1. Структурна композиція етнічної ідентичності

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Розділ ІV. ЕТНІЧНА ІДЕНТИЧНІСТЬ

1. Структурна композиція етнічної ідентичності

В умовах радикальних суспільних змін помітно посилився інтерес до етнічності, особливо до тих її аспектів, що стосуються етнічного відродження (ethnic revival). Бажання з’ясувати, яким чином людина себе етнічно ідентифікує, яке значення для неї має етнічна належність й які поведінкові орієнтації та стратегії з нею пов’язані, спонукає до пошуку пояснень щодо конструювання етнічної ідентичності. З огляду на дану обставину, увага має акцентуватися не лише на визначенні етнічності, її формах, але й на способах структуризації відповідних зразків комунікації та взаємодії.

Серед дослідників проблем етнічності усе частіше лунає думка щодо нерозривності етнічної ідентичності та етнічної взаємодії. Діапазон цих поглядів сягає досить широких меж: від бачення взаємодії як одного з факторів формування етнічної ідентичності, до опозиційності як первинної основи стійкої ідентичності. Якщо припустити, що усвідомлення етнічної ідентичності може відбуватися лише в процесі конфронтації і що саме зовнішні умови здатні зумовлювати зростання або послаблення етнічності, то природно постає питання щодо її виникнення. Цілком імовірно, що відповідь у даному випадку буде більш переконливою, якщо передбачатиме один надто суттєвий момент, а саме, обов»язковою підставою етнічної ідентичності є спільність культури. Базові цінності, утворюючи культурну основу, визначають правила взаємовідносин, розставляють пріоритети, оцінки, цілі. Відповідно етнічність, як усвідомлений простір комунікації й взаємодії, завжди грунтується на ідентифікації себе на відміну від інших. Не випадково більшість сучасних визначень етнічності містять об’єктивні (культурна основа) і суб’єктивні (самоприписування) характеристики.

Проте, за такої точки зору, неминуче постає проблема етнічцих меж (ethnic boundaries): чи визначаються вони, незалежно від людини, фактом її народження, процесом соціалізації або зовнішнім культурним впливом чи залежать від суб’єктивних факторів, від того, хто і з яких причин приписує себе до певної етнічної групи. Й якою мірою групова належність пов»язана з прийняттям тих чи інших культурних цінностей (включаючи форми організації).

Проблема, як бачимо, досить непроста, особливо, коли йдеться про реальні способи визначення етнічних груп. Виходячи з культурної обумовленості етнічної ідентичності, важливо рахуватися з тими межами, якими дана група себе окреслює. Більш того, і культурні характеристики етнічної групи можуть зазнавати певної трансформації. Звідси складається враження, що існує безліч варіантів щодо їхніх зв’язків і відносин. Хоча, з іншого боку, відсторонення від «чужих» має передбачати усвідомлення меж допустимої варіативності (як правило, це взаємодія, що обмежується певними сферами загального інтересу та взаєморозуміння).

Втім, людина може свідомо маніпулювати своєю етнічністю залежно від ситуації (відповідним чином поводити себе, одягатися й т. ін.), що дозволяє говорити про рухливість етнічних меж, а в окремих випадках і про їхню двоїстість: межі, що визначаються усередині групи можуть відрізнятися від меж, якими вони уявляються зовнішньому спостерігачеві. Бо зовнішні межі є наслідком міжетнічної взаємодії, у той час як внутрішні – володіння членами етнічної групи спільним культурним знанням. Відповідно, для зовнішнього спостерігача певна етнічна група може уявлятися гомогенною групою із спільними рисами і цінностями, а, насправді, вона може мати безліч поведінкових альтернатив, ускладнюючи тим самим визначення етнічних меж.

Звичайно, підстав для абсолютизації двоїстості культури (езотеричної та екзотеричної) практично немає. Проте, не можна не погоджуватися з фактом існування певних відмінностей між внутрішніми та зовнішніми проявами культури етносів. Від цього, безумовно, ускладнюється вирішення проблем етнічної ідентичності, а відповідно і з»ясування динамічної взаємодії трьох її складових: «образу для себе», «образу у собі» та «образу для інших». Що стосується «образу для себе», то він зазвичай усвідомлюється суспільством, поєднуючи при цьому бажані для себе характеристики. А комунікаційний зв»язок у середині етнічної спільності здійснюється за рахунок власної символіки і міфології, які назовні можуть проявлятися лише фрагментарно. «Образ у собі» цілковито можна віднести до неусвідомленої складової етнічної ідентичності. Проте, саме він сприяє узгодженості дій етнічної групи. Зрештою «образ для інших» постає у вигляді певного набору приписуваних собі визначень, що переведені на мову інших культур. Тут теж існують свої міфи, символіка, але метою їх є налагодження комунікації із зовнішнім світом. Усвідомлення відмінностей між «образом для себе» і «образом для інших» може коливатися залежно від умов існування етносу, спричиняючи зміни як внутрішньої, так і зовнішньої символіки та міфології.

Проте, у будь-якій етнічній групі завжди існує лише їй притаманний культурний стрижень, що надає узгодженості діям її членів і виявляє себе зовні шляхом різних модифікацій (обумовлюючи тим самим рухливість етнічних меж). При цьому зберігається важлива особливість етнічності. Вона постійно відтворюється в процесі соціалізації кожного конкретного індивіда. Засвоюючи «об’єктивну ідентичність», він свідомо реалізує власну ідентичність («суб’єктивну ідентичність»). Але це стає можливими за умов певного інформаційного простору, існування якого здатна забезпечувати етнічна група.

2. Енергетична концепція етногенезу Л. Гумільова

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

2. Енергетична концепція етногенезу Л. Гумільова

За час свого існування етнос поступово втрачає весь запас енергії, яку він одноразово одержав після спалаху космічного випромінювання. У названих часових рамках етнос проходить кілька фаз розвитку. Кожна з них пов’язана з певним рівнем пасіонарної напруги та характеризується специфічними стереотипами поведінки.

Фаза підйому починається з пасіонарного поштовху і появи нового етносу. Вона триває 200-300 років. Цей період пов’яза­ний з інтенсивним зростанням пасіонарної напруги етносу та всіх видів його активності, його енергетичною експансією. Заради ство­рення своєї держави як основної мети пасіонарії йдуть на значні жертви.

Найвища (акматична) фаза етногенезу пов’язана з найбіль­шим піднесенням пасіонарної напруги. Максимальне зростання пасіонарної напруги (різке зростання чисельності пасіонаріїв) у поєднанні з ростом індивідуалізму, зростанням кількості субет­носів і етнографічних груп часто стають причиною розгортання внутрішньоетнічних конфліктів. Пасіонарії «забувають» про свою велику мету і зосереджуються на задоволенні власних інтересів і амбіцій. Ця найтяжча фаза в житті етносу, що супроводжується внутрішніми конфліктами і громадянськими війнами, триває бли­зько 300 років. У цих конфліктах пасіонарії взаємно винищу­ються, а рівень пасіонарної напруги різко спадає. На зміну їм приходять субпасіонарії, які нездатні сприйняти необхідної енергії для адаптації в навколишньому середовищі (волоцюги, люмпе­ни, босяки, бомжі). Настає нова фаза етногенезу.

Фаза надлому (кризова) позначена різким зниженням пасіо­нарної напруги, зростанням чисельності субпасіонаріїв, гостри­ми конфліктами усередині етносу, розколами етнополітичних утворень. Фаза надлому триває близько 200 років.

Фаза інерції (бездіяльності, нерухомості) починається з не­значного піднесення рівня пасіонарної напруги з наступним її поступовим спаданням. Вона характеризується посиленням дер­жавних і соціальних інститутів, нагромадженням матеріальних і культурних цінностей, активним перетворенням ландшафту. У суспільстві домінують законослухняні і працелюбні посереднос­ті, орієнтація на загальноприйнятий стандарт. Фаза інерції ви­глядає як початок творчої діяльності, але при цьому рівень пасіонарної напруги постійно спадає. Це свідчить, що під маскою процвітання йде загнивання етносу.

Фаза обскурації (старості, відживання) етносу настає тоді, коли йому вже понад 1100 років. Ознакою його старості є падін­ня рівня пасіонарної напруги нижче нуля і значне зростання кількості субпасіонаріїв. Етнос продовжує існувати за рахунок раніше набутих матеріальних і культурних цінностей, але не­спроможний до конструктивної діяльності, бо численні субпасіонарії постійно вимагають задоволення своїх ненаситних потреб. За цих умов суспільні інститути починають розкладатись: узако­нюється корупція, зростає злочинність, до влади приходять аван­тюристи, працелюбних і чесних людей переслідують та винищу­ють. Настає помітне скорочення чисельності етносу, який в цю добу може бути легко завойований сусідами.

Фаза регенерації (відродження, відновлення), що інколи має місце в етногенезі, засвідчує короткочасне відродження етносу за рахунок припливу пасіонаріїв з окраїн та з чужих етнічних спільнот. Вони можуть протягом певного часу відігравати прові­дну роль і дещо затримати загибель етносу.

Фаза меморіальна (загибелі, статична, реліктова) засвід­чує завершення процесу етногенезу. Етнос вичерпав весь запас пасіонарної енергії, здобутої внаслідок короткотермінового спа­лаху космічного випромінювання. Його члени, майже без жод­них змін, повторюють з покоління в покоління збережені тради­ції. Якщо сусіди не нападають, то такий етнос чи його залишки поступово розпадаються, а його члени перетворюються на гос­тинних, безневинних, доброзичливих, працьовитих і консерва­тивних людей, які не хочуть нічого змінювати. Перехід до заключного етапу меморіальної фази має вигляд поступового забування традицій минулого. У такому статичному стані етнос може перебувати неймовірно довго.

Новий цикл розвитку статичного (реліктового) етносу може бути викликаний лише новим пасіонарним поштовхом, при яко­му виникає нова пасіонарна етнічна популяція. Вона не воскре­шає старий, а створює новий етнос з новими ознаками і рисами. З пасіонарного поштовху починається новий виток етногенезу.

Енергетична концепція етногенезу Л.Гумільова доволі струнка і приваблива. Але вона має вигляд наукової гіпотези, бо її вихі­дним положенням є припущення про спалахи загадкового космі­чного випромінювання, що спричиняє пасіонарний поштовх. Крім того, етногенез далеко не всіх етносів вписується у виділені ним фази, а їх послідовність та хронологічні межі часто не підтвер­джуються конкретними фактами етнічної історії.

Навіть схематична характеристика перебігу етногенетичних процесів засвідчує, що однозначної відповіді на питання про їх причини і рушійні сили немає. Поєднання соціально-психологічних та біологічних (популяційних) чинників в етногенезі є очевид­ним. Механізми виникнення, розвитку і зникання (розпаду) ет­носів можна зрозуміти, поєднавши названі чинники з явищем пасіонарності. До пасіонаріїв належать індивіди, які від народження здатні вбирати (абсорбувати) із зовнішнього середовища більше енергії, ніж це необхідно для їх особистого і видового збереження. Пасіонарність – це така генетична, біологічно ус­падкована поведінкова активність, яку можна пов’язати з фі­лософським поняттям «інтерес». Рушійною силою дій кожної людини, соціальних і професійних груп, поколінь, сімей, родів, племен, етносів, держав та її органів є інтерес. Зміст інтересу визначається конкретними умовами життя, місцем перелічених груп у системі суспільних відносин. Він стає реальною причи­ною соціальних дій, подій, звершень, а в їх основі формулаінтерес–стимул–дія. Людських інтересів величезна кількість. Су­спільне життя надає їм як соціальних, так і етнічних форм.

Універсальність дії інтересів з найдавніших часів до наших днів простежується як в соціальних, так і в етнічних формах буття людських спільнот. Індивідуальні і групові людські інте­реси спричиняються біологічними і соціальними потребами лю­дей. Перші з них проявляються в інстинктах («інтересах») вижи­вання, самозбереження, самовідтворення, родових потреб самоідентифікації і т.ін., а другі – в соціальній, господарсько-куль­турній і побутовій специфіці, самоназві, самоідентифікації, про­явах солідарності і т.ін. Поєднання обох груп інтересів з ендогамністю етносоціальних спільнот засвідчує, що етногенез як про­цес появи і зникнення етносів не можна відривати від господар­ської діяльності, зміни суспільних систем, економічної і полі­тичної історії та від природно-географічного середовища. Поєд­нуючись з біологічною природою етносів, ці фактори проявля­ються: у демографічних вибухах і розширенні території розсе­лення новонароджених етносів; у підвищенні їх політичної, вій­ськової, адміністративної, культурної і релігійної активності; в ускладненні внутрішньої мозаїчності етносів; у змінах етнічних стереотипів, жорсткій регламентації поведінки та складанні но­вих культурно-побутових традицій і т.п. Це дає підстави ствер­джувати, що етногенез – це вся сукупність со­ціально-культурних і біологічних процесів, які проявляються при функціонуванні етносів від початків виникнення, на ос­нові раніше існуючих компонентів, до складання обличчя ет­нічних спільнот та їх зникнення.

Етногенез як процес існування етносів в історичному часі засвідчує їх розвиток від появи на історичному небосхилі до схо­дження з нього. Кожен етнос існує в часі, а це означає, що він не лише зберігає традиції шляхом передачі етнічної інформації від покоління до покоління, а й постійно змінюється.

Вивчення й уточнення етногенезу конкретних етносів, крім наукового, має ще і важливе прикладне значення, бо дає змогу зрозуміти як їх етнополітичний і етнокультурний стан, так і виявити причини етносоціальних протиріч, що часто маскують­ся під конфесійні, расові чи соціальні.

Із сказаного випливає, що етнічна історія людства є багатостадіальним процесом і що в кожній із стадій відбуваються різні етногенетичні процеси. Такі процеси призводять до того, що на одному етнічному ґрунті можуть розвиватися різні етноси.

1. Енергетична концепція етногенезу Л. Гумільова

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

1. Енергетична концепція етногенезу Л. Гумільова

Коли стоїш спиною до сонця, бачиш лише власну тінь.

Амін ібн Фаріс Рейхані

Автор концепції виходить з того, що поверхня землі кілька разів за тисячоліття потрапляє під дію короткочасних спалахів особливого космічного випромінювання. Воно викликає мутацію того гена людини, який відповідає за сприйняття організмом енергії зовнішнього світу. Такі спалахи і мутації людського гена спричиняють пасіонарний поштовх (від лат.passio. patiorак­тивність, пристрасність, жертовність, чуттєвість).

Річ у тім, що досліджуючи тритисячолітній період в житті Землі – інтер­вал з XII ст. до н.е. до XIX ст. н.е. («від падіння Трої до поразки Наполеона»), – Гумільов звернув увагу на те, що в цей період етноси виникали не рівномірно й поступово, а спорадично й безладно (“спалахами”), певни­ми групами в різних регіонах (за образним висловом автора, “складаєть­ся враження, ніби час од часу хтось шмагає батогом земну кулю” і на місцях “рубців” виникають нові етноси). Ці смуги шириною близько 300 км мо­жуть простягатися як у меридіанному, так і в широтному напрямку. Вони виникають не часто (2-3 рази на тисячоліття; зокрема, протягом згадано­го тритисячолітнього періоду Гумільов нарахував дев’ять таких смуг) і майже ніколи не проходять через одне й те саме місце.

Що ж це за смуги і як вони виникають? За гіпотезою Гумільова, вони мають космічне походження. Так, визначивши час виникнення цих смуг, дослідник порівняв знайдену послідовність з даними американсь­кого астронома Дж. Едді, який, вивчивши діяльність Сонця, побудував графік сонячної активності за 5 тисяч років. Виявилося, що час появи «смуг» хронологічно збігається з мінімумами сонячної активності, або з періодами її зниження. На підставі цих даних Л. Гумільов висловив таку гіпотезу: в період зменшення сонячної активності знижуються захисні властивості іоносфери й окремі кванти чи пучки космічного випромінювання досягають земної поверхні. Тобто, на думку автора, згадувані “смуги” – це місця на земній поверхні, куди падає потік жорсткого випромінювання з Космосу в час найнижчої сонячної активності.

Потік космічних променів спричинює, в свою чергу, процес мутаге­незу на уражених територіях. Внаслідок мікромутацій у певної кількості осіб (не у всієї популяції) виникає ген пасіонарності, який не впливає на анатомію чи фізіологічні процеси, а деформує лише стереотип пове­дінки. Пасіонарна ознака є рецесивною генетичною ознакою, яка дає змогу особам, що мають ген пасіонарності – пасіонаріям – абсорбу­вати біохімічну енергію із зовнішнього середовища, що фенотипно про­являється у вигляді підвищеної активності й гіперпрацездатності. Отже, пасіонарність має енергетичне походження, а на психічному рівні ця гіперенергія може проявлятися в різних формах залежно від місця, епо­хи, попередніх норм і стереотипів поведінки тощо. Цієї енергії виста­чає на те, щоб подолати інерцію старих стереотипів поведінки й запро­вадити в життя нові, що, як вважає Гумільов, і є головною ознакою народження нового етносу.

Пасіонарність не є корисним надбанням для особи та її близьких, бо вона пов’язана з гальмуванням інстинкту самозбереження у її носіїв. Тому ознака, як шкідлива, не затримується довго в популяції, а від­браковується природним добором. З кожним поколінням кількість осіб, які мають ген пасіонарності, зменшується. Етногенез, за Гумільовим, це поступова втрата системою пасіонарності. І якщо графічно соціогенез описується традиційно спіраллю, то етногенез – спеціальною кривою зміни пасіонарної напруги етнічної системи, яку автор зображує у виг­ляді кривої “згоряння ватри”, “вибуху порохового складу” чи “в’янучо­го листя”.

Поява певного числа об’єднаних спільною метою пасіонаріїв на території з достатньо різноманітними ландшафтами може ста­ти пусковим механізмом появи нового етносу. Пасіонарний по­штовх спричиняє бурхливий процес етногенезу, що триває 130-160 рр. і завершується виникненням нового етносу з новими поведінковими і культурними стереотипами. Створювані пасіонаріями нові поведінкові стереотипи передаються міжпоколінними зв’язками від пращурів до нащадків наслідуванням і навчанням. Після пасіонарного поштовху етнос проходить кілька закономір­них фаз свого розвитку і буття. Повний цикл життя етносу три­ває близько 1500 років, якщо етнос не гине раніше під дією зов­нішніх причин.

2. Сугестивна концепція етногенезу Б. Поршнєва

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

2. Сугестивна концепція етногенезу Б. Поршнєва

Б.Поршнєв вважав, що при всій варіативності форм спільнот вони завжди конституюються через протиставлення ми й вони. (Пізніше з цієї вихідної опозиції розвивається «ви», яке є, з одного боку, не ми, бо це щось зовнішнє, але й не вони, оскільки тут спостерігається не протиставлення, а певне взаємне тяжіння. З ви поступово формуються він і ти і лише на завершальному етапі – я). Ця генеза безпосередньо не торкається теми визначення етносу, але важливо зазначити, що соціально-психологічне протиставлення (мивони), на думку вченого, є вихідним відносно індивідуально-психологічного. Що ж до самої вихідної опозиції, то в ній історично більш раннім було вони.

Отже, вони первинніші, ніж ми. Першим актом соціальної пси­хології Поршнєв називав виникнення уявлення про них. Уявлення про свою спільноту – вторинне, воно розвивалося за допомогою механізму контрсугестії через протиставлення своїхчужим, де перше уяв­лення про ми було – ми не такі, як вони (а не навпаки: вони – це ті, що не ми). Далі поняття ми починало викристалізовуватися й на­повнюватися конкретним змістом. У цьому неабияку роль відігравав механізм контр-контрсугестії.

Як випливає безпосередньо із терміна, контр-контрсугестія спрямо­вана проти контрсугестії, вона є поверненням до сугестивних механізмів, але на іншому – вищому – рівні. Якщо одним з проявів контрсугестії, як зазначалося, були етнодиференціюючі процеси, то процеси внутрішньоетнічної консолідації були безпосередньо пов’язані із сугестією та контр-контрсугестією.

Так, за Поршнєвим, сугестивні процеси завжди інтенсифікуються за умови активізації відчуття контакту та спілкування. Саме тому в усіх спільнотах чільне місце відводилося загальним народним святам, гулян­ням, спільній племінній трапезі, спільному співу тощо. Результатом такої активізації відчуття контакту та спілкування було посилення сугестивних процесів, зниження критики, піднесення довіри до загалу, що свідчило про посилення почуття належності до “ми” (етнічну ідентифікацію), та пози­тивно впливало на зростання внутрішньоетнічної консолідації.

Сугестії також сприяли ізоляційні процеси, оскільки вони збільшува­ли вірогідність міжіндивідних контактів у межах ізольованої від інших суспільств етнічної групи. Тому використання природних чинників, що сприяли відгородженості спільноти, або зведення штучних “стін” як у буквальному (скажімо, “велика китайська стіна”), так і в переносному (згадаймо формулювання “за залізною завісою”) значенні разом з поси­ленням замкненості сприяли розвитку консолідаційних процесів.

Одним із найвагоміших засобів контр-контрсугестії Б.Поршнєв та­кож вважав повторення будь-якої інформації. Саме цей механізм, на дум­ку багатьох, лежить в основі всіх колективних уявлень. Дійсно, будь-який етнос не може існувати без постійної репродукції певних культурних надбань. На цьому базуються традиції, звичаї, культи, ритуали, обряди тощо. Їхнє постійне колективне відтворення намагається виключити можливість будь-якої новації, а отже, “уторовує доріжки”, аби полегши­ти “запуск” сугестивних процесів. Репродукція (і тим самим трансляція будь-яких елементів культури) формує комплекс ознак, що відрізняє один етнос від інших, а також відіграє роль етноконсолідуючого чинника.

1. Сугестивна концепція етногенезу Б. Поршнєва

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Розділ ІІ. ЕТНОГЕНЕЗ

Дослівний переклад з грецької слова «етногенез» – походження народу. Під етногенезом розуміють процес історич­ного походження та буття етнічних груп, що пов’язаний з розви­тком виду Homo sapiens.

Проблеми етногенезу – одні з найскладніших у сучасній на­уці. Це спричинено тим, що етнічна історія народів обумовлена взаємодією антропологічних, лінгвістичних, демографічних, го­сподарсько-культурних, психологічних та інших чинників.

 

Сугестивна концепція етногенезу Б. Поршнєва

Дивний цей світ, де двоє дивляться на одне й те саме, а бачать повністю протилежне.

Агата Крісті

Серед концепцій, які пояснюють виникнення й функціонування ет­носів за допомогою певних біопсихічних явищ та закономірностей, відно­сять теорію Б.Поршнєва. Чільне місце в ній посідає феномен внутрішньо-етнічної сугестії та міжетнічної контрсугестії. Що ж стояло для автора за цими поняттями?

Сутність навіювання, на думку автора, полягає в тому, що за наяв­ності найповнішої й беззаперечливої довіри у того, хто слухає, до того, хто говорить, у одного блокується робота власної першосигнальної си­стеми, а натомість виникають образи та уявлення, цілеспрямовано вик­ликані словами іншого. Ці образи й уявлення, в свою чергу, потребують таких реакцій і дій, як це буває тоді, коли вони викликані власним відчут­тям і сприйманням, а не опосередковано – через іншу людину. Звернімо увагу на те, що дослідник під терміном «сугестія» мав на увазі не гіпноз чи сугестивне втручання уві сні, а навіювання, що відбувається в нор­мальному стані, причому лише його вербальні форми (для невербального «зараження» він користувався терміном «наслідування»).

З погляду Б.Поршнєва, сугестія (навіювання) була вихідним субстратом будь-яких соціально-психологічних відносин між людьми. Людство почало свій розвиток, уже маючи сугестію як продукт попереднього ви­творення, але специфічно людських рис воно почало набувати з ви­никненням механізмів, що давали змогу загальмувати процес сугестії, активно протидіяти йому.

Б.Поршнєв висловлював думку про те, що первісні люди почали про­тидіяти сугестивним механізмам з найпростіших способів, зокрема, уни­каючи контакту. Він вважав, що коли скупчення людей в місцях виник­нення первинних поселень досягло критичної величини, людям стало тісно «через появу й розвиток тягаря міжіндивідуального тиску». Вони шукали порятунку у втечі, а отже, в розселенні на порожніх, незайманих територіях. Причому швидкість розселення людей по всіх куточках зем­ної кулі (таких темпів не демонстрував жоден вид тварин) була для вче­ного ще одним підтвердженням неприйнятності для людей «тягаря» су­гестії та активного пошуку засобів боротьби з ним.

Серед форм протидії – контрсугестії – Б.Поршнєв виокремлював механізм формування недовіри як один із первинних захисних фено­менів. Так, розподіл спільноти на авторитетних і неавторитетних осіб був одним із засобів, що давав змогу зменшити число тих, хто міг «за­пускати» сугестивний процес (до неавторитетних а priori критичне став­лення, що протидіє навіюванню). У цьому руслі лежить, на думку авто­ра, і принцип висування із загалу лідерів – визнаних авторитетів у будь-якому суспільстві (вождів, пап, президентів). За цим вчинком стоїть таке позасвідоме міркування мас: «хай слово одного має нездоланну силу, але це не така вже й велика платня за можливість не слухати чи не визнавати решту».

Розподіл людства на розмаїття етносів також можна розглядати як спосіб обмеження дії сугестії. І річ тут не лише в тому, що диференціація людей на тих, хто належить до рідного етносу (наших), і тих, хто не належить (чужих), кількісно обмежує число потенційних сугесторів. Процес сугестії у цьому разі ускладнюється ще й тим, що такий розподіл зумовлює й якісну несумісність – нерозуміння один одного через різні мови, через нетотожність культурних норм і звичаїв тощо.

Толерантність

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Толерантність

Українець з обережності кривди не забуває, але він не мстивий.

Микола Костомаров

Якщо всі попередні властивості стосуються безпосередньо ментальної сфери, особливостей світосприйняття та світорозуміння українця, то толе­рантність має відношення до етосу – всього, що пов’язане з поведінкою, вольовим життєвиявом. Якщо спробувати скласти приблизний перелік виявів етносу в німця, іспанця, американця, казаха та українця, то в усіх п’яти психотипів він буде приблизно однаковим. Усе, що стосується норма­тивних зразків, піддається універсалізації, отже, не сприяє з’ясуванню від­мінностей.

Відмінності, очевидно, стосуються мотиваційного елементу, того, що спо­нукає бути толерантним, що є рушійною силою терпимості для українця.

Генезис європейської мотивації толерантності пов’язаний зі становлен­ням авторитету писаного права як аксіологічно-нормативної основи етносу. Формалізм правопорядку в даному випадку підтримує етичний універсалізм; догма суверенітету особи входить до арсеналу мотивацій європейської толе­рантності, взаємовизнання.

Европостер «Толерантність»

У європеїзмі людина субстанція, суб’єкт, що саморозвивається за законами власної метафізики, всупереч фізиці природи та соціуму. Визнання цієї метафізичності людини й експлікує мотивацію толерантності. Толерант­ність є умовою збереження метафізичних засад людської суб’єктивності, її автономії.

В американця закладається релятивістичне розуміння людини; оскільки існувати тут означає бути сприйнятим, то й людина є не суб’єктом (оскільки її метафізична суб’єктивність не сприймається безпосередньо), а мінливим іміджем (образом). Щоразу перед громадськістю виставляється очікуваний імідж, а не суб’єкт у всій повноті його індивідуальних проявів. Для європейця бути толерантним означає бути собою; терпимість авансується іншому як жест визнання його самості. Для американця бути толерантним означає не відрізнятись, бути як усі.

Які ж мотиви спонукають українця до толерантності?

1. Резиґнація. Фактично тут ми бачимо постійне невдоволення собою. Врешті-решт невдоволення переростає в апатію. Навколишній світ сприймається не як онтологічна цілісність (європеїзм), не як ситуація (американізм), а як густе небуття. Толерантність тут є виявом апатичності особи, що спричи­нена дистресом.

2. Історично детерміноване почуття страху перед винищенням. Драма­тична національна доля наклала відбиток на покоління українців, які через психокультуру засвоюють страх перед усім новим (архетип домінування уречевленого над процесуальним, минулого над майбутнім). Це паралізує інтернаціональність і породжує терпимість до всього наявного (маємо те, що маємо). Водночас, така толерантність була для українців фактором вижи­вання в історії, інакше б їх давно винищили. Страх примушує терпіти будь-якою ціною. Толерантність самоприниження, відходу від чіткої позиції заради збереження індивідуальності є чинником слабкої національної самосвідо­мості. Індивід, відчуваючи беззахисність перед активним соціумом, погоджу­ється на все, щоб тільки зберегти себе і свою сім’ю. Його підсвідоме ніби нагадує йому про власну самотність, замкненість у світі (архетип монарності) й одночасно про зрадливість співвітчизників, для яких колективні форми виживання ніколи не були прийнятними.

3. Психологічна маргінальність. Серед мотивів толерантності не останнє місце належить гетерархічності (поліцентричності) психокультури, що робить українця заручником поточного моменту часу, людиною без центру.

4. Потреба в безпеці й захисті. Самоізольованість індивіда, підсилена апатією до інших, потребує таких форм безпеки, які умовно можна назвати соціофобічними. Біологічна соціофобія і толерантність пов’язані через те, що толерантність стає інструментом убезпечування середовища, в якому немає ні ворогів, ні друзів, а є суцільна анонімність.

Українець ладен закрити очі на всі негаразди соціального буття, оскільки сприймає соціальну матерію персоніфіковано – через окремих носіїв, полі­тику – через політичних лідерів (психологічний номіналізм), а решту інших – як нуль. Він не займає позиції, знаючи, що її відстоювання потребує більших зусиль, ніж відмова від будь-якої позиції. Одночасно нульова позиція є най­більш безпечною і в соціальному, і в психологічному аспектах.

Толерантність до жорстокості, зла, насильства, злиднів переростає у всетерпимість, у самоапологетику. Обстоюючи будь-який принцип, українець захищає свою вітальну безпеку, оцінюючи принцип екзистенційно: як дже­рело виживання, а не ідею, яку потрібно відстоювати.

Емоційно-естетична домінанта

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Емоційно-естетична домінанта

Етос і естетичне чуття українського народу закорінені в духовній традиції східного християнства.

Іван Лисяк-Рудницький

Дослідники української психіки (О. Кульчицький, М. Костомаров, В. Липинський) приділяють увагу такій невід’ємній рисі українського психотипу, як емоційність, і тісно пов’язаній з нею естетичній домінанті. В усьому світі укра­їнців, навіть на побутовому рівні, вважають емоційними людьми. Їхні жвавість, дитяча безпосередність, вразливість та чуйність захоплюють і полонять представників нормативно-логічної західної психокультури, в якій емоційне начало редуковане до обслуговувальної ланки інтелекту.

Мальовничі пейзажі України, її живописна природа пробуджують пое­тичне натхнення і ваблять уяву митця. Нескінченний краєвид степу, стрімкі річки, затишні куточки лісів не залишають байдужими нікого. Вся ця краса не могла не позначитися на українцях. Їхні біофілічний психотип, потяг до усього живого, натурального й гармонійного, естетичного виражають своє­рідну життєлюбність. Естетизм українців, їхнє почуття форми не зупиняється на феноменології краси, а намагається проникнути в ендотимне підґрунтя, розкрити таємницю природи, людської душі та всесвіту. Всесвіт для укра­їнця — найближче, естетично привабливе довкілля, яке відображає його власну емоційність.

Емоційні психокультури завжди давали людству титанів мистецтва: музики, архітектури, поезії, драматургії. Не є винятком і Україна, де в кож­ному місті, містечку й селі можна зустріти піснярів, поетів, музикантів, при­родна обдарованість яких є недосяжною для європейського rаtіо.

Україна увійшла до когорти держав-сибаритів, для яких мистецтво – канон усіх сфер життєдіяльності. Річ у тім, що емоційно-естетична домі­нанта в українській психокультурі не врівноважена прагматичністю і тяжіє до самодостатності, придушуючи майже все, у чому немає естетичної при­вабливості…

Що відрізняє емоційну українську психокультуру від інших, аналогічних психокультур (наприклад, французької чи італійської)?

Перша відмінність неусталеність емоційних реакцій на одні й ті самі стимули. Психологіка емоцій налаштована на одиничне, мінливе, а не на генералізоване, усталене. Здавалося б, чим тоді емоційний француз відрізня­ється від емоційного українця? Можливо, тим, яку роль виконує емоційна сфера в першого і в другого. Емоційність француза вкладається в певний етос, іншими словами, вона є нормативно заданою. Більше того, всі прояви емоцій стосуються блоку спонтанності (міжособистісна комунікація), а не інструментальної діяльності. Для американської та європейської психокуль­тур емоції мають публічний вимір, оскільки за всім, що відбувається з люди­ною, стежить невидиме око громадськості. В українця емоційність є механіз­мом адаптації до того середовища, в якому він живе. Тут учинок людини не зможе виправдати ніяка логіка, якщо вона не подібна до логіки емоцій. Абстрактні принципи розцінюються як вияв шаблонності й заорганізованості, оскільки емоційне мислення оперує не поняттями, а образами. Образи ж не можуть повторюватися, тим паче бути стандартизованими.

Другою відмінністю української емоційності є те, що емоції українця ство­рюють своєрідне замкнене коло, бо ніколи не спрямовані на об’єкт. Загалом усе, що стосується так званої об’єктивної дійсності, мало цікавить українця, адже вона не викликає у нього емоційних реакцій. Зате відгук дістає емоційне відображення цієї дійсності, яка вважається за саму дійсність. Таким чином, переконаність українця в будь-чому (в тому числі в істинності чужих думок) залежить від його емоційної насиченості.

Психологи неодноразово наголошували на тому, що емоційна сфера укра­їнця є неврівноваженою. Причини цієї неврівноваженості певним чином пов’язані з міфами. Для українця зміна емоційних станів — не просто мінли­вість настроїв, афектів, це перехід від одного міфу до іншого. Не дивно, що цей перехід є стрибкоподібним і нагадує одномоментне перевтілення особи, в якій ніби живуть кілька людей водночас. Адже кожен міф має свою емо­ційну тональність, ніяк не пов’язану з іншими міфами. Міф одночасно і зобра­жує, і пояснює, що дає нам підстави віднести його до однієї з форм дистресо­вої компенсації соціальної раціональності в утраченій психокультурі.

Українець вірить у міф, сподівається на те, що міф є і реальністю водно­час, і любить себе у цьому міфі. Любов до своєї міфічної оболонки видає сво­єрідний нарцисизм розбещеної материнською опікою дитини, естетизуючу власну хтивість. Міф для українця сон у реальності й реальність уві сні.

По-друге, міф це уречевлено-життєва реальність суб’єкт-об’єктного, здійсненого в певному образі взаємоспілкування. Взаємоспілкування тут є метафорою взаєморозуміння, взаємовживання суб’єкта з реальністю, а реальності — з суб’єктом. Міф таким чином передає образ людини-реальності в певній цілісності.

По-третє, міф є символічним утіленням взаємоспілкування в дорефлексивно-інстинктивний, інтуїтивно-зрозумілий, розумно-енергійний образ.

Завершуючи аналіз емоційно-естетичної домінанти української психокультури, зробимо кілька зауважень.

Одне з них стосується позитивів будь-якої психокультури, в якій основою світорозуміння виступає образ. У цьому випадку національна психіка пере­живає процес модернізації з меншими утрудненнями, ніж жорстка, раціо­нальна психокультура. Через відсутність усталеності й рівноваги між розум­ним, вольовим та емоційним началами українська психокультура є надзвичайно пластичною, гнучкою, оперативною. Єдине, що є фактором небезпеки, це можливість запозичення чужої форми й наповнення її влас­ним змістом. Адже сугестивність означає схильність жити чужим розумом. І якщо в технологічній сфері цей розум нейтральний, а його форми асимілю­ються без побічних наслідків, то у сфері самопізнання, фундаментальної, аксіологічної психокультури ніхто і ніщо не може бути каноном для України. Самоопанування національним інтелектом усіх прошарків ендотимного тла української душі є неодмінною запорукою відродження самості українця. Лише напружені пошуки втраченого Я допоможуть йому стати самим собою, а значить, вільним.

Інтровертованість

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Інтровертивність

Українці – природжені буддисти. Вони і в цьому випадку знаходять вихід не в катарсисі, а в каталепсії.

Максим Розумний

Психологічно нормальна інтровертивність дає суб’єктові великі пере­ваги над оточенням, що отримують свій вираз у рефлексивності, поміркова­ності, послідовній наполегливості, здоровому традиціоналізмі та врівноваже­ності. Інтроверти меншою мірою, ніж екстраверти, залежать від зовнішнього середовища, зберігають величезну кількість психічної енергії і в цілому є кумулятивним, енергозбережувальним психотипом, їм набагато легше змі­нити себе, ніж навколишній світ, що, наприклад, в українській психіці корелює з розвиненим етичним началом, толерантністю.

У соціальній сфері інтровертивність є перевагою для гнучкого і динаміч­ного соціального інтелекту, який добре переробляє інформацію і спроможний не повторювати історичних помилок. А якщо інтровертивність поєднується з раціональністю, то потенції цього соціуму зростають у геометричній прогресії. На такій основі складаються сильно розвинені нормативні психокультури, в яких воля до влади врівноважена соціальним інтелектом, рефлексивністю. Прикладом може бути хоча б сучасна Німеччина.

На жаль, українська інтровертивність складалася в історично нездоро­вих умовах: вона є продуктом стресогенезу та його відображенням. У чому ж полягає вплив стресогенних факторів на цю характеристичну рису україн­ського менталітету?

По-перше, українська інтровертивність виражає рівень невротизованості соціуму, його перевтому через отримання великої кількості надлишко­вої інформації.

По-друге, інтровертивність зі знаком мінус унаслідок стресогенезу пере­ходить у пасивізм. Знаменитий східний пасивізм (індійський) означає стовід­соткове недіяння, розчинення у світі, але український пасивізм скоріше витриманий у канонах епікурейської етики, основний принцип якої – «Про­живи непомітно». Прожити непомітно для українця це не торкатися зовніш­ньої проблемності.

Але найнебезпечнішим наслідком домінування звичок і узвичаювання є, беззаперечно, інтелектуальна ригідність.

У цьому моменті спостерігається дещо спільне між американською та українською психокультурами. Середньому американцю, як і середньому українцю, притаманна інтелектуальна ригідність, але вона має інші похо­дження і значущість.

Американець, як і українець, – індивідуаліст, але індивідуалізм тут, по-перше, урівноважується екстравертивністю, що посилює роль соціального контролю. По-друге, інтелектуальна ригідність американця є продуктом емпі­ричного світорозуміння, це ригідність «логіки фактів», гіперфактуалізму, який пригнічує абстрактне мислення. По-третє, ригідність американця не є наслід­ком розвиненої архетипіки, оскільки відносно молода американська психокультура такої просто не має, як не має вона і розвинутих традицій загалом.

Психопортрет української ригідності інший. По-перше, українець інтро­верт, а значить, локус соціального контролю перебуває у психіці особи. Це суттєвим чином послаблює роль соціальних механізмів впливу, проти яких формується дистресовий імунітет.

По-друге, текстуальне світорозуміння є цілковитою протилежністю емпі­ричному: логіці фактів тут протиставлена витончена спекулятивність. Від­разу ж наголосимо: це спекулятивність емоційного мислення, а не абстрак­тно-теоретичного. Хоча воно нічим не поступається поверховому емпіричному мисленню американців, але в соціальному плані є безплідним.

По-третє, інтелектуальна ригідність поглиблюється через розвинену архітектоніку підсвідомого, яке ізолює українську психокультуру від інших, інтровертує її. Формується психологія «маленького містечка», де все знайоме і звичне є добрим, а незнайоме, незвичне злим. Джерело зла ототожню­ється з неузвичаєністю, що саме по собі є похідним продуктом своєрідного містечково-хуторянського націоналізму. Це різновид націоналізму, притаман­ний неагресивним у політичному відношенні інтровертивним психокультурам. Якщо європейський націоналізм передбачає експансію, то український націо­налізм, утілюючи містечкову ксенофобію, є націоналізмом страху й невпевне­ності в собі. Те ж саме можна сказати і про російський імперіалізм як різновид екстравертивної жіночої істерії: величезні запаси ядерної зброї створювалися тут виключно для самозаспокоєння, а не для нападу на сусідні країни.

Ніхто не стане заперечувати аграрно-хліборобського походження україн­ського етносу. Це відзначали і Драгоманов, і Липинський, і Винниченко, і сучасні українські історики. Прадавня архаїчна культура з усіма її обрядами, звичаями, ритуалами, писанками, вишиванками, милозвучними піснями, роз­виненою атрибутикою матріархату має сільське походження. Завдяки кон­серватизму села, про який з великою пошаною писав В. Янів, український етнос зміг перенести всі випробування своєї драматичної історії. Так, слід віддати належне тим, для кого сила звички була імперативом виживання у скрутних умовах. Але час невблаганно бере своє, і село поступово маргіналізується під впливом індустріалізації й урбанізації.

Інтроверсія не сприяє внутрішнім, духовним змінам селянина, який заздрить «великій людині міста» й одночасно відчуває до неї приховану антипатію. Змі­нюються костюм, зачіска, але не культура напівмаргінала. Він закритий для усього, в чому бачить виклик його прихованій натурі. Саме ця прихована натура була тим, що давало його пращурам життєве натхнення, самість. Інтровертивність тут виступає уже не тільки як прояв дистресу, але і як реакція відчуження на ворожий релятивізм міста, динамізм міського способу житія. Формується “окопна психологія” з ворожим поділом на “ми — вони”. “Ми” – це ті, хто, не маючи нічого, опинився у великому місті і зміг облаштуватися тут. “Вони” – це ті, хто є корінними жителями міста і до яких “ми” відчуваємо заздрість. У нас свої інтереси, а в них – свої. Селянська інтровертивність не дає належної підказки з приводу того, що вони — такі ж люди, як і ми.

Підсумовуючи аналіз інтровертивності в українському менталітеті, можна вказати на такі її детермінанти. Перша детермінанта це беззаперечно дистресовий досвід соцієтальності, що спричиняє ізоляцію індивіда. Тут інтро­вертивність є захисним екраном, який блокує надлишок подразників.

Другою детермінантою можна вважати породжену цим досвідом ригід­ність соціального інтелекту й усього, що пов’язане з соціальною комуніка­цією, абстрактною інтерсуб’єктністю.

І нарешті, третя детермінанта відчуження селянського психотипу в умовах міської культури.

Екзекутивність

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Екзекутивність

Вічна дівочність української душі видається їй найбільшим скарбом.

Максим Розумний

Екзекутивність не є абсолютним синонімом жіночості й жіночого начала, тобто це не прояв психології тільки жіночої статі. Не рідше спостері­гаємо екзєкутивність чоловічої частини населення, зокрема, це досить типове явище в українській психокультурі. І навпаки: в інтенціональних (чоло­вічих) соціумах інтенціональність унаслідок емансипації може стати психоло­гічною прикметою жінок (американська чи німецька психокультури).

Що ж вкладається у це поняття?

Передусім, екзекутивна психокультура корелює з репродуктивно-відтворювальним, імітативним, а не творчим началом. У будь-якій творчості завжди наявні елемент ризику та новації, відхилення від еталона, нестан­дартність задуму й рішення. Екзекутивність, навпаки, є уникненням наднормативності й нестандартності, а екзекутивний психотип майже завжди добрий імітатор, наслідувач “від і до”.

Друга особливість екзекутивності як характеристичного параметра психокультури полягає в тому, що екзекутивність виявляє себе через цілевиконання, виконавську, обслуговувальну активність, центрується на поточних інтересах і потребах, на деталізації (як правило, естетичній).

Нарешті, екзекутивне начало можна визначати через дихотомію автономність гетерономність. Екзекутивна психокультура не є автен­тичною і самодостатньою, вона не здатна до самодетермінації. Адже самодетермінація передбачає визначеність аксіологічних засад діяльності, голов­них життєвих сенсів.

З давніх-давен у національному менталітеті українців сформувався сакралізований образ жінки. Жінка-матір могла б претендувати навіть на статус своєрідного протобожества: про неї складали пісні й вірші, оспівували її образ у билинах і думах, з нею йшли на смерть і поверталися до мирної праці. Архетип рідної матері-Землі, України-неньки асоціювався і з певним психологічним простором: свободою, миром, злагодою і любов’ю, тим рідним затишком, у якому можна перепочити після тривалих життєвих випробувань. Світлі й прекрасні почуття до жінки втілювалися в ліриці та прозі.

Якщо наодинці з собою український чоловічий психотип здатний до плід­ної праці, то в колективних формах життєдіяльності спрацьовує материнська модель захисту: службові, інституційні, формально-ділові стосунки мит­тєво витісняються неформальними з елементом родинності.

Але забезпечення стратегічних інтересів справа чоловіків. І справді, сильна українська жінка здатна принести себе в жертву недосконалості середовища, створеного нею ж розбещеним чоловіком, але вона просто не в змозі змінити це середовище. Та це й не її місія. І тоді-то й розпочинається драма української психокультури: жінка перебирає роль гаранта стратегіч­них інтересів, керуючи й маніпулюючи слабким і безвольним чоловіком. Робить вона це, звичайно, на жіночий лад: уникаючи порушення узвичає­ного середовища, з гнучкістю і наполегливістю, але без зайвої революцій­ності. Нібито щось відбувається, але нічого не змінюється. По-іншому й не може бути в соціумі, де жінки виконують і роль чоловіків, і свою власну, а самі чоловіки розглядають себе як органічну ланку затишку, створеного жінкою.

Женоподібний чоловік не звик обирати чітку лінію поведінки і при при­йнятті рішення починає вагатися: він довго зважує і перебирає різні варіанти, намагається їх комбінувати, але лише з єдиною метою – зволікати якомога довше. Врешті-решт ухвалюється колективне рішення або знов-таки залу­чається жінка, яка і тут виявляє себе носієм інтенціональності.

Чоловіча екзекутивність має і величезну кількість позитивів, головний серед яких позитивна мотивація до рутинної праці. Тим самим… суспіль­ство отримує добру можливість для розвитку, наприклад, сільського госпо­дарства, де здавна цінувалися жіноча витривалість, терпіння (чого немає, наприклад, у Росії). Нейтралізуються руйнівні, деструктивні прояви психо­культури: агресивність, войовничість, жорстокість, ненависть – усе, що пов’язано з американською та європейською психокультурами.

Але це ж саме обертається деструктивними наслідками для беззахисної домашньої дитини, яка не звикла відстоювати свої інтереси ні перед держа­вою, ні перед сильнішим у будь-якому відношенні, звикла пасувати перед грубим насильством і терпіти наругу над власною гідністю…

Екзекутивна вдача, схильність вагатися під впливом щонайменшого зов­нішнього стимулу відтворює психологічний хамелеонізм, непослідовність і мінливість. Така людина ніби має нескінченну множину масок і здатна пере­втілюватись у різні образи. Вона легко порушує обіцянки, зраджує, змінює плани, тікаючи під тиском обставин.

У сьогоднішній Україні ми спостерігаємо типово екзекутивну реакцію на внутрішні соціально-економічні та політичні проблеми. Багато чоловіків, ряту­ючи себе і свої сім’ї від наслідків безробіття та економічного хаосу (і тут їх можна зрозуміти), кинулися шукати щастя за кордоном: хтось подався у зна­мениті “човники”, хтось – на сільгоспроботи у Польщі, Греції, Франції. Сита Європа отримала безліч прибиральниць, чорноробів, водіїв, кухарів та повій з України. З усією щирістю співчуваючи цим сімейним патріотам, їхній люд­ській витривалості, не можеш зрозуміти, чому шукати в чужому раю легше, ніж створити свій? Чому жіноча слабкість, зоологічний конвенціоналізм пере­магає національну гідність і солідарність? Чому говориться жіноче так там, де треба сказати чоловіче ні?

Індивідуалізм

© МИКОЛА МАХНІЙ ЕТНОЕВОЛЮЦІЯ: Науково-пізнавальні нариси. — К.: Blox.ua, 2009

Індивідуалізм

Одповідальність одного перед усіма здаються українцеві якнайнестерпнішою

неволею й несправедливістю.

Микола Костомаров

Український індивідуалізм – це своєрідна еклектична суміш східного, західного та американського індивідуалізму. Але йому притаманні і специ­фічні, неповторні риси. Усі три різновиди належать до соціалізованого варі­анта індивідуалізму, в той час як український індивідуалізм зберігає властиві лише йому природну безпосередність та біопсихічну орієнтацію.

Цей індивідуалізм не активний, предметний, а сенсуалістично-спогля­дальний, інтроспективний, квієтичний. Частина цих характеристик наближує український індивідуалізм до східного, а частина до американського різно­видів індивідуалізму.Типово східною характеристикою українського індивідуалізму є спогля­дальність, квієтичність. Якщо індивідуалізм американця – активний, екс­пансивний, децизіоністичний, то індивідуалізм українця позбавлений агре­сивної інтенціональності. Він за своїм змістом нагадує мрійливе забуття поета, який заглиблений у свої переживання і безсторонньо споглядає красу природи. Інтроспективність є тим, що відрізняє український індивідуалізм від американського і східного. Спостереження за власними почуттями, емоціями, внутрішнім світом загалом виказує рефлексивність як західний елемент психокультури. Але європейська рефлексивність пов’язана з абстрактно-нор­мативною комунікацією, в той час як рефлексивне начало в українському індивідуалізмі спрямоване на близьких, рідних, друзів, мале референтне коло однодумців.

Поєднання східного квієтизму і споглядальності (орієнтальний елемент) із розвиненою сенсорикою (англо-американський елемент), з інтроспективністю та рефлексивністю (окцидентальний елемент) утворює, очевидно, якісно новий, своєрідний феномен. Постає автономна, самодостатня істота, яка навряд чи відчуватиме потребу в абстрактній соцієтальності.

Така чисто природна самодостатність спонукає не до виходу в суспіль­ство, а до ізоляції від нього. Обмеження комунікації, центрація на власних емоціях, переживаннях з часом переростають у справжній егоцентризм, що межує із зоологічним індивідуалізмом. Українець мислить не в категоріях я ти (як американець) чи я ми (як європеєць), чи я природа орієнтальний психотип), а я не я. Зовнішній світ, який не стосується його безпосередніх потреб та інтересів, є нуль, чиста негація, небуття. І якщо найближче оточення (батьки, друзі) мають шанси на взаєморозуміння, то будь-який інший, чужий, незнайомий уже не сприймається як рівний: це не людина, а річ.

Український індивідуалізм не є стратегією індивідуації, боротьби та подо­лання перешкод; це індивідуалізм розмежування інтересів і поступок, індиві­дуалізм самозамкненості та ізольованості, зоологічний і партикулярний.

Серед негативних сторін українського індивідуалізму можна назвати також його сильну емотивність та сугестивність. Річ у тому, що психологічне самовідчуження має своїм наслідком утрату контролю за гетерономними чинниками впливу на особистість. На побутовому рівні це виявляється в навіюванні та наслідуванні, схильності до хитань поведінки з незначного приводу. Зворотний бік самозамкненості – сугестивність, схильність підда­ватися панічним настроям, які актуалізують вітально-біологічний елемент адаптації.