3. Проблеми етнічної самоідентифікації в українській діаспорі

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2010

3. Проблеми етнічної самоідентифікації в українській діаспорі

Тривалий розвиток українців, як бездержавного народу, справді сформував у них інше, ніж у давно одержавлених націй, ставлення до явища державності. Оскільки Українська держава не існувала як даність, як необхідний та звичний атрибут життєдіяльності етносу, феномен державності став однією з найвищих соціокультурних цінностей, метою, на реалізацію якої були націлені зусилля політично активної частини етносу, в тому числі й діаспорної. Але досягнення цієї мети не означає зникнення діаспори. Як зазначалося вище, діаспора існує не для країни, з якої вона вийшла, а передусім сама для себе, і сенс свого існування як своєрідного окремого суспільства вона знаходить в самій собі.

Чисельність українців у світі (дані 2001 року)

Україна — 37541693

Росія — 2 942 961

Канада — 1 071 060

Бразилія — 1 016 000

США — 890 000

Казахстан — 547 052

Молдова — 375 000

Білорусь — 248 000

Німеччина — 128 100

Португалія — 66 041

Латвія — 62 000

Румунія — 61350

Словаччина — 55 000

Аргентина — 120 000

Польща  — 40 000

Азербайджан — 30 000

Італія — 15 500

В інших країнах — 200000

Вже не ідея держави, а реальна Українська держава продовжує консолідувати і дає стимули подальшому існуванню діаспори. Необхідним кроком до обопільного взаєморозуміння мало б бути усвідомлення того, що діаспора має свої, відмінні від наших, інтереси, обумовлені її глибокою інтегрованістю в суспільства країн проживання, і що інтереси українців в Україні й українців у діаспорі збігаються внаслідок цього лише частково.

Вже те, що діаспора існує і самим своїм буттям урізноманітнює і збагачує українську присутність у світі, що надає і буде надавати, виходячи зі своєї духовної потреби, своїх почуттів і сентиментів до “старого краю”, посильну допомогу (передусім моральну і політичну) Україні, є надзвичайно цінним. Тому налагодження, розширення і всіляке зміцнення зв’язків з українською діаспорою є не тільки певним моральним обов’язком України як історичної батьківщини всіх зарубіжних українців, але й має також на меті досягнення певних раціональних політичних та економічних цілей. Зокрема, це стосується використання інтелектуального, політичного та економічного потенціалу діаспори для встановлення дружніх і тісних стосунків України з державами проживання зарубіжних українців, посилення ролі, яку відіграє Україна у світовому співтоваристві. У цьому цілком збігаються цивілізаційні інтереси української держави й української діаспори.

2. Проблеми етнічної самоідентифікації в українській діаспорі

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2010

2. Проблеми етнічної самоідентифікації в українській діаспорі

Виходячи з винятково важливої ролі, яку відіграє інформація в процесі формування етнічної ідентичності та етнічного само­усвідомлення особи, етнос можна розглядати як особливу інформаційну систему. Відтворення етнокультурних та етноментальних рис членами етносу забезпечується на порядок вищою, порівняно з міжетнічними контактами, інтенсивністю інформаційних зв’язків всередині етносу. З цією метою етнос формує свою власну цивілізаційну підсистему, яка прагне набрати рис цілісності та здатності забезпечувати інформаційні потреби його членів.

Що ж до діаспорних груп, то їхня специфіка полягає в тому, що внутрішні інформаційні зв’язки у них значно слабші, ніж ті, які зв’язують їх з нацією країни поселення. Лише частина цих інформаційних зв’язків організується самою діаспорою, знаходиться в межах її специфічної культури, здійснюється її мовою. Переважна частина інформаційних зв’язків обслуговується мовою нації країни проживання через її систему національної освіти, її літературу і пресу, її спільні для всієї нації і не орієнтовані спеціально на дану діаспору радіо й телебачення.

Діаспорні групи, як правило, вкорінені в соціально-економічні, культурні й соціально-політичні параметри народів, серед яких вони проживають. Необхідною умовою такої інтеграції й подальшого існування діаспори, як життєздатної спільноти є культурна адаптація та акультурація її членів – засвоєння мови, культури, норм і стереотипів поведінки відповідного середовища. Водночас цей процес несе й певну загрозу для існування етнічної групи саме як діаспори. Нерідко частина її представників у другому-третьому поколіннях, тобто діти або онуки першопоселенців, повністю розчиняється серед основного етносу держави асимілюється.

Дуже важливим, проте не єдиним і не вирішальним цивілізаційним чинником, що об’єднує і консолідує зарубіжних українців, є мова. Нинішня українська діаспора це переважно друге, третє, четверте покоління колишніх українських емігрантів. Вона глибоко вкорінена в соціальне, культурне й економічне життя своїх країн і цілком природно, що її представники спілкуються головним чином або й тільки мовою, що виконує функції державної (офіційної, загальноприйнятої) в даній країні. Статистика свідчить, що кількість тих, хто володіє українською мовою, у середовищі діаспори неухильно зменшується.

Глибока інтегрованість, вкоріненість етнічної діаспори в усі сфери життя країни проживання, засвоєння її членами цивілізаційних цінностей і стандартів місцевої спільноти обумовлюють той факт, що навіть тривале збереження в новому середовищі етнічної самобутності не переростає, як правило, у прагнення пов’язати свою долю з державою свого етносу, переселитись до неї. Діаспорні групи є органічними, хоча й дещо особливими, частинами нації (етнополітичного організму), серед якої вони проживають, а не частинами нації країни походження. Тому, з одного боку, українці, які проживають, наприклад, у США, не перестають бути частиною українського етносу, з іншого вони належать не до української, а до американської цивілізації, є американцями українського походження. Аналогічно, частина польського етносу, що проживає в Україні, є частиною українського, а не польського етнополітичного організму або нації в політичному значенні цього терміну. Ці об’єктивні обставини життя знаходять свій відбиток у самосвідомості членів діаспорних громад, що, як правило, відзначають насамперед свою національну (в західному розумінні, тобто державну) належність, а вже потім – етнічну.

Сутність української діаспори як суспільного феномену до певної міри проявляється з вияснення того, чим вона не є. Діаспора не є еміграцією, хоч з неї починається. Завдання економічної еміграції – інтеграція. Економічні емігранти бажають якнайшвидше стати повноцінними громадянами нової країни поселення. Свої культуру, мову, звичаї вони зберігають лише тому, що їм легше жити зі “своїми” людьми, спілкуватися рідною мовою. Ці знання й цінності вони стихійно передають своїм дітям.

Від економічних суттєво відрізняються політичні емігранти. Їх не приваблює інтеграція в місцеве суспільство. Вони живуть для країни, яку мусили залишити. Перебування в чужій країні вони вважають тимчасовою необхідністю, і тому намагаються зберегти себе і своїх дітей в повному духовному зв’язку з батьківщиною. Довгі роки вони можуть сидіти на валізах, чекаючи сприятливих умов для повернення на батьківщину і поступово входячи в життя країни поселення. Проте, коли можливість повернутися так і не з’являється, врешті-решт життя емігрантів (як емігрантів) вичерпується. Вони постають перед необхідністю вибору одного з двох шляхів – шляху асиміляції чи шляху діаспори.

Шлях асиміляції є цілком нормальним, природним і легшим порівняно зі шляхом діаспори. Зарубіжним українцям легше засвоїти мову і культуру свого оточення ніж дотримуватися традицій своїх батьків і дідів. Тому на збереження своєї ідентичності вони мають жертвувати багато часу, енергії, зрештою, коштів. Труднощі цього шляху полягають і в тому, що він загалом мало толерується оточенням. Ним ідуть лише ті, хто його свідомо обирає.

Які ж мотиви рухають поведінкою цих людей, що вони отримують взамін? Задоволення діаспори, – пояснює професор з Австралії Р.Сербин, – збереження ідентичності. Засоби для кращого збереження своєї ідентичності українська діаспора шукає відповідно до обставин, що існують в країні проживання, покладаючись у цьому передусім на себе. У Канаді, наприклад, це робилося за допомогою співініційованої українцями політики багатокультурності. Ознайомлення з елементами української культури й популяризація її серед співгромадян іншого походження приносили українцям пошану і зміцнювали в молодому поколінні почуття повновартості й солідарності зі своїми батьками. Коли українські колядки, українська писанка, українські танці стали настільки відомі і шановані в Канаді, що їх часто представляли як вияв канадської мозаїки, то це консолідувало українську цивілізаційну ідентичність.

Діаспора шукає сенс свого існування в самій собі. Так як дитина не живе для матері, що дала їй життя, так і діаспора не існує для країни, з якої вона вийшла і без якої їй важко існувати.

Зв’язок етнічної батьківщини (материка) з діаспорою інший, ніж з еміграцією. Еміграція це дорога в один бік (з можливістю зворотної рееміграції для деяких), а діаспора шлях з постійним рухом в обох напрямах. Повноцінна, справжня діаспора це своєрідне окреме цивілізаційне суспільство. Але воно не замкнуте в собі, не відірване від оточення. Більшість потреб, турбот та інтересів діаспори є ті ж самі, що і в решти жителів країни поселення. Але у діаспори є ще й інші інтереси й ознаки, які виокремлюють її з загалу, консолідують і роблять власне діаспорою.

1. Проблеми етнічної самоідентифікації в українській діаспорі

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2010

1. Проблеми етнічної самоідентифікації в українській діаспорі

Ми у деякому значенні не зовсім гавайці. Скоріше навіть, зовсім не гавайці.

Капітан Врунгель

Кожний етнос має свою оригінальну цивілізаційну структуру, що дозволяє говорити про етнічну цілісність певної сукупності людей. Особливості українського етносу великою мірою визначаються двома основними і взаємопов’язаними структурними чинниками: 1) характером його розміщення в сучасному світі; 2) рівнем етнічної самосвідомості та самоідентифікації окремих його частин або ж окремих його представників. За показником просторового, територіального розміщення в світі український етнос складається із двох структурних елементів: територіального або поселенського ядра – українців, які проживають в Україні, і діаспори – тих українців, які проживають за її межами, на території інших етнополітичних організмів (держав).

Значно складнішою є структура українського етносу, коли в її основу кладеться чинник самосвідомості, а зрештою й само­ідентифікації представників його ядра і діаспорних частин.

Усвідомлення своєї єдності й відмінності від інших або етнічна самосвідомість є, з погляду фахівців, головною ознакою, що забезпечує внутрішню інтеграцію членів етносу та їхнє відмежування від інших етнічних колективів. Всі інші ознаки – спільність мови, культури, економічного життя та територіальна єдність тощо, – хоч і є важливими, але після того, як етнос-народ сформувався, перестають бути обов’язковими для його існування.

Будучи відображенням всіх об’єктивних чинників, що формують етнічну спільноту, етнічна самосвідомість з часом набуває певної самостійності. Внаслідок цього вона може зберігатися навіть за умови втрати етносом чи його частиною ряду чинників, що обумовили його виникнення, навіть таких важливих, як територія або мова. Тому, завдяки збереженню етнічної самосвідомості, діаспорні групи можуть існувати протягом тривалого часу, не асимілюючись оточуючим середовищем. Переконливим підтвердженням цього є існування упродовж двох тисячоліть єврейської діаспори, окремі частини якої, розпорошені по світу, не мали ні спільної території, ні спільної мови.

Проте, характер розселення народу, безумовно впливає на збереження і розвиток ним своєї етнічності. Це добре помітно, якщо розглянути рівень самосвідомості, зокрема самоідентифікації, територіального ядра і діаспорних частин українського етносу. Скористаємося у цьому випадку схемою англійського вченого Ентоні Сміта, згідно з якою структуру кожного етносу можна уявити у вигляді трьох концентричних кіл: 1) ядро; 2) маргінальний прошарок; 3) етнічні категорії. Для представників ядра властивий найвищий ступінь самосвідомості й самоідентифікації з українським етносом. Це рівень, коли особа не просто час від часу згадує чи заявляє про свою належність до української цивілізації, а й сприяє генеруванню, репродукції української етнічності. Ядро етносу, безумовно, знаходиться в Україні. Проте до цього ядра, визначеного за найвищим рівнем самосвідомості, входять не всі представники територіального ядра етносу, тобто, не всі українці, що проживають в Україні. Значна частина територіального ядра перебуває в маргінальному прошарку, або й поміж етнічних категорій.

До маргінального прошарку відносяться ті, кому властива подвійна, а нерідко й потрійна, етнічна самосвідомість, що формується в процесі постійних або тривалих контактів з представниками інших етносів. Маргіналізація особи виражається в такому засвоєнні нею культури та менталітету іншого етносу чи етносів, при якому людина перебуває ніби на межі між ними і, відповідно, ідентифікує себе з кількома етносами одночасно. Маргінальний стан — це щабель до асиміляції, яка первинно є об’єктивним процесом при взаємодії двох або кількох етносів, але в подальшому може стимулюватися на рівні державної політики.

З урахуванням зазначеного, маргінальний прошарок українського етносу включає певну частину територіального (поселенського) ядра й практично всю, за окремими винятками, українську діаспору. Такі винятки можна спостерігати тоді, коли особи українського походження – громадяни інших країн – не тільки зберігають в іноетнічному середовищі українську етнічність, але й своєю діяльністю стимулюють її розвиток. До етнічних категорій відносять осіб, які практично вже втратили українську етнічність, набувши іншої, і лише їхнє походження чи певний зв’язок з українським етносом вказують на їхню належність до нього. Історична доля розпорядилася таким чином, що переважну більшість представників української діаспори за ознакою етнічної самосвідомості та самоідентифікації слід відносити саме до таких категорій. Це зумовлено тим, що в умовах іноетнічного оточення і необхідності інтеграції в місцеве соціокультурне середовище вони або не мали можливості підтримувати й розвивати українську етнічність (в колишньому СРСР за межами України), або ж українська етнічність, особливо для другого, третього і наступних поколінь, якщо не заважала, то у всякому випадку не сприяла їхній соціальній мобільності (у країнах західного світу).

Отже, етнічна самосвідомість діаспори великою мірою обумовлюється тим, що вона знаходиться за межами розселення основної маси членів етносу й існує у вигляді більших чи менших етноареальних чи етнодисперсних вкраплень в іноетнічному середовищі. Оскільки така діаспорна етнічна група, як правило, менша за кількістю порівняно з етносом, на території якого вона проживає, її місце в етнічній структурі населення тієї чи іншої країни точніше визначається поняттям “етнічна (національна) меншина”. В ряді держав Східної і частково Центральної Європи політико-правовий статус українців як національної меншини закріплено законодавчо. Це забезпечує певну державну підтримку зусиллям місцевих українських громад щодо збереження своєї цивілізаційної самобутності, отримання освіти та інформації рідною мовою тощо. У більшості ж країн забезпечення національно-культурних потреб є справою самих етнічних груп, їхнього бажання, волі й організаційних зусиль.

Острах утрати української ідентичності — 2

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2010

Острах утрати української ідентичності — 2

 

Сьогодні складаються дедалі сприятливіші умови для виникнення й посилення ще одного варіанту страху втрати ідентичності, котрий В. Васютинський умовно називає страх утрати ідентичності-2. Цей страх становить приблизно однакову загрозу українцям і росіянам в Україні. Він ще не досить актуалізувався, а пов’язаний із дедалі сильнішим напливом в Україну вихідців із країн «третього світу».

Цей процес уписується в загальносвітову схему зміни міграційних потоків. Якщо колись протягом століть представники європейської раси поширювали свої впливи і присутність на країни Азії, Африки, Америки, Океанії (у деяких випадках, як у США, Канаді, Австралії, цілковито витіснивши автохтонну людність), то з другої половини XX ст. розпочалися і стають дедалі сильнішими зворотні процеси переселення чимраз більших груп азійського, африканського, лятиноамериканського населення до європейських країн. І в деяких із них частка таких іммігрантів стала вже доволі значною (турки в Німеччині, араби у Франції), що спонукає частину громадян і політиків відчувати й висловлювати чимале занепокоєння із цього приводу, особливо на тлі явного зниження природного приросту корінних старих націй.

Українці – також нація стара, «вимираюча», і це зовсім не результат незалежності, як про це люблять говорити деякі ліві політики: народжуваність в Україні різко знизилася ще в 1960-х роках, і лише ось тепер починають спостерігатися певні позитивні тенденції в Києві та західних областях. Але навіть якщо ці тенденції поширяться на всю Україну, то навряд чи можемо сподіватися на радикальне поліпшення ситуації. Отож перспективою на найближчі десятиліття є процеси, аналогічні тим, що відбуваються в Західній Европі: заселення українських теренів вихідцями з Афганістану, Індії, В’єтнаму та, особливо, Китаю, й український етнос поступово розбавлятиметься зовсім не українською людністю.

У зв’язку із цим постають два важливі питання. Перше, очевидніше, стосується допустимої межі зростання частки нових емігрантів в українському суспільстві. У цьому контексті може стати в пригоді досвід європейських країн – як позитивний (обмеження міграцій шляхом відповідної візової політики, запровадження квот), так і негативний (дедалі виразніше збільшення нелегальної міграції, боротьба з якою вимагає щораз серйозніших зусиль і коштів).

В умовах перемінних успіхів міграційної політики страх утрати ідентичності німців, французів та ін. постійно наражається на випробування. Виникає прогностична зацікавленість: що таке для сучасного француза Франція за якихось сто років, у якій переважатимуть «французи» арабського походження, для німця – Німеччина з переважно турецьким населенням, а для українця не українська і не російська, а, скажімо, китайська Україна ?

Наскільки цінним для того чи того етносу є саме збереження своєї етнічної ідентичності, самобутності, окремішності, наскільки цінним є таке збереження не в локально-етнічному, а в загальносвітовому та загальноісторичному контексті? Якщо немає етносів кращих і гірших, більш і менш вартісних для людства, для світу, для історії, то чи існує межа поступок і пожертв, за яку не слід переступати в процесі поліетнізації України та українців?

Уже чимало етносів щезло з лиця землі протягом людської історії, і ніхто сьогодні із цього приводу не впадає в розпач. Зрозуміло, ті несправедливості, що мали місце кілька століть чи тисячоліть тому, сьогодні не є актуальними. Актуальними, натомість, є несправедливості, що зазнаються безпосередньо, саме тут і тепер, що болісно вражають і спонукають етнос до самозахисту.

Якщо ставити етнічну самобутність у перший ряд найважливіших для нас цінностей, то, звичайно, варто дбати, уживати заходів, тратити зусилля, спрямовані на етнічний самозахист українців.