентичність. Історія знає багато випадків, коли окремі представники або невеликі групи інших етносів асимілюва­лись, наприклад, українцями. Достатньо розгорнути будь-який правописний «Словник українських призвищ»: у ньому можна натрапити і на Литвина, і на Шведа, і на Білоруса, і на Молдована, і на Німця та ін. З іншого боку, можна знайти і протилежні прикла­ди. Про це свідчать не тільки прізвища Хохлова, Бойка, Гуцула, Русина, що трапляються серед інших народів, а й більш масові і драматичні факти історії. Для українського етносу та окремих його членів проблема асиміляції, переходу в інший етнос була постійною та стійкою. В минулому багато українців було ополячено, русифіковано і навіть отуречено. Ополячення відбувалося переходом із православ’я в католицизм і зміною української мови на польську. Для західних українців після укладення Брестської унії та утворен­ня греко-католицької церкви полонізація спрощувалась, оскільки обидві конфесії – і католики, і греко-католики підлягали одному першоієрарху – Папі Римському.

Русифікація на рівні окремих особистостей відбувалася завжди достатньо легко, оскільки для цього треба було лише перейти на російську мову, а віру українці та росіяни завжди сповідували спільну – православ’я.

Проблема зміни етнічної ідентичності є об’ємною та багатогран­ною. Дослідження її вже мають певну традицію. Бага­то робіт присвячено темі асиміляції. У них проблеми зміни етніч­ної самосвідомості розглядаються на рівні групи, спільноти. Ми ж зосередимо увагу на зміні етнічної ідентифікації на рівні особис­тості, розглянемо проблему зміни етнічної самоідентифікації у контексті зміни інших соціальних самоідентифікацій особистості. Звичайно, в деяких аспектах поняття зміни ідентичності межують або навіть зливаються з поняттям асиміляції. Але це не дає підстав для їх цілковитого ототожнення.

По-перше, поняття асиміляції більше належить до групових фе­номенів, ніж до особистісних. Особистість змінює певну ідентич­ність, але в усіх інших відношеннях залишається колишньою інди­відуальністю. Хоч, звичайно, зміна якогось одного аспекта особис­тості впливає і на всі інші, проте, як правило, не настільки сильно, щоб змінити їхню суть.

Група ж не просто змінюється, а асимілюється, тобто вливаєть­ся, розчиняється в інших групах. Асимілюючись група зникає. Особистість же, навіть змінюючись, продовжує існувати.

По-друге, асиміляція зв’язується, як правило, з етнічними про­цесами, а зміна ідентичності може стосуватися найрізноманітніших соціальних спільностей, а не тільки етносу.

4. Структурна композиція етнічної ідентичності

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

4. Структурна композиція етнічної ідентичності

Порівняння етнічних маркерів, що вишиковуються у міру своєї значущості для представників кожної з наведених етнічних спільнот, дає підстави говорити про суттєву роль мови в усвідомленні етнічної єдності (так само, як і в усвідомленні етнічної належності). Хоча це зовсім не означає, що даний факт з обов’язковістю мусить поширюватися на всі етноси. Зокрема, серед опитаних євреїв значущість мови відзначив лише кожний п’ятий респондент, порівняно з важливістю для них спільного історичного минулого (71%). Або, наприклад, серед опитаних білорусів і німців перевагу мови в груповій спільності усвідомлює кожний третій респондент. Щоправда, у цих спільнотах взагалі жоден з етнічних індикаторів не подолав 50% бар’єру.

Втім, на думку більшості респондентів, вирішальними у забезпеченні етнічної єдності є також народні традиції, звичаї, рідна земля, спільне історичне минуле. Що ж до інших індикаторів, то, не маючи такої одностайної підтримки респондентів, вони разом з тим підкреслюють специфічність процесу ідентифікації окремих етносів. Це передусім стосується літератури, мистецтва, фольклору, віросповідання, рис характеру, національної кухні, національного одягу, спільних зі своїм народом перспектив розвитку тощо.

Водночас наведені дані здатні набувати певної модифікації за умови розгляду їх крізь призму вікових характеристик респондентів, їхнього освітнього рівня та поселенського чинника. Якщо (як і у випадку з елементами етнічної належності) серед усіх представників опитуваних етнічних спільнот у забезпеченні групової єдності перевага з віком надається мові, традиціям, звичаям, спільному історичному минулому, віросповіданню, то рівень освіти вносить певну специфічність у розподіл тих чи інших елементів. Так, респонденти з неповною середньою освітою характеризуються схильністю до підвищення ролі мови (79%) і народних традицій, звичаїв (52%) порівняно з респондентами, що мають незакінчену вищу і вищу освіту (відповідно 54% і 39%). А, наприклад, у важливості спільного історичного минулого більш переконані респонденти з вищим рівнем освіти – 46% (з неповною середньою – 30%), вони ж відзначають і важливість з-поміж існуючих елементів, спільних зі своїм народом перспектив розвитку – 16% (порівняно з 7% тих, хто має неповну середню освіту). Цікаво, що за даним показником не розрізняються мешканці міст і сіл (8% тих й інших). Хоча їхнє ставлення до мови, народних традицій, звичаїв не є таким однозначним. Серед опитуваних селян відсоток тих, хто надає більшої значущості зазначеним елементам дещо вищий, ніж серед городян (82% і 56% порівняно з 63% і 43%). А такі елементи, як віросповідання і національна кухня, помітно превалюють в оцінках респондентів, що проживають у сільській місцевості.

До речі, значно більшої уваги заслуговують спільні зі своїм народом перспективи розвитку. Хоча, на перший погляд, у ньому немає нічого особливого, оскільки його можна розглядати як антитезу спільному історичному минулому. Проте, якщо даний елемент ідентифікації розглядати у більш широкому контексті, а саме, з позиції розвитку етнічної самосвідомості, то картина суттєво змінюється. Тому, що спільна мова, спільні традиції або інші спільні етнічні ознаки можуть поступово втрачати свою визначальну роль у життєдіяльності етносу, коли за браком динаміки розвитку перетворюватимуться на статичні, застиглі складові. А з такою ситуацією, як показують результати опитування, не виключено, що можуть зіткнутися кримські татари, болгари, молдавани. У противагу останнім можна навести угорців, німців, євреїв, але й їхній рівень усвідомлення спільних з власними етносом перспектив розвитку не такий вже й високий (на рівні 15-18%).

Показово, що проблема усвідомлення спільних зі своїм народом перспектив розвитку є не менш гострою і для українців. Причому самодостатній характер цінностей тим глибше усвідомлюється ними, чим вищим є рівень їхньої освіти. І навпаки, статичність елементів етнічної ідентифікації підвищується мірою зниження освітнього рівня респондентів. І в цьому, певно, проявляється тяжіння до емоційного чи то раціонального сприйняття етнічних цінностей, що грунтується на усвідомленні їх як реально дійових або як необхідної умови належності до того чи іншого етносу.

Отже, етнічна ідентифікація є дійсно багатогранним процесом. Це особливо усвідомлюється, коли до її розгляду залучається момент вільної орієнтації у кодах тієї чи іншої культури, її цінностях, формах виразу, що уможливлюється перебуванням у певному етнокультурному контексті та дотримуванням відповідних поведінкових стереотипів. За такої обставини значущості набувають особливості етнокультурної сімейної соціалізації. Щоправда, у даному випадку важко позбутися певної упередженості. І пояснюється це, по-перше, тим, що в окремих сім»ях частіше зберігаються лише різні фрагменти етнокультурної інформації, тому до самостійного відтворення комплексу визначальних рис етнічної культури, протягом тривалого періоду, більш здатна етнічна спільнота в цілому. А, по-друге, самі по собі етнічні спільноти можуть відрізнятися за рівнем однаковості та однорідності ціннісних переваг. Хоча це, звичайно, ніяким чином не спростовує ролі сім’ї у формуванні (чи то спонтанному, чи цілеспрямованому) етнокультурної компетентності. Інша річ, що за сучасних умов часто-густо спостерігається порушення традиційних механізмів передавання міжпоколінної етнічної інформації. І в основному це відбувається внаслідок перебирання їхніх функцій тими чи іншими соціальними інститутами або формування нових варіантів споживацької поведінки.

Посилаючись на результати наведеного соціологічного опитування, можна в загальних рисах окреслити найбільш прийнятні варіанти збереження етнокультурних цінностей, що їх демонструють представники етнічних спільнот. Зазвичай, це спілкування рідною мовою, дотримування народних традицій і звичаїв, відзначання релігійних свят, приготування національних страв, спів народних пісень, переказ народних казок і т.ін. Усі вони різняться за ступенем своєї значущості для тієї чи іншої етнічної спільноти, проте, виразно ілюструють наявний стан традиційної культурної спадкоємності який можна охарактеризувати як стан певного спрощення та уніфікації етнокультурних компонентів. Звичайно, це пов’язане з впливовістю урбанізаційних, інформаційних процесів, що, безумовно, порушують значний шар етнічної культури, позбавляючи тим самим людей усталених образів світосприйняття. Більш того, багато які з етнічних цінностей, навіть на побутовому рівні, виявились втраченими.

Як наслідок, – зростаюча етнічність позбавилась можливості спиратись на реальні субкультури та усталені внутрішньоетнічні зв»язки.

Характеризуючи в цілому структуру етнічних цінностей, які успадковуються, слід відзначити, що суперництво за домінуючу позицію у забезпеченні етнічної спадкоємності в сім»ї чиниться, передусім, між відданістю національній кухні та дотримуванням релігійних свят. Дещо дистанціюються від них, за ступенем важливості, народні традиції, звичаї, пісенний фольклор. Проте, мабуть, найбільших коливань зазнає мовний компонент. Якщо у сім’ях опитаних росіян (77%), угорців (68%) і кримських татар (60%) надії в процесі підтримування етнокультурних традицій покладаються переважно на рідну мову, то, скажімо, серед білорусів аналогічний факт змогли підтвердити лише 5% респондентів, серед німців – 3%. А серед респондентів-євреїв етнічна самоідентифікація практично не корелює із знанням рідної мови (не виключено, що дається взнаки традиційна риса єврейського етносу – володіння кількома розмовними мовами). Втім, нагадаємо, що коли йшлося про етнічну належність і групову спільність, саме білоруси, німці та євреї виокремлювались з-поміж інших етносів низькою оцінкою реальної ролі мови. Щоправда, більш виграшної позиції вона набувала на рівні усвідомлення.

Найбільш повно можливі варіанти забезпечення етнокультурної сімейної спадкоємності використовують росіяни, поляки, угорці. Втім, незалежно від того, наскільки усвідомлено чи не усвідомлено відбувається засвоєння мови, традицій, певних форм релігійної поведінки тощо, прийнятих у сім»ї, усе це непереборювані моменти процесу конструювання етнічної ідентичності.

Безумовно, в реальності людина має значно більше варіантів вибору, ніж ідентифікація з однією визначеною спільнотою. Так, усвідомлення і володіння бікультурною компетентністю можуть стати поштовхом до формування біетнічної ідентичності. Або, наприклад, позиція індивіда, що балансує між різними культурами і позбавлена належного опанування цінностями жодної з них, дозволяє говорити про маргінальну етнічну ідентичність і т.ін.

Зрештою, дехто може зауважити, що у повсякденному житті й так існує безліч проблем, які за своєю важливістю не поступаються проблемі етнічної належності людини. З одного боку, з цим важко не погодитись, а з іншого, ігнорувати актуальність питань «Хто я?» або «Хто ми?» не уявляється доцільним і слушним, особливо за умов істотного підвищення в суспільстві значущості етнічного «Я».

3. Структурна композиція етнічної ідентичності

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

3. Структурна композиція етнічної ідентичності

Аби визначити більшменш типові варіанти усвідомлення представниками різних етносів власної етнічної належності, звернемось до аналізу тих індикаторів етнічності, що здатні забезпечувати найбільш стійку групову ідентичність (за пропорційною вибіркою було опитано 10 найбільш чисельних етнічних спільнот України, n=1500, Інститут соціології НАН України, 1998). Запропоновані респондентам взаємодоповнюючі питання «Що, на Вашу думку, визначає етнічну належність людини? » і «Що, на Ваш погляд, передусім, об’єднує Вас з людьми Вашої етнічної спільноти? «, дозволяють водночас з’ясувати, які саме з цих індикаторів претендують на ключові ролі в тій чи іншій етнічній спільноті.

Результати дослідження засвідчили, що у більшості випадків спостерігається досить таки помітний розрив між домінуючим та наступними індикаторами. Причому, як правило, лідируючі позиції утримують мова і національність батьків (хіба що за винятком релігії у поляків). І якщо в усвідомленні етнічної належності першість мові віддають угорці (93%), румуни (88%), болгари (85%), молдавани (84%), росіяни (80%) і кримські татари (65%), то почуття спорідненості на перший план висувають німці (78%), євреї (73%) і білоруси (63%). Хоча зазначені позиції часто-густо підстраховують одна одну.

Українська мова як рідна за результатами перепису 2001 року

Однак в усвідомленні етнічної належності певну роль відіграють не лише елементи, що мають суто етнічний характер, але й ті, що втілюють у собі риси деклараційності як, скажімо, запис у паспорті. Причому останньому більшою мірою надають значущості угорці (44%), білоруси (27%), росіяни (17%), євреї (17%) і німці (17%).

Відслідковуючи проблему етнічної належності представників опитаних етнічних спільнот в цілому слід зауважити, що вік останніх, рівень їхньої освіти та місце проживання відповідним чином впливають на структурну композицію вищерозглянутих елементів. Характерним, зокрема, є те, що з віком у визначенні етнічної належності посилюється важливість мови, національності батьків, релігійного чинника, а у міру зростання рівня освіти відбувається зворотній процес стосовно окремих елементів етнічної належності. Так, серед тих, хто має неповну середню освіту, мові віддають перевагу 78% опитаних, а з незакінченою вищою та вищою освітою вже 62%. Це ж саме стосується і релігійного чинника. А, наприклад, такі елементи, як територія проживання, національність батьків та запис у паспорті не мають суттєвих розбіжностей у виділених за рівнем освіти групах.

Втім, не дивлячись на те, що мова є домінуючою з-поміж елементів етнічної належності для мешканців і міст, і сіл, більшу відданість їй усе ж таки виявляють селяни 78% (порівняно городяни — 66%). Що ж до елементів: національність батьків, територія проживання, психологічні особливості, запис у паспорті, релігійний чинник, то на ранг їхньої значущості місце проживання практично не впливає, хоча й приводить до незначних відсоткових коливань.

Переводячи подальший розгляд етнічної ідентифікації у площину внутрішньогрупових зв’язків і групової солідаризації, слід звернути увагу на той факт, щодо цього процесу можуть залучатися досить різноманітні за своїм проявом елементи (індикатори) етнічної спільності. З одного боку, вони здатні утворювати цілісну систему, що характеризується певною усталеністю даних елементів, а з іншого, кожний окремий елемент сам по собі може претендувати на самостійну роль. Узяти хоча б то спільне історичне минуле або народні традиції, віросповідання тощо. Власне кажучи запропонований етносам з метою оцінки набір елементів є вже достатньо означеним. Зацікавленість викликає ієрархія останніх, що визначається і підтримується етнічними спільнотами неоднаково. Тому для виявлення ціннісної основи, здатної забезпечувати стійкість самоідентифікації етносів з відповідними спільнотами, прослідкуємо зміни у пріоритетності елементів, які реально впливають на процес усвідомлення групової єдності. У емпіричному вимірі етнічні спільноти демонструють наступний розподіл елементів етнічної ідентифікації;

Росіяни – мова (91%), народні традиції, звичаї (47%), література, мистецтво, фольклор (39%), спільне історичне минуле (37%), віросповідання (25%), рідна земля (21 %), національна кухня (17%), риси характеру (10%), спільні зі своїм народом перспективи розвитку (6%), національний одяг (1%).

Євреї – спільне історичне минуле (71%), народні традиції, звичаї (39%), віросповідання (23%), національна кухня (21%), риси характеру (21%), мова (19%), спільні зі своїм народом перспективи розвитку (15%), література, мистецтво, фольклор (5%), рідна земля (5%).

Білоруси – спільне історичне минуле (41%), рідна земля (36%), мова (32%), народні традиції, звичаї (24%), національна кухня (11 %), риси характеру (9%), література, мистецтво, фольклор (7%), спільні зі своїм народом перспективи розвитку (7%), віросповідання (5%), національний одяг (3%).

Молдавани – мова (82%), національна кухня (38%), народні традиції, звичаї (37%), рідна земля (29%), риси характеру (19%), література, мистецтво, фольклор (15%), спільне історичне минуле (13%), віросповідання (7%), спільні зі своїм народом перспективи розвитку (3%).

Болгари – мова (81%), національна кухня (53%), народні традиції, звичаї (36%), риси характеру (28%), рідна земля (14%), спільне історичне минуле (11%), віросповідання (9%), література, мистецтво, фольклор (9%), національний одяг (5%), спільні зі своїм народом перспективи розвитку (2%).

Поляки – віросповідання (75%), мова (64%), народні традиції, звичаї (54%), спільне історичне минуле (32%), література, мистецтво, фольклор (25%), рідна земля (22%), національна кухня (10%), спільні зі своїм народом перспективи розвитку (9%), риси характеру (6%).

Угорці – мова (96%), віросповідання (63%), народні традиції, звичаї (54%), література, мистецтво, фольклор (39%), рідна земля (31%), спільне історичне минуле (30%), спільні зі своїм народом перспективи розвитку (18%), національна кухня (13%), риси характеру (2%), національний одяг (1%).

Румуни – мова (78%), народні традиції, звичаї (57%), рідна земля (43%), література, мистецтво, фольклор (35%), спільне історичне минуле (31 %), національна кухня (21 %), віросповідання (16%), риси характеру (10%), спільні зі своїм народом перспективи розвитку (8%), національний одяг (7%).

Кримські татари – мова (100%), народні традиції, звичаї (90%), віросповідання (76%), національна кухня (50%), спільне історичне минуле (44%), література, мистецтво, фольклор (38%), риси характеру (18%), національний одяг (13%), рідна земля (5%), спільні зі своїм народом перспективи розвитку (1%).

Німці – спільне історичне минуле (41%), мова (37%), народні традиції, звичаї (30%), риси характеру (29%), віросповідання (19%), література, мистецтво, фольклор (18%), національна кухня (17%), спільні зі своїм народом перспективи розвитку (15%), рідна земля (13%).