Острах утрати української ідентичності

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2010

Острах утрати української ідентичності

Ідеї, які правлять народами, терплять дуже довгу еволюцію. Вони повільно зявляються і водночас дуже повільно зникають.

Гюстав Лебон

На думку психолога В. Васютинського серед сучасних українців розповсюджений острах утрати ідентичності. Він є цілком натуральним для кожної нормальної людини і полягає в переважно не усвідомлюваній боязні перестати бути собою. Цей страх діє завжди і всюди, має надзвичайно різноманітні форми. Саме він стає одним із головних психологічних чинників, що рятують етнос від утрати етнічної ідентичности. Отож саме цьому страхові, як зазначає дослідник, мають бути вдячні українці за збереження ідентичности попри кількасотлітні асиміляційні тиски.

Нинішні українці дещо несподівано отримали велику психологічну перевагу перед росіянами з Росії. Отож, українцям треба не відмовлятися від тих чи тих складників своєї ідентичности, а навпаки, позитивно утверджуватися саме в українській ідентичності, шукати і знаходити себе в процесі утвердження позитивних змістів самосвідомості.

Росіянам набагато гірше. Вони також змушені міняти свою ідентичність, але перед ними шлях набагато болісніший, адже їм треба резоніювати з багатьма складниками попередньої ідентичності, які вони цінували, які правили їм за показник власної повноцінности. Таке утвердження, звичайно ж, відбувалося за рахунок більш чи менш свідомого вивищення над представниками інших етносів, зокрема та особливо над українцями.

Таке вивищення, що відбувалося нібито саме собою протягом століть, дуже міцно закоренилося в російській ідентичності, і зміна об’єктивних обставин, що порушила ґрунтовні переконання росіян у їхній ліпшості, старшобратськості, месіянстві, спричинила серйозну психологічну травму російської ідентичності й ментальності. І сьогодні перед росіянами — важкий і довгий шлях пошуку нової ідентичності. Мабуть, це завдання згодом, у майбутньому, більш чи менш успішно розв’яже теперішня російська молодь, бо середнє і старше покоління навряд чи вже зуміють перемінитися. А молодь має для цього належні об’єктивні умови: національну державу, відносну демократію і дедалі менше підстав для плекання імперських настроїв.

Набагато складнішим є становище росіян, які опинилися поза межами Росії. За часів Радянського Союзу їхнє проживання в тій чи тій національній республіці не становило для них значної проблеми, адже це все була велика Росія. Навіть навпаки, проживаючи в національних окраїнах, росіяни почувалися представниками великого народу, носіями шляхетної ідеї, самовідданими місіонерами, що несуть світло істини молодшим братам.

Сьогодні умови їхнього проживання поза Росією, у тому числі й в Україні, є принципово інакшими. Непохитна ідентифікація з Росією поступово втрачає сенс, перестає бути продуктивною й виправданою, иноді навіть набирає кумедних форм. Ідентифікація з Україною для багатьох чи й для більшости їх виявляється особистісно неприйнятною. Щоправда, і їхня російська ідентичність здебільшого не є цілковито стовідсотковою. Часто-густо має місце така собі двоїста російсько-українська ідентичність: у просторі їхньої душі є певне місце, більше чи менше, для всього того, що можна назвати “українським”.

Ще більше двоїстість властива так званим російськомовним українцям українцям за етнічним походженням, чиї предки або й вони самі перейшли колись з української на російську мову. Загалом ідентичність таких українців ближча до власне української ідентичності , але має не зовсім українське ментальне оформлення.

В. Васютинський пропонує розрізняти ідентичність і ментальність у такий спосіб, що ідентичність є глибше закорінена, у ній утілюються первісні та пізніші, але досить ранні враження про світ, про себе в ньому, натомість ментальність є поверховіше і свідоміша. Ідентичність означає самість, глибинне Я, переживання своєї присутності у світі, переживання того, що визначається словами це я, я є. Ментальність більшою мірою відтворює спосіб світобачення, відображення дійсності, являє собою психічну призму, крізь яку людина пізнає та оцінює навколишній світ і себе в ньому.

Ідентичність важче піддається змінам, водночас вона й важче усвідомлюється, а радше відчувається й переживається. Проте різниця між ідентичністю і більш поверховою ментальністю для самої особи виявляється невловною. Ідентичність погано або й зовсім не підлягає намаганням змінити її, тому всілякі зовнішні обставини впливають радше на ментальність особи, але ці впливи сприймаються як загрози власне ідентичності. Натомість намагання вплинути на ментальність відображаються свідомою частиною індивідуальної психіки саме як такі, а несвідомо вони сприймаються як зазіхання на ідентичність.

Ментальність російськомовних українців, що формувалася протягом одного, двох, кількох чи багатьох поколінь, істотно ґрунтувалася на намаганнях перестати бути українцем, викоренити в собі власне українську ідентичність і приєднатися до ідентичности російської як “культурнішої”, престижнішої, перспективнішої тощо. Велика частина українських росіян та російськомовних українців досягала особистісного утвердження шляхом протиставляння “всьому українському”, насамперед мові, а також звичаям, ментальності, історії, державності і т. ін.

Отож і виходить, що перебудова їхньої ментальності має йти ніби шляхом навернення до того, що давніше стало для них чужим, нелюбим, непотрібним.

У сучасній Україні склалася ситуація досить глибокого й серйозного протистояння, конкуренції української і російської ідентичностей, коли російська ідентичність може відчувати досить істотну загрозу своїй сутності, змістові, загрозу, по суті, марну, бо вже сформовану ідентичність змінити практично неможливо, але страх її втрати нікуди не дівається, він діє, заявляючи про себе на ментальному рівні. Можна сказати, що цей страх утрати ідентичності росіянами виконує основну енергетично-мотиваційну функцію в протидії українізаційним впливам.

Проте якби цей страх залишався в глибині власне російського єства, то він би робив проблемним становище тільки відносно невеликої частини російськомовних громадян України, на різні способи невротизуючи їхню психіку й поведінку. А позаяк цей страх переходить у ментальні сфери, на рівні яких міжособова взаємодія і відчуття єдности російськомовних громадян стає сильнішим і виразнішим, то цим страхом охоплюються набагато ширші верстви російськомовного населення.

Коли погодитися з тим, що переважній більшості російськомовних українців усе-таки притаманна українська ідентичність, то можна наполягати на безглуздості їхніх захисних постав. Адже якщо їхня ідентичність справді українська, то йдеться тільки про зміну російськомовної ментальності на україномовну, що має привести до досягнення відносно більшої внутрішньої гармонії. Цілком очевидно, проте, що таке положення, сформульоване й обстоюване україномовними опонентами російськомовних або й незаангажованими експертами й спостерігачами, зовсім не обов’язково поділятиметься самими російськомовними. Радше навпаки, спроби переконати їх посилюватимуть реакції заперечення й спротиву.

Тут захищається, по-перше, власне російська ідентичність тих, хто її має, по-друге — російськомовна ментальність, яка істотно формувалася за принципом захисту від своєї власне української ідентичности, на засадах відмови від неї, невизнавання своєї українськости. У цьому разі йдеться про страх утрати не ідентичности як такої, а свого захисного уявлення про неї як про ідентичність неукраїнську. Але і там і там важить не дійсний стан справ, а суб’єктивне переживання того, що діється навколо і всередині індивіда. А те, що діється, сприймається важко і переживається болісно.

Українізація України, насамперед ментальна, а почасти й мовна повинна відбуватися. Але винятково важливими тут є певні оптимальні пропорції в обсязі й часі, а також граничні межі, поза які українізація йти не повинна (не повинна стати тотальною). Зокрема, має йтися про певні гарантії для російськомовного населення (їх, до речі, повинно б отримати й україномовне, яке їх ніколи не мало).

Брак таких гарантій і чітких перспектив жодним чином не сприяють заспокоєнню страху втрати ідентичності, а відтак заклопотані зі свого теперішнього та майбутнього соціально-психологічного статусу російськомовні громадяни вимагають забезпечення своїх прав “із запасом”: кожний, навіть найдрібніший факт реального чи позірного розширення сфери вживання української мови розцінюють як зазіхання на їхню ідентичність, ба навіть як особисту образу і приниження. З погляду україномовного громадянина, зусібіч скривдженого в мовному сенсі, така позиція є несправедливою, ідеологічно обмеженою. Але ж російськомовні громадяни дивляться на цю ситуацію своїми очима, бачать її по-своєму, відчувають скривдженими і несправедливо обмеженими насамперед себе.

3. Зміна етнічної ідентичності

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2010

3. Зміна етнічної ідентичності

Звичайно, наведена схема не є універсальною. Під впливом життєвих умов момент усвідомлення необхідності зміни етнічної ідентичності може статись і тоді, коли особистість, частково на підсвідомому рівні, вже опанувала багато навичок поведінки, ха­рактерної для іншої етнічної культури, практично інтегрувалась в уклад її життя, частково оволоділа мовою, засвоїла, вивчила твори професійної культури іншого народу. В такому випадку трансформаційний період відбувається швидко, причому без періоду іміта­ційного (оскільки особистість опанувала вже форми і засоби, ха­рактерні для нової етнічної культури). Для зміни етнічної ідентичності особистості треба лише усвідомити свою нову позицію в си­стемі етнічних відносин, нову точку бачення та сприйняття, пере­жити психічну переорієнтацію та засвоїти нову систему цінностей, критеріїв, суджень, виходячи з цієї ієрархії цінностей. За такою схемою відбувається розвиток процесу зміни етнічної ідентичності особистості, яка мігрувала в інше етнічне середовище і прожила там достатньо тривалий час. Під впливом повсякденної практики така особистість мимоволі засвоює багато елементів традиційної етнічної поведінки того народу, в середовищі якого опинилась. Етнічну ідентичність особистість зберігає тільки спираючись на свої соціально-психологічні орієнтації, на власний етнос, зберігаю­чи настановлення на те старе «ми», в якому особистість зростала і виховувалась. Але коли у неї відбулася внутрішня переорієнтація, то, по суті, «технічно» вона вже готова, щоб задекларувати свою нову етнічну ідентичність. Тим більше, коли оточення всіляко схвалює та стимулює орієнтацію на його «ми».

У різних регіонах світу і в різні епохи складаються певні типові способи, або шляхи переходу від усвідомлення належності особис­тості до однієї етнічної групи до такого ж усвідомлення щодо ін­шої. Ось, наприклад, описані А. М. Решетовим умови переходу з етнічної групи хань до етнічної групи хуей у Китаї: «Відомо, що хуей та хань різняться передусім релігією; мова у них спільна. Хань, беручи шлюб з жінкою хуей (мусульманкою), повинен відмо­витись від поклоніння своїм предкам і божествам, не їсти свинину та не відзначати свята ханьського святкового календарного циклу, передусім Свято весни. Така людина переставала вважати себе хань, і справа тут не тільки в зміні її самосвідомості, а й психології: вона вся була орієнтована на сприйняття хуейських культурних цінностей, загалом надаючи перевагу ханьським».

М. Баряктарович, який спеціально вивчав проблему зміни ет­нічної самосвідомості, також робить висновок, що неможливо розглядати цей процес за єдиною схемою, хоч і можна встановити найтиповіші його фази. Щоправда, дослідник концентрує увагу лише на етнографічному боці явища. Які внутрішньоособистісні процеси його супроводжують, учений не розкриває.

М. Баряктарович виокремлює такі п’ять фаз. Перша – запози­чення зовнішніх рис та ознак поведінки, способу життя (наприклад елементів одягу). У другій фазі відбувається запозичення особистих імен і впровадження мішаних шлюбів (зауважимо, що друга фаза характерна для групи і практично не має сенсу для окремої осо­бистості, оскільки у цьому випадку зміна імені може входити до заключної фази зміни ідентичності, а взяття шлюбу з особою іншої національності навпаки – до першої).

Третя фаза пов’язана з прийняттям чужих релігійних обрядів, принаймні формального їх виконання. Можливе потайне виконан­ня обрядів попередньої релігії. В албанців для таких людей навіть є спеціальне визначення – «ляраман» (удаваний).

У четвертій фазі відбувається зміна мови (звичайно, це теж умовно, бо на рівні окремої особистості перехід на іншу мову може передувати зміні релігії).

Кінцева фаза етнічного або точніше на­ціонального інтегрування й ототожнювання і пристосування до но­вих умов життя – зміна свідомості своєї колишньої національної належності.

У сучасних умовах з’явилися нові відміни зміни ідентич­ності. Почастішали випадки, коли особистість, по суті не іден­тифікується з жодними спільностями. Перебуваючи у стані постій­ного соціального дрейфу, переходячи з однієї соціальної ніши в іншу і ніде не закріплюючись, особистість практично втрачає будь-яку як соціальну, так і етнічну ідентичність, втрачає свою мову, культуру в широкому розумінні цього слова, але нову ідентичність не засвоює (за винятком окремих елементів, які забезпечують її іс­нування в суспільстві). Вона перетворюється на «людину незвідки», відбувається процес її деперсоналізації.

Складність та заплутаність со­ціальних процесів, драматичні колізії життєвого шляху особистості, не однозначна простолінійність її. долі породжують не тільки про­цеси зміни ідентичності, а ще складніші процеси повернення до попередніх ідентичностей. Іншими словами, нині можна зафіксува­ти поряд з процесами переходу від одної ідентичності до іншої (трансформація ідентичності) ще й процеси реідентифікації (повернення до попередніх ідентичностей). Останні набирають си­лу тепер у зв’язку із загостренням національних відносин у певних регіонах та масовим від’їздом (часто панічною втечею) тих, хто не належить до так званих корін­них національностей. Повернувшись у рідні місця (чи рідні місця батьків), вони включаються в процес етнокультурної реідентифікації. Більш детальна характеристика та аналіз цього соціаль­ного процесу потребують спеціального дослідження.

2. Зміна етнічної ідентичності

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2010

2. Зміна етнічної ідентичності

Процес зміни етнічної ідентичності особистості умовно можна розділити на два етапи – етап розпаду, розладу колишньої іден­тичності та етап зародження, становлення нової. Звичайно, як і будь-який психологічний чи соціально-психологічний процес, зміна ідентичності не відбувається за чітко окресленими та суворо послідовними етапами. На практиці вони зливаються, поєднують­ся, в чомусь ідуть паралельно. Але як теоретична схема, як відо­браження логіки загального процесу двохетапна концепція є прий­нятною.

Початком розладу колишньої ідентичності є поява в особистості певних сумнівів щодо деяких моментів, рис, ознак свого ідентитету. Якщо окремі вияви цих почуттів породжують переживання з цього приводу, то починається наступний період розпаду ідентич­ності.

Цей період можна визначити як період наростання глибокого внутрішнього конфлікту, як етап усвідомлення особистістю потре­би в тому, щоб розібратись у своїх ідентифікаційних проблемах.

Гостре переживання глибокого внутрішнього конфлікту пересу­ває його у центр духовного життя особистості, витискаючи на пе­риферію свідомості ставлення до всіх інших сфер життя. Втрата координат у системі етнічних відносин переживається особистістю як «знеособлення», втрата свого «Я», деперсоніфікація. Стан внут­рішньої дисгармонії може тривати довго, але кінець-кінцем пере­ходить у стан пошуку виходу з даної ситуації.

Початком виходу з цієї ситуації, а разом з тим і початком ново­го етапу, є зародження нової ідентичності. Воно починається з мо­менту усвідомлення особистістю необхідності відмови від свого ет­носу (котрий перестав вже бути для неї «своїм») та виникнення по­зитивної установки щодо нової позиції у системі етнічних відно­син. У початковому періоді цього етапу особистість створює у свідомості ідеальну модель даного етнічного ідентитету на базі тих знань, які вона має про вибраний нею етнос. Ідеальна модель може бути збірною, уявною, може, навіть, ґрунтуватися на образі якоїсь конкретної людини – представника даного етносу.

Потім настає наступний період. Його можна назвати „насліду­вальним”. У цей період особистість організує свій спосіб життя відповідно до традицій даного етносу, опановує способами по­всякденної поведінки, навичками, манерами. Відповідно до нових установок вона будує стратегію і тактику спілкування вибір кола спілкування, груп перебування за етнічною ознакою. На емоційно­му рівні відбувається зміцнення почуття нового «Ми». Вживання у новий ідентитет відбувається одразу в багатьох напрямках. Осо­бистість не тільки починає переживати єдність з новим «Ми», а й відчувати протистояння з колишнім «Ми». Закріплення відповідних емоційних станів, «відпрацювання» їх різних відтінків відбувається за допомогою нових ролевих відносин, заснованих на новому ідентитеті. Відбувається свідоме вживання в новий особистий образ, в своє нове «Я».

За реалізації такої схеми зміни етнічної ідентичності закріплення нового ідентитету здійснюється і свідомою відмовою від мину­лого. Іноді така відмова може мати підкреслений або навіть демон­стративний характер. В Югославії, наприклад, під час панування турків траплялося, що «потуречені», намагаючись довести, що вони гідні нової релігії і становища, ставали найзапеклішими ворогами тих, хто і далі зберігав свою стару віру. Не без підстави говорили, що «потурченець гірший за турка».

Останній період процесу зміни ідентичності, який можна назвати «трансформаційним», починається відтоді, коли особистість уже «вжилась» у нове «Я», засвоїла узагальнену модель етнічної поведін­ки і почала трансформувати її в індивідуалізовану форму, надаючи їй свого особистого «почерку».

Для цього періоду важливими є не тільки внутрішні, особистісні аспекти його розгортання, а й зовнішні сприйняття концепції і нової поведінки особистості її оточенням.

Як уже відзначалось, спільність, особливо етнічна, виробляє багато засобів, прийомів, способів контролю ідентичності особистості і цієї спільності. Тому людині, яка вирішила змінити іден­тичність, доводиться переборювати всі ці хитромудрі перепони, які спеціально нагромаджені в кожній культурі, щоб чужинець не міг з них вибратись. Спільнота «отак собі» нікого до себе не впускає.

Свого роду «допомогою зовні», «гуманітарною допомогою» для особистості стає громадська думка тієї спільноти, з якою вона по­чала себе ідентифікувати. Великий позитивний вплив на зміцнення нової ідентичності справляє оточення, коли воно доброзичливо сприймає вибір і дії особистості. Це стосується як нової, так і ко­лишньої спільноти. Відтак вірогідність зміни ідентичності значно більша в тих культурах, де вище загальний рівень толерантності в міжособистісних відношеннях.

Однак визначити зовнішнє сприйняття нового ідентитету осо­бистості лише термінами «оточення» чи «інші» недостатньо. Вони надміру абстрактні для розуміння особливостей процесу зміни ідентичності. Необхідно їх конкретизувати через поняття малих груп, що в них особистість входить безпосередньо. Це сім’я, ви­робничий колектив, друзі, сусіди. Саме від того, як ці групи ставитимуться до факту зміни ідентичності, розгортатиметься і сам процес ідентифікації, його якість на особистісному рівні. Якщо в гру­пах перебування формується позитивне ставлення, то складати­меться якась злагода (нехай і не гармонія) між зовнішнім та внутрішнім аспектами зміни ідентичності. Як правило, толерант­ніше ставляться до зміни ідентичності особистістю у регіонах зі змішаним в етнічному відношенні населенням, там, де призви­чаїлися до міжнаціональних шлюбів. Щодо цього міське середови­ще сприятливіше, ніж сільське. Однак у багатонаціональних селах індивідуальний вибір особистістю своєї етнічної ідентичності також приймають зі зрозумінням. Так, дослідник М. Баряктарович наводить дані, що в одному із словацьких селищ, де словаки були майже мадяризовані, вони стали в наш час асимілюватися хорвата­ми, і зараз трапляється, що рідні брати проголошують себе належ­ними до різних національностей: так, з п’яти братів досліджуваної сім’ї двоє вважали себе хорватами, один словаком, один – угорцем, один – німцем. Цю ситуацію можна якось зрозуміти, якщо враху­вати, що їхній дід був мадяризованим словаком.

Якщо з боку оточення формується негативне ставлення, неро­зуміння, атмосфера відчуження, то виникає конфліктна ситуація, вихід з якої особистість нерідко знаходить у цілковитому розриві з цими малими групами. Найскладніші і найдраматичніші відносини складаються при цьому в сім’ї. Іноді це призводить до розриву з сім’єю, близькими, уходу з дому, виїзду з рідних місць, іноді виявляється як прокляття батьками дітей, відмова від них та ін. Подібні ситуації ставали нерідко сюжетом літературних творів. Особливо часто вони трапляються у наші дні.

Наприкінці розглянутого періоду завершується й етап зміни ет­нічної ідентичності. Новий етнічний ідентитет стає невід’ємною часткою особистості, часткою її «Я». Тоді цей аспект поведінки втрачає статус особливого суб’єкта особистісної уваги, переходить у сферу несвідомого, автоматичного, спонтанного.

1. Зміна етнічної ідентичності

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2010

1. Зміна етнічної ідентичності

Майбутнє – у теперішньому, але майбутнє – і в минулому.

Анатоль Франс

Повсякденна практика багата на приклади зміни національної належності окремими особами чи групами людей протягом життя одного покоління. Звичайно, характер і причини зміни етнічної належності можуть бути різними. Це і суто зовнішня, формальна зміна позначення своєї національності, хоч у житті самої особис­тості, її психологічному стані нічого не змінилося. Зміна запису може відбуватися з особистої ініціативи (оскільки змінити націо­нальну належність особистості з якихось причин є вигідним), а може і під тиском, бути силоміць нав’язаною.

Але може статися і справжня природна асиміляція, коли осо­бистість під впливом умов життя змінює самосвідомість, тобто свою етнічну ідентичність. Історія знає багато випадків, коли окремі представники або невеликі групи інших етносів асимілюва­лись, наприклад, українцями. Достатньо розгорнути будь-який правописний «Словник українських призвищ»: у ньому можна натрапити і на Литвина, і на Шведа, і на Білоруса, і на Молдована, і на Німця та ін. З іншого боку, можна знайти і протилежні прикла­ди. Про це свідчать не тільки прізвища Хохлова, Бойка, Гуцула, Русина, що трапляються серед інших народів, а й більш масові і драматичні факти історії. Для українського етносу та окремих його членів проблема асиміляції, переходу в інший етнос була постійною та стійкою. В минулому багато українців було ополячено, русифіковано і навіть отуречено. Ополячення відбувалося переходом із православ’я в католицизм і зміною української мови на польську. Для західних українців після укладення Брестської унії та утворен­ня греко-католицької церкви полонізація спрощувалась, оскільки обидві конфесії – і католики, і греко-католики підлягали одному першоієрарху – Папі Римському.

Русифікація на рівні окремих особистостей відбувалася завжди достатньо легко, оскільки для цього треба було лише перейти на російську мову, а віру українці та росіяни завжди сповідували спільну – православ’я.

Проблема зміни етнічної ідентичності є об’ємною та багатогран­ною. Дослідження її вже мають певну традицію. Бага­то робіт присвячено темі асиміляції. У них проблеми зміни етніч­ної самосвідомості розглядаються на рівні групи, спільноти. Ми ж зосередимо увагу на зміні етнічної ідентифікації на рівні особис­тості, розглянемо проблему зміни етнічної самоідентифікації у контексті зміни інших соціальних самоідентифікацій особистості. Звичайно, в деяких аспектах поняття зміни ідентичності межують або навіть зливаються з поняттям асиміляції. Але це не дає підстав для їх цілковитого ототожнення.

По-перше, поняття асиміляції більше належить до групових фе­номенів, ніж до особистісних. Особистість змінює певну ідентич­ність, але в усіх інших відношеннях залишається колишньою інди­відуальністю. Хоч, звичайно, зміна якогось одного аспекта особис­тості впливає і на всі інші, проте, як правило, не настільки сильно, щоб змінити їхню суть.

Група ж не просто змінюється, а асимілюється, тобто вливаєть­ся, розчиняється в інших групах. Асимілюючись група зникає. Особистість же, навіть змінюючись, продовжує існувати.

По-друге, асиміляція зв’язується, як правило, з етнічними про­цесами, а зміна ідентичності може стосуватися найрізноманітніших соціальних спільностей, а не тільки етносу.