Етнопоняття: літературні цікавинки

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2011

Зарецкий Ю. Национальность по-русски. Часть первая

Зарецкий Ю. Национальность по-русски. Часть вторая

Бутаков Я. Изобретатели жида

Джадан И. Похищение Евразии

Джадан И. Национальная идентичность: от болезни к лечению

Бараш Р. От «разделенного народа» к «разделенной нации»

Хантингтон С. Столкновение цивилизаций?

Крупкин П. Зачем США этнонационализм?

Малахов В. Этничность в Большом городе

Національний імідж

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Національний імідж

Кожен народ має в собі масштаб власної досконалості, незрівнянний з іншими народами.

Георг Ліхтенберг

Однією з якостей характеру є те, що характерологічні риси можуть бути визначені не абстрактно, а у співвідношенні з іншими людськими типами. Це зумовлено тим, що кожна якість має свою міру виразу. Наприклад, визначення людини як терплячої спирається на певну міру реакцій, на її співвідношення з психологічними проявами інших людей. І особа, котра в одному оточенні (людей запальних і реактивних) буде вважатися терплячою, у середовищі особистостей флегматичніших здавати­меться неврівноваженою. Саме тому риси національного характеру значною мірою є психологічно відносними – вони є такими чи такими не самі собою, а порівняльно з психологічними типами тих етнічних спільнот, з якими цей етнос спілкується і має усталені контакти. Тобто у вигляді загального правила – риси конкретного національного характеру визначаються відносно властивостей інших національних характерів. Через це великого значення набуває національний імідж – сукупність характерологічних рис, котрі визна­чаються за певним етносом у його власній етнічній самосвідомості та у сприйнятті його іншими народами.

Національний імідж завжди виникає у міжетнічному спілкуванні й існує саме у ньому. Навіть коли йдеться про образ, що виникає у самосвідомості етносу, це такий образ, в якому властивості даного етносу визначаються у співставленні з рисами інших етносів і отримують свій сенс лише відносно останніх. Можна сказати, що національний імідж відображає погляд на певний етнос представників інших народів і одночасно він містить погляд етнічних індивідів на самих себе у співставленні з іноетнічними індивідами. Відповідно маємо дві взаємопов’язані складові національного іміджу: по-перше, зовнішній імідж етносу, по-друге, внутрішній імідж (або етнічна самохарактеристика).

Може здатися, що імідж – явище цілком поверхове, котре відображає лише особливості сприйняття та самосприйняття етносу і мало що може сказати про особливості національного характеру. Але це не так. По-перше, саме національний імідж є однією з головних проекцій національного харак­теру і джерел його вивчення. Звичайно, враховуючи складний, опосередко­ваний власними етнічними уподобаннями, суперечливий характер міжетніч­ної комунікації, зовнішній чи внутрішній імідж народу не можна сприймати буквально, як даність та факт, ототожнюючи його зміст з національним характером етносу. Як і у випадках з іншими феноменами культури, рекон­струкція національного характеру, котра відштовхується від особливостей національного іміджу, передбачає спеціальну методологію розуміння, яка ґрунтується на загальних закономірностях психології сприйняття.

Але, окрім суто інформативного, національний імідж стосовно націо­нального характеру має також формувальне значення. Він не тільки відображає певні риси етнопсихології. Не менш істотно він впливає на зміст національного характеру, передусім через формування етнопсихологічної «Я-концепції».

Те, які властивості визнає народ у собі і які визнаються за ним іншими етносами, спричиняє формування цілої низки етнічних стереотипів, реакцій, форм поведінки. Колективне підсвідоме мимоволі, таким чином, організовує життєдіяльність етносу, щоб вона відповідала усталеному іміджу. Відтак останній набуває нормативно-регулятивного характеру.

Говорячи про національний імідж, не можна розуміти його як застиглий, раз і назавжди визначений образ народу. Історія знає доволі прикладів зміни національного іміджу, інколи радикальної. Наведемо хоча б приклад Кореї, яка на очах здивованого світу за кількадесят років перетворилася з глухої історичної провінції на одну з найрозвинутіших економічно країн світу. Тому імідж потрібно розглядати не лише статично (як «образ»), але й динамічно (як «національну ідеологію»), котра здатна змінити й історично усталене сприйняття відповідного етносу іншими, й етнічне самосприйняття.

Багато держав витрачають значні кошти на формування власного позитивного іміджу. Так, за підрахунками аналітиків, наприклад, США витрачають на ці цілі щорічно до $1 млрд., Саудівська Аравія, за різними оцінками $4-5 млрд., Канада $65 млн., Нігерія $20 млн. Фактично, ці дії є боротьбою з негативними стереотипами відносно тієї або іншої країни, існуючими у інших народів.

Національна ідея

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Національна ідея

Нація, що прийняла чужу ідею – як м’яке залізо, як індукційний магнет.

Дмитро Донцов

Другою, після національної ідентичності, культурною проекцією національного характеру є національна ідея. Якщо ідентифікація відображає процес ототожнення індивідами себе з етнічною спільнотою, то національна ідея містить визначення сенсу історичного буття та змальовує певний обшир, перспективу його історичної долі. Значення національної ідеї як способу організації національного життя випливає з принципової риси людського буття взагалі, а саме з проективності цього буття. Специфіка людини полягає в тому, що вона існує не тільки і не стільки в наявному, скільки у можливому для себе. Сам процес людського буття є постійним виходом за межі наявного, подоланням того, що воно безпосередньо містить, задля досягнення того, що бажане і є жаданим для людини.

Принципове значення національної ідеї якраз і полягає в опануванні історичних можливостей і перспектив існування конкретного народу. Історичним витоком національної ідеї є юдейське месіанство. Саме в юдаїзмі вперше з’являється чітко окреслена ідея обраного народу, котрому Бог дав особливий заповіт. Власне, цей заповіт і містив юдейську національну ідею, слугував її основою та обґрунтуванням. І в перших державах архаїчної доби – єгипетській, вавилонській, хетській – існував феномен визначення богообра­ності народу. Але основою цієї обраності слугувало те, що, наприклад, єгиптяни знаходяться під безпосереднім управлінням Бога – втіленого в особі фараона, котрий і є живим Богом. Саме у цьому полягала перевага єгиптян перед іншими народами. В юдаїзмі ситуація інша. Тут уперше богообраність утілюється не в особі правителя, а в особливій місії, котру Бог заповідав усьому народові і яку було закарбовано в Заповіті. Новизна цієї ситуації полягає в тому, що заповіт – це форма укладання взаємної угоди, в котрій обидві сторони мають свої зобов’язання: Бог так само, як і юдеї. Завдяки цьому вперше з’явилася справді всенародна ідея – покликання від Бога для всього народу, і, по-друге, вперше ця ідея вийшла за межі сваволі всевлад­ного володаря і дістала об’єктивне відображення у культурному тексті.

У цьому виявляється важлива прикмета національної ідеї – її інтерсуб’єк­тивність. Загальна ідея, котра змальовує сенс та історичну перспективу буття народу, покликана згуртувати етнічну спільноту, зосередити її навколо спільної цілеспрямованої справи. Вона є одним із найважливіших чинників етнічної консолідації та солідарності. До того ж національна ідея пробуджує енергію та активність історичної дії. Завдяки їй відбувається мобілізація вітальних, соціальних, інтелектуальних сил етносу на досягнення окресленої національною ідеєю мети.

З початком християнської епохи месіанство, локалізоване у долі окре­мого народу, перетворюється на всесвітньо-історичну місію християнського людства, тобто церкви. Протягом середньовіччя конфесійний універсалізм відіграє вирішальну роль у житті народів. Становище змінюється від початку становлення новітніх націй. Цей процес дістає своє логічне завершення у буржуазних революціях і властивих їм ідеологіях.

Відповідно до нових історичних умов, формою побутування національ­ної ідеї стають націоналізми та національні програми розвитку, котрі містя­ться у них. Особливістю новітніх націоналізмів європейського ґатунку є те, що в них виокремлюється покликання певної нації в обширі всесвітньої істо­рії. Місія нації змальовується не як партикулярна, а як всесвітньо значуща.

У розкритті змісту національного характеру національна ідея найрепре­зентативніша для інтенцій і прагнень, характерних для людей відповідного етносу. Зміст характеру визначається не лише тими якостями, котрі людині безпосередньо властиві, але й тим, що для неї є можливим. Саме проекцією психологічно можливого для етнічних індивідів і є національна ідея, що створює можливості її використання для реконструкції особливостей національного характеру.

Проблема обґрунтування національної ідеї загострюється на етапах становлення незалежних держав та у кризові періоди їх розвитку. Саме такий час переживає й Україна.

Вирішення цієї проблеми залежить, в першу чергу, від наявності в суспільстві спільної позиції у тлумаченні сутності поняття “національна ідея”.

У суспільній думці в наш час не існує загальноприйнятої точки зору на сутність цього поняття. Наведемо та проаналізуємо найбільш цікаві з існуючих підходів. Так, існує думка, що національна ідея – це чітко сформульований спільний інтерес абсолютної більшості громадян, який об’єднує їх на шляху до спільної мети. Інші вважають, що національна ідея – це фундаментальна ідея, за допомогою якої досягається єдність дій різних соціальних груп. Поширеною є точка зору на національну ідею як інтегративний чинник суспільного життя країни. Національну ідею називають також:

— Цивілізаційним атрактором розвитку країни;

— Метою, що є основою розвитку народу, яка в кризові періоди здатна вивести його з небезпечного стану;

— Тим, чого народ хоче досягти найближчим часом, що є глибинною об’єднувальною основою суспільства і держави;

— Духовним орієнтиром суспільного життя;

— Метою нації;

— Засобом мобілізації нації для реалізації того чи іншого національного проекту;

— Конкретною прагматичною метою;

— Ідеєю оптимальної поведінки людини на користь собі та суспільству;

— Проявом народного духу;

— Рушійною силою розвитку країни;

— Загальновизнаною цінністю;

— Визначенням стратегії розвитку держави;

— Існуючою політичною та релігійною орієнтацією;

— Поєднанням архетипу та свідомості нації;

— Дороговказом національного відродження й розвитку;

— Гармонізатором та орієнтиром усіх сфер буття на розв’язання конкретних завдань;

— Відбитком національної свідомості та комплексом почуттів і соціально-філософських надбудов, що відображають прагнення народу стати самовладним рушієм історичного поступу;

— Відповіддю – чим нація була, чим вона є зараз та чим вона хоче бути в майбутньому;

— Спільною метою та довгостроковою стратегією розвитку суспільства;

— Масово шанованими в суспільстві цінностями та пріоритетами, які є частиною характерних рис, ментальності нації;

— Інтелектуально окресленими, свідомо й чітко сформульованими духовними основами буття етносу – його автентичності, цінності, історичної спрямованості, сенсу життя та місця поміж народами.

Взагалі віднедавна спостерігається безсумнівне пожвавлення інтересу до кола тем, пов’язаних з поняттям національної ідеї (зокрема української національної ідеї). Національну ідею напружено розробляють в багатьох країнах – від Австралії до США, включно з усим пострадянським простором. На цьому тлі активізуються процеси поступової легалізації національно-патріотичної риторики. Ці своєрідні симуляції національно орієнтованого мислення певні політики намагаються видавати за національні проекти.

Так, в Росії під національним проектом деякі ідеологи розуміють спосіб досягнення універсальних (ліберальних) цілей специфічними (національними) засобами. Національні особливості та інтереси тут сприймаються як ресурси, які можна використовувати для побудови ліберального суспільства. Національний проект – це спосіб утилізації національних властивостей і національного інтересу. Національна ідея тут вбачається способом мобілізації нації для здійснення (того або іншого) національного проекту. В російському розумінні “національний інтерес” передбачає зверхність саме російської національної ідеї, об’єднання цивілізованого світу під орудою Москви. Зараз ми є свідками того, як вже укотре ця національна ідея експлуатується через гегемонію Росії на пострадянському просторі.

Попри те, що розмова про національну ідею сьогодні вийшла на ґлобальний рівень, сутність її не стала більш зрозумілою та прозорою, хоча за неї чи в боротьбі з нею за весь час від доби передромантизму полягли десятки мільйонів людей. Очевидним є те, що національна ідея – це реінтерпретовані й використовувані з певною політичною метою тексти.

Національна ідея в Україні сьогодні – це ретрансльована ідеологія запізнілих романтиків, котрі свої роздуми спирали на ідеалістичні роздуми про те, якою могла б стати держава за тих чи інших політичних комбінацій в історії.

Національна ідентичність

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Національна ідентичність

В Англії людей представляють один одному, щоб можливо було їх розрізнити.

Джордж Майкс

Під національною ідентичністю розуміють форми та процеси, в яких відбувається самоототожнення індивідів з певною національною (етнічною) спільнотою. Не існує і не може існувати суспільства, якому б не був властивий певний тип і механізм ідентифікації – тобто спосіб, у який люди відносять себе до цього суспільства та визначають себе його учасниками.

Форми соціокультурної самоідентифікації не залишалися однаковими, а історично змінювалися. Не можна, наприклад, сказати, що належність до певного народу (тобто національна ідентичність) у будь-які часи була домі­нантою соціокультурної ідентифікації. Поряд з національним ми бачимо не менш вагомі принципи такої ідентифікації, як-от громадський, станово-класовий, релігійний, державницький та інші. Тому питання про національну ідентичність трансформується у питання про те, яке місце займає етнічна ідентифікація серед інших, що історично існували та існують, форм соціокультурної ідентифікації. Національна ідентичність співпадає з етнічною ідентичністю тоді, коли поняття нація трактується як “етнічна нація” і, навпаки, між ними існує розходження, якщо під нацією розуміємо “націю-державу”.

Етнополітична карта США станом на 2001 рік

Завдяки національній ідентифікації відбувається культурно-історична (соціальна, економічна, світоглядна тощо) локалізація нації та її само­визначення у геополітичній, юридичній, політичній, культурній площинах. Відповідно до цього національна ідентичність залучає у своє коло різні за природою феномени – від певного просторового топосу до утворень суспіль­ної свідомості. Відомий англійський дослідник національної проблематики Е.Сміт виокремлює п’ять головних елементів національної ідентичності:

1) історична територія, або рідний край;

2) спільні міфи та історична пам’ять;

3) спільна масова, громадська культура;

4) єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів;

5) спільна економіка з можливістю пересуватися у межах національної території.

Із цього визначення очевидно, що національна ідентичність є ширшим явищем, аніж певний акт самоусвідомлення. Вона передбачає ототожнення індивіда зі спільнотою самим способом його існування. Тобто національна ідентичність є передусім онтологічним феноменом.

Наведені вище п’ять головних елементів національної ідентичності уточнюють це поняття і конкретизують його зміст.

Національний характер

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Концептуально-теоретичні позиції науковців

Національний характер – це якості, що на противагу загальнолюдським ідеалам відрізняють людей, котрі належать до однієї нації.

Євген Головаха

Національний характер досліджують з різних концептуально-те­оретичних позицій. Його розуміють як:

1) виявлення окремих психічних рис, характерних для всіх членів певної нації;

2) модальну особистість, тобто як відносну частоту виявлення серед дорослих членів будь-якої нації особистостей певного типу;

3) основну структуру особистості, тобто певний зразок особистості, який домінує в цій культурі;

4) систему позицій, цінностей, переконань, які поділяє переважна більшість нації;

5) результат аналізу психологічних аспектів культури, що розглядаються в пев­ному, особливому, значенні;

6) інтелект, який виражений у продуктах культури, тобто в літературі, філософії, мистецтві і т. ін..

Наприклад Т. Г. Стефаненко вважає, що характер етносу – це не сума характерів окремих представ­ників, а фіксація типових рис, що по-різному виражені й пов’язані в значної кількості індивідів; тому неприпустимо приписувати будь-які риси тільки окремим етнічним спільнотам; риси характеру можна з’ясувати лише у співвідношенні з загальною системою цінностей, яка зале­жить від соціально-економічних і географічних умов та способу життя народу.

У вітчизняній психології проблему українського націо­нального характеру почали розробляти в 90-ті рр. XX ст. Зокрема М. Гримич, аналізуючи фольклорно-етнографічний матеріал, доходить висновку, що український національний характер містить два різновиди народної культури, які відображають два типи національного характеру – рільницький (селянський) і козацький, зазначаючи, що ці типи національного характеру не мали переваг один над одним, а існували паралельно. Саме такий національний характер, сформований протягом віків, властивий минуло­му української нації, тому повністю переносити його на сучасність не слід.

М. І. Пірен вважає, що національний характер – це су­купність найбільш стійких, основних для даної національ­ної спільноти особливостей сприймання навколишнього світу та форм реакцій на світ. На гадку дослідниці, риси національної психології розподілені між представниками нації нерівномірно. Найважливіші ознаки нації містяться в традиціях, звичаях, у фольклорі, віруваннях, в історії, гео-політичних та природних умовах життя етносу.

О. А. Донченко, розробляючи концепцію соцієтальної психіки, наголошує на тому, що національний характер є частиною її цілісної структури. На соціум переносяться ха­рактеристики, які домінують у суспільстві на прикладі типо­логії особистості К. Юнга. Скажімо, Україна – це інтровертований, раціональний, соціум з емоційною складовою, Росія ж, навпаки, є державою екстравертивною, ірраціональною та інтуїтивною. Авторка зазначає, що уявлення народу про будь-який інший народ не може ґрунтуватися на вилученні будь-якої диспозиції з характеру цього народу, у якому є все, як і в конкретній особистості. Але як у кожній конкретній особистості, так і в соціумі, потрібно характеризувати етнос з огляду на посилення, переваги тієї чи іншої настанови, а не її відсутності.

Наукові розробки українських учених – це тільки поча­ток догрунтовного розроблення проблеми національного ха­рактеру. Причини такого становища, вважаємо, криються: по-перше, в тому, що досі не визначено загального теоре­тичного напрямку; по-друге, попередні дослідження прово­дилися без участі психологів, а це призводило до того, що не було психологічного обгрунтування різниці між етноса­ми; по-третє, методи, за допомогою яких проводилися так звані польові дослідження, не давали змоги з’ясувати психічні відмінності досліджуваного етносу, тому націо­нальний характер досліджували, виходячи з різних теоре­тичних і методологічних положень. Дослідники етнопсихо­логічних категорій національний характер та психічний склад нації констатують, що останнє поняття ширше за своїм змістом. Якщо говорити спрощено, то психічний склад нації – це звички, традиції, звичаї. Щодо національ­ного характеру, то це сукупність типових психічних рис, які властиві більшості членів певного етносу. Але стверджува­ти, що якась риса, наприклад, гостинність, властива одній нації, було б некоректно. Тут може йтися про те, якого нормативно-оцінного значення набуває ця риса в народі, в яких формах вона реалізовується, тобто цінними є не пе­релік рис, а їхня структура й форма вираження. Крім того, національний характер характеризує емоційно-вольову сфе­ру особистості.

Етнічна ідентичність

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Етнічна ідентичність

Найнебезпечніша спокуса: не бути схожим ні на кого.

Альбер Камю

Ідентичність – це одна з найістотніших характеристик людини, без якої вона не може існувати як свідома автономна особистість. Ідентичність – це збереження і підтримка особистістю власної цілісності, тотожності, нерозривності історії свого життя, а також стійкий образ „Я”, усвідомлення у собі певних особистісних якостей, індивідуально-типологічних особливостей, рис характеру, способів поведінки, які визнаються своїми, достовірними. Спеціалісти виділяють декілька видів психорольової ідентичності: статеву, етнічну, політичну, професійну тощо.

Етнічна самоідентифікація особи це відчуття себе чле­ном, частиною певної етнічної спільноти, ототожнення і уподіб­нення себе з нею. Самоідентифікуючи себе з етносом, індивід не лише визначає своє місцезнаходження в системі зв’язків, але й відчуває свою безперервність в історичному часі як його невід’­ємна складова частина. Водночас самоідентифікація має і практичне значення, бо підтримує реальні зв’язки, реальну єдність членів етносу через систему споріднених традиційних культур­них, побутових, господарських і соціальних рис.

Інколи окремі люди, прикриваючись псевдоліберальним гас­лом про «свободу самовизначення на індивідуальному рівні», за­раховують себе до певного етносу. Таке вільне зарахування об­ґрунтовується юридичним і моральним правом індивіда ві­льно вирішувати свою етнічну належність. Особливо активно таку позицію відстоюють американські і російські етнологи і політо­логи. Така позиція перших продиктована необхідністю консолі­дації численних етнічних груп США і створення (конструюван­ня) згуртованої американської етнополітичної спільноти. Це дає їм можливість американську (англоамериканську) етнічність по­ширити на всіх тих, хто розмовляє англійською мовою. Аналогі­чна позиція російських вчених і політиків спричинена потреба­ми виправдання дуже тривалої практики деетнізації і асиміляції неросіян.

Декларування своєї належності до конкретного етносу ще не означає, що людина насправді стала його членом. Члени декла­рованого, «рідного» та сусідніх етносів можуть не визнавати та­кого вибору. Наприклад, у радянську добу в Закарпатті чимало циган відносили себе до угорців і словаків, але інші цигани вва­жали їх своїми, а оточуючі українці і угорці також вважали їх циганами. Це означає, що етнічна самоідентифікація не вирішу­ється самою людиною. Найчастіше до вільного (ситуативного) вибору етнічної самоідентифікації вдаються особи, які слабо вко­рінені в рідний етнос та мало обізнані з його культурою (етнічні марґінали та особи, які втратили зв’язок з рідним етносом).

Таке входження в чужий етнос є поверховим, бо не викликає зміни етнічних стереотипів. Сумлінною працею особа може їх освоїти і увійти в культурно-побутовий простір чужого етносу. Для цього людині слід освоїти його етнічну традиційну культуру і етнічні стереотипи, а на це витрачаються зусилля щонайменше чотирьох-п’яти поколінь.

На основі вільної самоідентифікації окремі індивіди демон­струють етнічний нігілізм у вигляді космополітизму (він запе­речує етнічну належність та етнокультурні цінності) і проголо­шують себе «громадянами світу», тобто належними до всього людства. Безглуздість такої позиції очевидна, бо людство – це етно­си, а поза етносами не жила і не живе жодна людина. Не існує позаетнічних мов, культурних і поведінкових стереотипів, ети­кету, міміки, кінетики (рухливості) і т.ін. Найчастіше це стається з представниками тих етнічних спільнот, які мають низький соціальний статус та з етнічними марґіналами. Спочатку члени таких спільнот замовчують належність до свого етносу, а згодом навіть заперечують будь-яку етнічну ідентичність.

Етнічна самосвідомість

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Етнічна самосвідомість

Істина людини – це те, що робить її людиною.

Антуан де Сент-Екзюпері

Етнічна самосвідомість усвідомлення індивідом своїх ет­нічних інтересів, почуттів, дій, думок, мотивів, знань і уявлень, установок і спрямувань, що сприймаються особою в процесі її етнізації, тобто – усвідомлення етнофором своєї належності до конкретного етносу. Вона є своєрідним захисним муром особис­тості. В її основі лежить потреба людей належати до певної гру­пи (спільноти), щоб вижити. Вона випливає із сутнісних потреб людини знати «своїх», обов’язково пов’язаних із самоназвою ет­носу (етнонімом), поведінковими і культурними стереотипами, протиставленням себе іншим («свої чужі», «ми не ми»).

Таке усвідомлення етнічної належності є виявом комплімен­тарності, тобто підсвідомого відчуття взаємної симпатії та спіль­ності. Існування етнічного підсвідомого кожне покоління передає наступному. Але головну роль у формуванні етнічної само­свідомості відіграє виховання, а не існування підсвідомої симпа­тії і відчуття «свого» і «чужого».

Дитина не має можливості вибирати собі етнічної належнос­ті, її особистість формується у відповідності з установками і тра­диціями оточуючого етнічного середовища. В одноетнічних сі­м’ях ідентифікація не стикається з труднощами, дитина наслі­дуванням засвоює мову, культуру, традиції, етнічні і соціальні норми рідного їй етносу. Її етнічна свідомість формується гармо­нійно, не вступає в протиріччя ні з оточуючими її людьми, ні з власним внутрішнім світом. За таких умов дитина поступово входить у буття етносу, а її біополе починає коливатись в унісон з біополем членів рідного їй етносу лише в ході засвоєння нею комплексу традиційних культурних і поведінкових стереотипів.

Потреби групової ідентифікації проявлялися вже в добу пер­вісності. Тоді вони зумовили виникнення такої системи обрядів, ритуалів, уявлень і та ін., які гармонізували з колективізмом і свідомістю родоплемінних спільнот. Формування етнічної само­свідомості членів широких спільнот було спричинено потребами організації відсічі ворогам і забезпечення власної безпеки. Такі, навіть тимчасові, об’єднання могли стати основою для усвідом­лення їх членами своєї етнічної близькості і єдності. З появою територіальних спільнот в часи політогенезу етнічну свідомість і самосвідомість було ідеологічно обґрунтовано релігійними дог­мами.

Переважно люди відносять себе до того етносу, до якого нале­жать їхні батьки, в якому етнокультурному середовищі вони ви­ховались і проживають. Складніше етнічне самовіднесення на­щадків з етнічно змішаних родин. Вибір етнічної традиції у та­ких випадках залежить від сімейних і культурно-побутових тра­дицій, від домінуючого етнічного оточення, від численності ет­носу та його господарсько-культурного розвитку, ролі етносу в суспільно-політичному та ідеологічному житті країни. Тому в нащадків етнічно змішаних сімей та тих, які свідомо змінили свою етнічну належність, етнічна самосвідомість є нестійкою, часом багатозначною.

Поняття «народ»

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Поняття «народ»

Нація – це народ, який відчуває нерозділену любов до своєї держави.

Євген Головаха

В українській та інших індоєвропейських мовах словом «на­род» позначали різні тимчасові і тривалі людські спільноти. Ними називали певну групу, зібрання чи велику кількість (натовп) лю­дей: «там було мало народу», «зібралося багато різного народу» і т.п. Селянство чи робітництво і селянство разом, найчисельніші соціальні групи населення (трудящі) також називають «народом»: «народне життя», «добробут народу», «влада народу» і т. ін.

Населення, громадян однієї країни, незалежно від їх етнічної самоідентифікації, також називають народом: пакистанський на­род (пакистанці як етнос не існують), індійський народ (загальна назва всіх етносів, які проживають в Індії), югославський народ (загальна назва різноетнічного населення нині не існуючої одноіменної країни), папуаський народ (загальна назва різноплемін­ного населення Папуа-Нової Гвінеї, від індонезійського слова папува – «кучерявий»), совєтський народ (загальна назва різно­етнічного населення не існуючого нині Совєтського Союзу), росі­яни (загальна назва багатоетнічного населення Росії; як самона­зва державотворчого етносу країни використовується етнонім «русскіє», «великороси»), казахстанський народ (загальна назва різ­ноетнічного населення одноіменної країни; державотворчий ет­нос країни як самоназву використовує етнонім «казах») і т.д. У такому ж державноналежному значенні вживаються словоспо­лучення «український народ» (народ України), «американський народ» (народ США), «французький народ» (народ Франції) і т.д.

 

Народи бувшого СРСР на радянському плакаті.

Радянський народ (рос. мовою Советский народ), за усталеним в СРСР визначенням – нова історична, соціально-політична спільність людей різних націй і національностей Радянського Союзу. Радянський народ є не національною, а понаднаціональною, багатонаціональною формацією, він не кінцева, а перехідна фаза розвитку міжнаціональних відносин від окремих націй до багатонаціонального комуністичного суспільства. Коли комунізм переможе у світовому маштабі, дійде до повного злиття націй: утворення безнаціонального суспільства.

У цих та інших аналогічних випадках словом «народ» позна­чають усіх людей (громадян) однієї країни. При цьому назва дер­жави стає самоназвою її громадян (казахстанці, пакистанці, ін­донезійці, південноафриканці, єгиптяни, югослави і т.п.). Це засвідчує, що поняття «народ» – соціально-політичний і геополітичний термін, яким позначають громадян однієї краї­ни, незалежно від їх етнічної належності. Такі політоніми (від гр. слів: роlіtіа – держава, onoma ім’я) швидко вихо­дять з ужитку, коли громадяни конкретної держави опиняються за її межами. Наприклад, українці, переселившись в інші краї­ни, не називали себе за колишньою державною належністю росі­янами, поляками, австро-угорцями, угорцями, чехословаками чи румунами, а власними етнонімами – русинами чи українцями. Переселенці з колишньої Югославії не називали себе «югославами», а сербами, хорватами, словенцями, македонцями, вихідці з Британської імперії – самоназвами своїх етносів.

Давні греки знали кілька слів для позначення поняття «на­род». Одне з них – demos (слово дорійських греків) – означало народ як основну масу пов’язаного між собою етногенезом, мо­вою і традиційною культурою населення країни та об’єднувало вільних «громадян» («політес»). Поряд з ним вживався ще тер­мін laos народ як сукупність всього населення країни поза його зв’язками з традиційною культурою. Від слова «демос» утворилося кілька похідних термінів, зокрема: демократія – на­родовладдя та демографія – наука про відтворення, струк­туру, динаміку і розміщення населення. В давньогрецьких дер­жавах значну групу населення становили раби, найманці, нові поселенці, купці і т.ін. Вони не були пов’язані з основним етно­сом країни, на них не поширювалися права громадян, тому давні греки зневажливо називали їх словом idiotes дослівно: негромадяни, неосвічені, неуки, профани. Давні греки нині звичним словом «ідіот» називали окремих людей (індивідів), які втратили зв’язки з власним етносом, відірвались від його етнокультурних і релігійних традицій, тобто тих, котрі не є частиною етнічної цілісності, а лише відірваною від неї особистістю. Давньогрець­кому терміну idiotes нині найповніше відповідає слово мігрант.

Уникнути термінологічної плутанини з поняттям «народ» можна лише дотримуючись однозначного його тлумачення. На нашу думку, термін «народ» слід вживати на означення гро­мадян однієї країни незалежно від їх етнічної належності: пакистанський народ, індонезійський народ, індійський народ, американський народ, польський народ, український народ, бол­гарський народ, угорський народ і т.д.

Поняття «нація»

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Поняття «нація»

Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або згинути.

Дмитро Донцов

Латинське слово natio має багато значень: рід, плем’я, на­род, порода, іновірці, чужинці і т.ін. Слово пов’язувало людину з народженням і кровною спорідненістю. Спочатку термін мав дещо принизливий зміст. У Давньому Римі «націями» називали групи чужинців з певного регіону, пов’язаних кровними зв’язками, які не мали таких прав як громадяни Риму. Націями також називали всі «варварські» етноси. У латинських варіантах Біблії слово natio також вжива­лося для позначення чужинців. Себе римляни називали словом populus (народ).

У 212 р. статус громадян Римської імперії одержали всі віль­ні її жителі. З того часу зміст слова natio змінювався. Його поча­ли вживати при ототожненні людей з місцем їх народження. З того часу для означення всіх вільних громадян імперії почали вживати слово natio. Наприклад, до громадянина імперії, який народився в Африці, вживали назву natione Аfеr. Упродовж сто­літь слово natio вживалось як для означення споріднених груп чужинців, так і для означення громадян однієї країни.

Паралельно римляни користувалися ще словом gens, gentis рід, родова община, плем’я, народ, міська община. Але коли хоті­ли підкреслити кровний за походженням зв’язок етносів, то по­єднували обидва слова в словосполучення nationes ejus gentis (група споріднених народів).

В епоху середньовіччя слово natio вживали в традиціях ста­родавніх римлян. Але вже в 900 р. канонік Регіно Прюмський писав, що «нації» відрізняються одна від одної «походженням, звичаями, мовою і законами». Він почав надавати «нації» етнічного змісту. У часи походів хрестоносців саме таке розуміння нації набуло подальшого поширення, а на початку XIV ст. в до­кументах Віденського церковного собору згадувались італійська, іспанська, германська, данська, англійська, французька, шотла­ндська та ірландська нації. У 1486 р. термін «нація» вжито у назві «Римська Імперія Германської Нації», що засвідчувала не лише територіальну, а й етнічну єдність усіх німців.

В Англії з XVI ст. слово «нація» вживалося щодо населення країни. Упродовж XVII ст. таке тлумачення слова було пошире­ним і у Франції. У XVIII ст. ототожнення значення слова «на­ція» з населенням держави чи самою державою стало звичним у Англії і Франції. У XIX ст. у французькій і англійській мовах культивувалося політичне значення терміна «нація». До нації включали все населення країні, незалежно від його етнічної на­лежності. У цьому випадку зникла межа між поняттями «народ» і «нація». Упродовж ХІХ-ХХ ст. в англомовних і франкомовних країнах таке тлумачення терміну «нація» було домінуючим. Про це свідчить утворення в 1919 р. Ліги Націй та в 1945 р. Організації Об’єднаних Націй, які насправді стали об’єднанням дер­жав, а не націй. Оскільки після Другої світової війни англійська мова стала домінуючою в міжнародних відносинах, то й англо­мовна традиція ототожнення держави та її громадян з нацією набула подальшого поширення. У політології таке тлумачення «нації» зустрічається ще й нині.

У німецькій мові з 1486 р. слово нація підкреслювало етніч­ну близькість населення (спільність мови, культури, традицій). Для політично розпорошених німців слова «нація» і «народ» – синоніми, але Nation і Staat (держава) – не ототожнювались. При вживанні терміна нація у німців робився наголос на етноку­льтурні складові людських спільнот. Таке тлумачення нації від німців перейняли слов’янські і неслов’янські етноси Централь­ної і Східної Європи.

Рекламний постер до фільму Річарда Лінклейтера “Нація фаст-фуду”

(США, 2006 рік).

В цій багатоплановій і конструктивно складній історії, яка проголошує фаст-фуд символом Америки та дзеркалом її характеру, розвінчують американську мрію. Картину поставлено за бестселером Еріка Шлоссера, який є виразником контркультури Америки.

Різноманітні тлумачення терміну нація та їх еволюція усклад­нили можливість формулювання його універсального значення. Ще й нині воно змінюється залежно від різних зовнішніх чинників. Нині у літературі існує кілька тлумачень поняття «нація». Для од­них нація – це щось одвічне, біологічне, для других – тільки історичне і соціальне, для третіх – щось містичне, недоступне для пізнання, для четвертих – ірраціональне, що заважає поступаль­ному розвитку людства. Так, в націях етнологи ще недавно вивча­ли «неполітизовану етнічність», історики – політичну історію етносів-народів, психологи – специфіку психіки, ментальність, культурологи — неповторне, особливе в культурі, політологи розгляда­ють націю як один із базових суб’єктів політичного життя і т.п. Все це свідчить про існування різних визначень нації.

Нині найпопулярнішим стало етнологічне (в працях окремих українських дослідників його називають етніцистським – від англ .ethnicity) тлумачення нації, яке розглядає її як особ­ливий стан соціально-економічного, національно-культурного і політичного розвитку етносу, що пов’язаний з розвитком національної свідомості, творенням його державності, національно-державних символів і атрибутів, національної куль­тури.

Поняття «етнічність»

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Поняття «етнічність»

Етнічність є комічною реальністю: морально амбівалентною, парадоксальною на практиці, невловимою в теорії.

Майкл Новак

Вивчення «етнічності» було запо­чатковано ще у другій половині XIX ст. французьким істориком і соціологом Ернестом Ренаном. Заново термін було повернуто в етнологію в 1953 р. американським вченим Девідом Рісменом. Термін «етнічність» (англ. ethnicity) набув поширення на почат­ку 70-х років XX ст., коли в США почалося вивчення ролі етні­чних чинників у формуванні імміграційної людської спільноти США, яку місцеві вчені охрестили «американською цивілізаці­єю». Запроваджений термін вони використовували для інтерпре­тації всіх етнічних і расових явищ і процесів, які тут відбува­лись упродовж двохсотлітнього періоду формування американ­ської спільноти.

Дискусії навколо поняття «етнічність», заплутаність його кон­цепцій призвели до того, що термін ототожнюють як з поняття­ми «етнос» і «етнічна група», так і з термінами «етнічна ідентич­ність», «етнічна самоідентифікація» і т. ін. Ще й нині чимало західних і окремих російських вчених названі поняття і терміни вважають за синоніми.

Сьогодні європейська і американська етнологія терміном «етнічність» найчастіше позначають наявну сукупність харак­терних рис кожної з етнічних груп (етносів). У 1974 р. амери­канський журнал «Етнічність» небезпідставно твердив, що етніч­ність – це поєднання багатьох таких рис або компонентів, які належать до природи кожної з етнічних груп. Одні з до­слідників тлумачать «етнічність» як процес визначення індиві­дуальної та групової ідентичності, другі – як особливу форму буття етнічних спільнот, треті – як такі риси, що проявляються лише у порівнянні з рисами інших етнічних спільнот, четверті –як наявність протиставлення «ми – вони».

Ґрунтовну розробку поняття етнічності подав норвезький вче­ний Фредерік Варт, який вважав, що етнічність – це такі збережені і передавані з покоління в покоління звички, від яких людина неспроможна відмовитись, але може внести до них певні корективи. Це означає, що етнічність може сприйма­тись як така своєрідна характеристика особистості, як такі від­чуття її належності до певної людської спільноти, які формують­ся на основі генетичної і соціальної єдності етносів і проявля­ються у порівнянні «нас» з «не нами». Термін «етнічність» бага­тозначний і включає як групову чи індивідуальну самоідентифікацію, так і сукупність обов’язкових рис і ознак.

Українські етнологи завжди виходили з того, що кожен етнос характеризується сукупністю обов’язкових рис і ознак, які разом становлять сутність поняття «етнічність». Отже, етнічність – це цілісна складна система відносин, що поєднує носіїв етні­чних рис з їх етнічним середовищем.