4. Етноінвектива

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Інвектива: лихослів’я як етнокультурний феномен

Загальновідомо, що практично не існує національних культур, у яких не практикувалася б інвективна лексика. Одні культури надають перевагу інвективам у широкому значенні, інші – у вузькому. До останніх належать такі культури, як російська, китайська, американська та деякі західноєвропейські.

У кроскультурному дослідженні образливих і лайливих слів, здійсненому на матеріалі 103 мов, Едгар Грегерсен (1979) виявив, що в 66 мовах найобразливіші вислови використовують слово “мати”, і лише 20 посилаються в лайках на батька. Образи, спрямовані на матерів, шокують найбільше, тому що принижують саме ту роль жінки, яку найбільше поважають у багатьох країнах.

В багатьох культурах груба лайка є прерогативою чоловіків. Основна причина – священне походження більшості лайок, що стали популярними в часи так званих фалічних культів – дохристиянських обрядів поклоніння продуктивним силам природи (органам розмноження). Зі зміною моралі змінилося й ставлення до цих органів, що стали тепер сприйматися як “сороміцькі”, непристойні.

Існує думка, що мат – складова сфери чоловічого спілкування, оскільки чоловіки особливу увагу приділяють сексу й усьому, з ним пов’язаному, а лайливі вирази часто стосуються саме цієї сфери стосунків. Психоаналітики трактують лихослів’я по-іншому. Вони вважають, що “матірна лайка” пов’язана зі спрощеним сприйняттям світу як безперервного статевого акту. Такий підхід не тільки примітивний, але й вульгарний. На думку І. Кона і Е. Берна, сила мату полягає в його близькості до чоловічої субкультури, а не в його сексуальній символіці.

Існує й інша точка зору щодо визначення змісту поняття лихослів’я й особливостей його функціонування. Так, у Китаї й деяких країнах колишньої Югославії ненормативні висловлювання найчастіше вживаються жінками. Це не означає, що жінки в цих краях стоять в суспільстві вище, аніж чоловіки. У таких культурах образа демонструє “синдром Слона й Моськи”: “Якщо не можеш ударити, то хоч вилай”. У цьому випадку лихослів’я стає зброєю слабких.

Однак ця ситуація швидко змінюється. Жінки здебільш вдаються до грубої лайки зовсім не від слабкості. Очевидно, це пов’язується зі зміною ролі жінки в сучасному суспільстві, її зростаючим впливом, прагненням домінувати. Отже, інвективні образи виконують роль своєрідного емоційного модулятора міжособистісних стосунків: вони дозволяють індивідові показати свою агресивність, не вдаючись до рукоприкладства.

Російський дослідник В. Жельвіс виокремлюють кілька функцій лихослівя.

Перша – це функціональний регулятор, запобіжний клапан для негативних емоцій. За допомогою лихослів’я людина одержує психологічне розвантаження – катарсис. Друга функція – демонстрування своєї переваги, засіб приниження опонента, зниження його соціального статусу, переміщення його на нижчу ступінь соціальної ієрархії (наприклад: “покидьок”, “шльондра” тощо).

Спільна функція, що визначає всі інші, – це лайка як засіб вираження профанного, тобто зниженого “тілесного” начала, який протиставляється началу духовному, сакральному. Як уже згадувалося, багато лайок за своїм значенням пов’язані з продуктивною функцією людини, тварин, рослин; вони мали священний характер і тому заборонялося використовувати їх “всує”. Коли ці слова перетворилися на образу, то заборона залишилася, але з іншої причини. Наприклад, в англійській мові дієслово to swear означає божитися, клястися і сваритися.

Ще одна функція – експлетивна, або вигукова (оклична), коли лайка вимовляється безадресно: “Я так, блин, торопился, что ни хрена не успел сделать”. В окремих випадках лайливі висловлювання вимовляються “у простір”, співрозмовника немає. Наприклад, щось робив і не вийшло, або хотів як краще, а вийшло як завжди. В такій ситуації людина може від “душі” виматюкатися, а інвектива виконуватиме функцію, що профанує: немає мети когось образити, основне завдання – максимально оцінити повідомлення, додати йому емоційності. Часто використання інвективних висловлювань стає єдиною можливістю зробити свою мову яскравішою, виразнішою. Виразність у цьому випадку досягається порушенням заборон (табу) на вживання певних слів. Порушення табу і суспільних норм додає висловлюванню гостроти. Проте в людини, що часто лається, ця гострота різко знижується, стирається зміст і емоційність у вживанні лайливих висловлювань.

Як уже відзначалося, в ситуації порушення культури мовленнєвої поведінки відбувається зниження статусу опонента. Та іноді замість заниження статусу співрозмовника той, що говорить, може поставити і себе, і співрозмовника на нижчий ступінь: “Привіт, падло, де тебе носило так довго!” У цьому випадку мовець не збирається образити співрозмовника і, звичайно ж, не заперечуватиме, якщо він відповість у тому ж дусі. Однак у цій ситуації необхідною умовою є доброзичлива інтонація, посмішка. Так реалізується наступна функція лихослів’я – корпоративна: за допомогою лайок між співрозмовниками встановлюється контакт, ненормативна лексика стає атрибутивним знаком приналежності до певної групи.

Для привернення уваги аудиторії сільські казкарі у своїх розповідях використовували й використовують лайливі висловлювання. У цьому випадку лихослів’я виконує наративну функцію. Загалом у таких розповідях вживаються різні скоромовки, примовки, основний “гумор” яких полягає у проголошенні лайливих слів. І вже після такого вступу переходять до оповіді.

В. Жельвіс виокремлює, зокрема, апотропоїчну функцію, сутність якої зводиться до наступного: лихослів’я стає оберегом – засобом захисту від злих сил. Селяни вірили, що “коли лісовика вилаяти, то він відстане”. Відбиток цієї функції можна побачити у поведінці спортсменів або вояків: перед битвою чи змаганням вони збуджують себе лайкою на адресу супротивника.

Іноді трапляються випадки і “доброзичливого ганьблення” – за допомогою образ людина намагається відвести напасть від того, що лається. У цих ситуаціях лихослів’я виконує магічну функцію. Це, до речі, бачимо в російських весільних “корильных” піснях, де висміюють нареченого, всіляко применшуючи його чесноти. З магічною функцією використовується, наприклад, висловлювання “Будь я проклятий, якщо це не так!”.

Існує досить стійке уявлення, що груба інвективна мова характерна насамперед для малоосвічених людей. Але з цим не можна цілком погодитися. Низький рівень індивідуальної мовленнєвої культури, недостатній рівень освіти може сприяти інвективізації мовлення, але, передусім, у предметному, окличному варіанті. В цьому плані допускається зміщення інвективної і зниженої лексики.

Інвективною лексикою нерідко користуються люди “далеко не малокультурні”. Її вживають майже всі політики, абсолютна більшість керівників підприємств, чимала кількість видатних діячів культури. Кожна з названих груп звертається до інвектив з певною метою. Так політики, зокрема, демонструють своє “єднання з народом”, вважаючи, що так їх краще зрозуміють.

У літературі відзначається, що за останні десятиліття в низці культур спостерігається тенденція до вживання грубої, вульгарної лексики. Популярною є така мова в Росії та Америці. Певною мірою це стосується й української культури. У цих країнах, як і в багатьох інших, завжди широко практикувалися грубі висловлювання, але, як правило, користувалися ними чоловіки і переважно в емоційно насиченій ситуації (напруга, ризик, фрустрація). Але нині й жінки опановують цей словник. Чимало з них використовує грубу мову, практично не звертаючи уваги на мат, що звучить у їх присутності, від кого б він не виходив – від чоловіка, жінки чи й дитини.

Як зазначалося, кожна соціальна група по-своєму ставиться до вживання ненормативної лексики, а належність до тієї чи іншої соціальної групи впливає на вибір мовленнєвого репертуару. Існують окремі маргінальні групи (злочинці, повії, бомжі), у яких вживання ненормативних мовленнєвих конструктів розглядається як норма, спосіб спілкування, без якого вони практично не можуть обійтися. Ненормативна лексика є основним засобом спілкування в таких групах, і тому її вживання не викликає подиву, зніяковіння чи відрази.

На думку сучасних українських психологів, використовуючи “лайливі висловлювання”, можна відобразити будь-яку реальність: скандал у подружжі, між начальником і підлеглим, сварку між сусідами. У нашій мові важко підібрати слова, які б мали таку експресивність, як ненормативна лексика. Замінити її можна тільки дією (бійка, биття посуду, ламання меблів). Отже, лайка здатна замінити фізичне насильство.

Існує також низка ситуацій, коли лайка вимовляються проти бажання, наприклад, у екстремальних ситуаціях, під час сильного потрясіння. В такому вживанні лайлива лексика розглядається як невизнана граматична форма оцінного висловлювання. За допомогою інвективної лексики досягається емоційна розрядка. Ми не можемо заздалегідь планувати вживання інвективної лексики, часто її прояви спонтанні, ненавмисні. Лайка може виступати і як висловлення зневаги, негативного ставлення індивіда до політичного супротивника.

Як уже зазначалося, застосування лайливих висловлювань може виконувати ідентифікаційну функцію: індивід прагне ідентифікувати себе з представниками тієї чи іншої соціальної групи. Якщо представники певної групи вживають ненормативну лексику, то людина, що ідентифікує себе з нею, чинитиме так само.

Цілком очевидно, що лихослів’я, лайка, мат не можуть розв’язати жодної кризової ситуації чи конфлікту. Існує кілька причин, що пояснюють схильність, наприклад, політиків до лайливих висловлювань. Наше суспільство емоційно напружене, соціально й політично недостатньо визначене. Звідси – готовність у будь-який момент “зірвати” свій стан на інших людях.

Отож, матом лаються не тільки росіяни чи українці, але й представники інших національностей. Багато емігрантів у США лаються по-англійськи легко, охоче й артистично. Іноді, цілком розуміючи фізичний зміст лайки, ми погано уявляємо собі, наскільки “брудним” є кожне окреме слово. Іноземці часто, висловлюючи свої емоції, використовують “російську лайку”. Наприклад, в англійській мові існує лексика-табу. Американці з відносно освіченого прошарку дозволяють собі “лаятися” тільки тоді, коли “по-іншому не можна”, представники середнього класу використовують ненормативну лексику набагато частіше. У повсякденній мові американців вражає кількість “звичайних” лайок. Мовна форма в американському стилі істотно зміщена до просторіччя. Журналісти цілком резонно вважають лайку частиною об’єктивної реальності, а зміна реальності – це ніби “криве дзеркало”.

Що стосується вживання ненормативної лексики, зокрема матірної лайки, то тут думки розходяться, і, цілком очевидно, що лихослів’я – це поганий приклад для наслідування. З іншого ж боку, не варто дотримуватися й пуританської позиції. Звести частоту вживання мату до мінімуму можна, але викорінити його взагалі неможливо. За спостереженнями українського психолога А. Бондаренко, люди, що ніколи не лаються матом, – це люди особливого щиросердного складу й певного походження. Вони, як правило, належать до шляхетних родин, у яких сторіччями вироблявся свій стиль спілкування, свої традиції. Це не тільки питання природи “аристократичної” крові, це особлива структура свідомості. Але таких людей не дуже багато.

У німецькій мові вульгарно-лайливі вислови мають скатологічну (від грецьк. – «кал, гній») основу, в іспанській, італійській мовах поширені блюзнірські інвективи (мірою наближення до нашого часу їх уживання звужується), їдиш – побутова мова європейських євреїв – майже не знає брудної лайки. Щодо інвективів загалом, то в цій мові існують «складні, трохи жартівливі прокльони: Щоб у тебе були цілі кораблі золота і ти все потратив на лікарів; Щоб я тебе бачив на одній нозі, а ти мене – одним оком.

За кількістю і якістю інвективних одиниць мови значно відрізняються між собою. Загальновизнаними лідерами під цим оглядом є російська, арабська, угорська. В Арабській Республіці Єгипет навіть проводяться конкурси, на яких учасники демонструють не лише своє знання лайок, а й уміння лаятися віртуозно. Як говориться, що край, то звичай.

3. Етноінвектива

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Інвектива: лихослів’я як етнокультурний феномен

Інвективна лексика і фраземіка стали атрибутом і українського мовлення. Це явище в Україні – породження новітніх часів, тому що в українських традиціях не було вживання брудних слів і лайок для «плавності» мовлення, його «орнаментування» і т.п.

За весь час своєї подорожі, турецькому мандрівникові Елії Челебі, який XVIII століття подорожував Україною, вдалося почути і записати аж (!) чотири лайливі вислови, що побутували серед українців: «дідько», «свиня», «чорт» і «щезни, собако».

Без сумніву, якби той турецький мандрівник потрапив до України тепер, то був би вражений не лише кількістю і «якістю» нецензурної лайки, яку вживають українці (особливо молоді), а й тим, що багато хто з них використовує нецензурні слова, мов артиклі, лише для «зв’язування слів».

В Україні, як зазначає дослідник етикетного та антиетикетного спілкування Я. Радевич-Винницький, мовленнєва доброчесність завжди підтримувалася громадськістю, церквою, суспільними інституціями. Це мало різні мотиви, зокрема, українці вірили в магічну силу слова. На Бойківщині, наприклад, під час будівництва хат та господарських приміщень дуже пильно стежили, аби хтось із майстрів не сказав поганого слова.За вживання непристойних слів карали зборові й війтівські суди. Так, суд одного з сіл на Чернігівщині 1784 року присудив мешканцеві 5 ударів палицею за слово «безстидниця», яким він образив жінку боднаря. Єдиною оказією, де можна було публічно співати сороміцькі пісні та правити масні жарти, було весілля. Однак і там непристойні слова здебільшого замінювали натяками.

Водночас українці ніколи не вживали брудні слова та лайку для «орнаментування», для «сполучення» слів. Автор першої граматики нової української літературної мови А. Павловський зазначав, що українці лаються лише у стані крайньої роздратованості, але ніяк не без причини. Дослідники зауважують, що ніжна українська душа і у сфері інвектив не могла обійтися без зменшувально-пестливих суфіксів та пом’якшення найгостріших слів лагіднішими формами чи жартівливими висловами, на кшталт, «Щоб тебе качка копнула!», «Бодай би тебе сніг спалив!».

Українцям було властиво «зупинятися у гніві», тобто, не договорювати лайку до кінця або висловлювати свої негативні емоції фразами з позитивною семантикою «А щоб тобі добро було!». Таким чином люди, для яких прокльони чи лайка є гріхом, емоційно «розряджалися».

Узагалі ж, інвективна лексика і фраземіка, поширені нині – це породження новітніх часів і вплив російського мовлення. Як зазначає Радевич-Винницький, у позаминулому столітті вислови «гидко, брудно лаятися» і «лаятися по-московськи» були синонімами. А особливо інтенсивною експансія російських матюків стала після встановлення радянської влади. Ця тенденція тісно пов’язана із зросійщенням українців, в яких вульгарно висловлюватися було не прийнято, бо «образи у хаті». Цікаво, що у минулому на означення вульгарної лайки в українській мові використовувалося слово «батькування», оскільки жінка-мати в ментальності українського народу завжди була символом порядності, доброти, жертовності і говорити про неї у брутальному контексті (навіть у моменти підвищеної емоційної збудженості) було святотатством. Тепер же матюкання настільки поширилося, що сприймається як буденна річ. Однак, як стверджує американський учений Едвард Сепір, мовні моделі мають паралель у поведінкових моделях. Тобто, якщо мова людини недбала, брутальна, звульгаризована, це свідчить, що у душі її – також невпорядкованість і бруд.

Українці не єдиний народ, що послуговується запозиченими лайками. Навіть японці, рідна мова яких належить до інвективно найчистіших мов світу (найбрудніші вислови, відомі звичайному японцеві, – це кривий зад і з’їж свої екскременти; міцніші вирази знають тільки гангстери і повії), теж використовують чужоземні лайки. Традиційно це слова канго (з китайськими коренями), а в нові часи також інвективи з англійської мови. Проте засяг чужомовного інвективного проникнення в японське мовлення не витримує порівняння з українською спілкувальною практикою.

Широту побутування інвективів, яке прогресує у сучасних суспільствах, деякі вчені пояснюють насамперед деритуалізацією культури: традиційні механізми регуляції поведінки зникають («сходят на нет»), а інвективні форми, втрачаючи ритуалізований характер, переходять у побут. У Росії нечистими словами боролися з «нечистою силою»: виганяли її з хворого, відганяли «лешего» («лісовика», «щезника»), лікували хвороби тощо. Люди, мовляв, постійно відчували присутність нечистої сили, її підступні дії, тому лайка з часом стала дуже поширеною й безадресною. Безперечно, що психологія лайки, переважно сексуально спрямованої і зверненої до неживих предметів (особливо під час роботи), свідчить про пережитки магічних поглядів. За такого тлумачення залишається нез’ясованим питання, яке дивує і західних дослідників: чому лайка у росіян пов’язана переважно з родинними взаєминами? Невже нечиста сила вселялась саме у матір, а відігнати її можна було називанням статевого акту й геніталій?

Матірна лексика не тільки повсюди вживалася в побуті – вона пронизувала весь російський фольклор. Як пишуть канадські лінгвісти Ф. Дрейзген і Т. Прістлі, “мат – це тіньовий образ російської мови в цілому”. Дослідники зазначають, що із семантичної точки зору, способи повідомлення за допомогою мату загальних повсякденних змістів виходять за межі прямої образи і сенсу. Вони вбачають в маті особливу форму експресивної, нестандартної мови, нейтральної щодо семантики. „Триповерховий мат” є не просто сукупністю непристойностей, але й системою рафінованих складних структур. Мат – це потенційно безмежна кількість висловлювань.

Разом з тим, не завжди вживання лайливих висловлювань сприймається як вульгарне, грубе, безтактне й образливе. За спостереженнями російських етнографів ХІХ століття, лихослів’я у спілкуванні викликає образу тільки тоді, коли вимовляється серйозним тоном з наміром образити, а в жартівливих чоловічих розмовах воно служить дружнім вітанням або просто „для зв’язку слів”. Доречне висловлювання (“в тему”) може привернути увагу слухачів і надати певного колориту, зробити мовлення більш емоційним і привабливим для певної групи комунікаторів.

Мат характеризується гострим контрастом між вузькою обмеженістю його базових елементів і багатими семантичними можливостями застосування. Цей контраст породжує в маті естетичну функцію “оволодіння реальністю” шляхом виходу за межі базового словника. Ця функція піднімає мат до рівня жанру народного мистецтва, в якому більш чи менш спокушені мільйони росіян.

Існує ще одна точка зору, згідно з якою вживання матірної лексики – прерогатива нижчих шарів суспільства. Однак таке твердження не зовсім відповідає дійсності: мат поляризований у своєму вживанні – він уживається без обмежень і злодіями, і п’яницями, і рафінованими інтелектуалами. Прийнято розрізняти інвективи в широкому значенні, коли людина уникає вживання лайок, і інвективи у вузькому значенні – саме вони створюють образливий ефект.

2. Етноінвектива

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Інвектива: лихослів’я як етнокультурний феномен

Інвективна лексика неоднакова у різних народів, але підпорядкована деяким спільним транскультурним закономірностям. Оскільки сила інвективи визначається не її буквальним змістом, а передусім її емоційністю, тяжкість образи перебуває в прямій пропорційній залежності від сили табу, порушуваного з допомогою інвективного слововживання. У національних культурах, де особливо високий статус родинних відносин за материнською лінією, велику роль можуть відігравати сексуальні образи матері ( матюк); у культурах, де особливу увагу звернено на сексуальне життя суспільства, місце найгрубіших інвектив належить поєднанням з коїтальним змістом, не обов’язково звернених на матір чи інших родичів ображуваного; такі, наприклад, англомовні культури. Італійська, іспанська, багато інших католицьких культур для досягнення схожого ефекту вдаються до образи найшанованішої святині – Мадонни. Дуже грубо звучать лайливі слова, що включають порушення табу, пов’язаного з охайністю, якщо ця людська якість особливо поціновується в даній національній культурі, наприклад, японській або німецькомовній. У народів, які не мали особливих заборон на сексуальність і відправлення природних потреб, не табуювалися й назви відповідних частин тіла, зате загальне презирство викликала людина, що відступала перед буденними труднощами. Так, одна з найдужчих образ у чукчів та ескімосів у буквальному перекладі означає: “Ти – недотепа”. Багато залежить і від того, які саме об’єкти й стосунки вважаються священними. Так, у Північній Австралії (півострів Арнемленд), на островах Нова Ірландія й Тробріан (Папуа – Нова Гвінея) натяк на інцест із матір’ю не є серйозною образою, оскільки таке звинувачення не сприймається всерйоз. Навпаки, згадування в цьому контексті сестри завжди тягне за собою тяжкі наслідки.

Необхідно наголосити, що в українській мові практично відсутня інвективна лексика коїтального типу. І донедавна в українських селах не використовувалось, протиставляючись у цьому відношенні росіянам, «сквернословие», яке засуджувалось і викликало психологічне відторгнення. Цей факт доводить, що сексуальна мораль, яка сповідувалась українським суспільством, має свою специфіку.

Інвектива коїтального типу вже сама по собі надає дуже важливу інформацію про стан еротичної культури в цілому і про стан сексуальної моралі зокрема.

По-перше, згаданий тип інвективи свідчить про наявність сексуального табу, про заборону певного виду сексуальних стосунків. Тому що жодне правило не формувалось без усвідомлення, що воно може бути порушеним. І це – наявність подібної інвективи – означає відносну «свіжість» історичної пам’яті щодо подібної практики.

З іншого боку вона ж – інвектива – свідчить про переконання суспільства в порочності того типу сексуальних стосунків, які б виникали при порушенні табуації, тобто виносить соціально негативну оцінку.

Відсутність інвективи коїтального типу в українській мові дає підстави стверджувати, що сексуальна табуація українців набагато раніше перейшла на рівень колективного підсвідомого (архетипу) – настільки давно, що фактично втратила свою актуальність через мінімізацію самої гіпотетичної можливості. Це ж може свідчити про те, що переконання в порочності певних сексуальних стосунків теж перейшли на рівень архетипу через довготривалу відсутність забороненої практики. Бо якщо порушення давно зникають, то втрачає актуальність і сама заборона. Відсутність згаданого типу інвективи в українській лексиці може тлумачитись на користь зникнення девіантної практики, що порушувала табу, що, в свою чергу, призвело до втрати сенсу і самої табуації.

Лайка, за твердженням сучасних американських учених, допомагає людині «випустити пару», психічно розвантажитись, уникнути стресу. А понад сто років тому англійський медичний журнал писав, що «той, хто перший на світі вилаяв свого одноплемінника замість того, щоб, не кажучи поганого слова, розчерепити йому голову, тим самим заклав основи нашої цивілізації». Отже, інвективи стали замінниками, субститутами виявів фізичної агресивності. Правда, є культури, наприклад японська, в яких таку ж функцію виконують вишукані правила етикету.

Оскільки інвективи, як і формули ввічливості, є засобом суспільства дати собі раду з антигромадськими тенденціями, що прориваються назовні, то з цього робиться висновок, що мовленнєвий антиетикет не поступається за своєю суспільною користю етикетові.

Інвективи, безперечно, менше зло, ніж фізична агресія. Але вони теж мають антигромадський характер, і тому за словесну образу честі й гідності карали, а в багатьох суспільствах і тепер карають не набагато легше, ніж за фізичне насильство. «У Німеччині, – застерігає один із «дорожних кодексів» для автомандрівників, – можуть притягти до відповідальності за лайку та образливі жести». По-друге, інвективи вживаються – до того ж значно частіше – і тоді, коли для фізичної агресії немає жодних підстав. Нарешті, в культурах типу японської категорія ввічливості цілковито орієнтована на співрозмовника, але водночас вона є засобом вираження гідності адресанта, отже, вживати інвективи означало б «утратити лице», принизити власну гідність, показати себе невігласом, тобто було б для адресанта самопокаранням. Ставити знак рівності між інвективами в одних культурах і тонкощами словесного ритуалу в інших вельми ризиковано, особливо з морально-етичного й естетичного погляду. Зрештою, в японській мові, хай у незначній кількості, є й інвективи.

Інвективи вживаються не тільки й не стільки як психотерапевтичний засіб. Лайка, зазначає німецька дослідниця Карім Бюхле, стала «невід’ємною частиною людського спілкування», «повноправною складовою повсякденної культури». Особливо спонукають до неї закриті приміщення: кабіна чи салон автомобіля, кімната з телевізором, зал засідань парламенту тощо. Лайливі, вульгарні, брутальні слова вживаються без особливої на те причини, навіть не для словесного епатажу (франц. épatage – «скандальна витівка»), тобто умисного порушення узвичаєних норм і правил, а просто так – для заповнення пауз між словами, для «зв’язку слів», аби «прикрасити» мовлення. Це вже не субститут фізичної агресії, не засіб проти стресу, а звичка чи, можливо, вимога душі, що нагадує потребу алкоголіка регулярно «дозаправлятися» спиртним. Як існує нікотинова, алкогольна, наркотична залежність, так, виявляється, є вульгарномовна залежність.

Суттєва деталь: коли людина лається в стані афекту, коли лайка є виявом «словесної агресії» тощо, то це супроводжується посиленням гучності голосу, прискоренням або. навпаки, вповільненням темпу, зміною тембру та іншими відхиленнями від нормального, звичайного мовлення. Коли ж інвективи вживаються просто як словесні «прикраси», за звичкою, то фонетичне таке мовлення нічим не відрізняється від безінвективного. Мабуть, саме тому деякі короткі вульгарні слова російської мови на Заході називають російськими артиклями. (У російській мові артиклів немає, але чимало мовців уживають певні вульгарні слова з такою ж частотою, як англійці, французи, німці свої артиклі).

1. Етноінвектива

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Розділ VІ. ЕКСПРЕСИВНЕ

1. Інвектива: лихослів’я як етнокультурний феномен

Вивчення лайок народів – гарний шлях до осягнення їхніх святинь.

Григорій Ландау

Інвективаце образливе слово, лайка, словесний випад. Інвективна лексика (грубі, вульгарні слова) і фраземіка (грубі, вульгарні вислови) є в усіх мовах, очевидно, за винятком штучних. Ці одиниці потрібні мовцям у стані афекту (лат. affectus«настрій, хвилювання, пристрасть«) – короткочасного сильного переживання: гніву, люті, відчаю, раптової бурхливої радості тощо, коли в критичних умовах людина неспроможна знайти вихід із ситуації.

Ненормативна лексика має як соціальні, так і суто етнічні корені. Щодо соціального підґрунтя даного лексичного сегменту, то тут доцільно зазначити такі його функції, як спрямування на пониження рангу опонента в соціальній ієрархії, залякування, вираження гендерних відношень, самовираження у певному соціальному колі, засіб установлення контакту між рівними людьми, демонстрація власної приналежності до певних соціальних кіл тощо.

Лихослів’я побутує в усіх народів і, безперечно, не сприймається як щось особливе. У міфах, приміром, лаються самі боги, а в іудаїзмі та ісламі до лайки не ставляться як до провини. Тільки в християнстві її поступово починають вважати найтяжчим гріхом.

З етнічної точки зору інвективна лексика ґрунтується на культурній самобутності кожної етнічної групи, визначається її світосприйняттям, світобаченням й стилем життя. За класифікацією типів лайливої лексики європейських мов, запропонованою В.М.Мокієнко та Г.В. Мельниченко дана лексика поділяється на три типи:

1) анально-екскрементальний тип (Scheiss-культура);

2) сексуальний тип (Sex-культура);

3) сакральний, або міфологічний (Myth-культура).

Порівняльний аналіз мов слов’янської та германської груп свідчить, що до першої групи можна віднести німецьку мову, у той час як, скажімо, англійська, чеська й російська належать, скоріше за все, до другої. Більшість східнослов’янських мов відносяться до третьої групи. Звісно, існує певна умовність такого розподілу, яка детермінується інтенсифікацією динамічних процесів, що спостерігаються у світових процесах, а звідси – у мовах. Так, наприклад, чеська мова, під впливом німецької, зараз тяжіє до першої групи; ті ж процеси спостерігаються в українській й російській мовах під впливом американської культури.

Дослідники слов’янських мов вважають, що витоками ненормативної лексики тут, у першу чергу, стали язичницькі обряди й звичаї. Колись лайлива лексика була знаком боротьби з громовержцем, роль якого у слов’ян відігравав бог Перун. Його головні міфологічні супротивники – Змія та Пес. Звідси російські «сукин сын», «пес смердящий» та інші слова зоотематики. В українській мові – це «злий, немов пес», «гадюка» тощо. В далеку давнину носії цих мов ототожнювали лайку з молитвою. Для того, щоб захиститися від лісовика, чорта, домовика потрібно було або прочитати молитву, або використати брудну лайку. Її ж використовували й у лікарських справах, вважаючи хворобу впливом демонічної сили. Навіть зараз лайливі слова використовуються в ритуальних заходах як засіб спілкування з потойбічними силами. Дуже багатою в цьому плані є українська лайлива лексика: «дідька лисого», «бісова баба», «стара, як біс», «нечиста сила», «стара відьма» тощо.

Спираючись на фольклорні тексти, де існує ненормативна лексика, варто зауважити, що остання, головним чином, не має характеру неґречної свари, а тільки-но являє певні акти чи органи людського тіла. Так, жіноче лоно втілює всеохоплюючу стихію, що оперізує увесь світ, убирає його, а потому – виплоджує. Vagina – це основа всезагального життя, достатку й процвітання. У багатьох піснях згаданий орган має карнавальну природу. Особливого змісту, за названих умов, набуває ще й так зване найдужче слово, котре латиною мовиться як membrum virile, а грецькою phallos. Цікаво, що коли раніше ненормативну лексику (включно з цим словом) часто-густо виводили зі східних мов, зокрема татарської лайки тощо, то нинішні фахівці пізнають її відбитки у багатьох слов’янських мовах: українській, польській, словацькій, російській, білоруській, болгарській та ін. Так, в українській мові згадане слово найчастіше спрягається з клятьбою: цур, цурпалок, цурупалок та ін.

Друга група лайливої лексики, типової для мов східних слов’ян, є лексика сексуальної тематики, і розповсюдження її пов’язано, з одного боку, з багатовіковою забороною в суспільстві даної тематики як непристойної й неприпустимої, а отже – перенесення її у розряд потужного інвективного знаряддя, яким стає будь-яка табуйована лексика. З іншого боку, вплив американської культури на масову свідомість націй не може не відобразитися на якісному складі даного прошарку мови.

Що ж стосується німецької мови, то тут провідним фактором формування обсценної лексики є менталітет нації, з її любов’ю до порядку й чистоти. Німці рідко згадують статеві органи, проте часто використовують хитромудрі лайки, в основі яких – задній отвір або продукти життєдіяльності людини чи тварини. Дійсно слова «Scheiße» (гімно) та «Arsch» (срака) можна почути всюди – не лише на вулиці, а й у магазині, у будь-якому кабінеті, дома; ці слова діти починають говорити разом з першим своїми словами – «батько», «мати».

Свобода існування у сфері сексу – у побуті, вихованні, мистецтві – в сполучених Штатах Америки призвела до майже вільного й вживання лексики сексуального типу, яка відноситься як до частин тіла, так і до самого статевого акту. Стилістично піднімаючись й розповсюджуючись, ненормативна лексика переходить з украй вульгарної в розмовну зону, не втрачаючи при цьому свої принизливої експресії.